Заручені - Мандзони Алессандро. Страница 31

Однак читачеві час уже дізнатися щось певніше про цих таємничих волоцюг. І, щоб повідомити йому про все, нам доведеться вернутися назад і знов зустрітися з доном Родріго, якого ми залишили вчора, коли пішов падре Крістофоро, в одній із кімнат його палаццо.

Як ми вже сказали, дон Родріго міряв широкими кроками кімнату, де зі стін на нього дивилися родинні портрети кількох поколінь. Коли він підходив близько до стіни й повертався, то бачив просто перед собою одного із своїх войовничих предків, грозу ворогів і власних солдатів, з лютим поглядом, з коротким цупким волоссям, з довгими, настовбурченими в усі боки, гостро закрученими вусами й з ніби стесаним підборіддям. Герой був зображений у повний зріст, у масці, латах на стегнах, панцері, нарукавниках, рукавицях — усе це з заліза. Права його рука впиралася в стегно, ліва спочивала на ефесі шпаги. Дон Родріго дивився на нього; а коли підступав аж до портрета й знов повертався, то перед ним поставав уже інший предок — суддя, гроза позивачів і адвокатів; він сидів у здоровенному оббитому червоним плисом кріслі, убраний в простору чорну мантію. І взагалі, весь у чорному, крім білого коміра з широкими брижами та горностаєвої підкладки з навмисне відкинутим краєм (відмітна ознака сенаторів, які, певна річ, носили цю підкладку тільки взимку,— ось чому не зустрінете портрета сенатора в літньому вбранні), худий, насуплений, він тримав у руках якесь там прохання й аж наче казав: «Це ще побачимо». По один його бік пишалася поважна дама, гроза своїх служниць; по другий — абат, гроза своїх ченців,— одно слово, все це були люди, які наганяли страх, і від полотен ніби віяло цим страхом. Пробуваючи віч-на-віч зі своїми спогадами, дон Родріго геть знавіснів. Він згорав від сорому й ніяк не міг заспокоїтись від думки, що якийсь там чернець посмів чіплятися до нього з повчаннями в дусі Натана [49]. Він складав і відкидав усякі можливі плани помсти, жадаючи вдовольнити свою пристрасть, а воднораз і те, що він іменував честю. І тільки коли йому в вухах знов бриніло (подумати лишень!) недомовлене пророцтво і, як ото кажуть, ішов поза шкірою мороз, він був готовий відкинути всяку думку про те, щоб дістати це подвійне задоволення. Зрештою, щоб абичим зайнятися, він покликав служника й звелів переказати вибачення чесному товариству, поскільки його буцімто затримує невідкладна справа. Коли служник повернувся й доповів, що панове пішли, попросивши засвідчити своє шанування господареві, дон Родріго спитав, походжаючи далі:

— А граф Аттіліо?

— Вони пішли з панами, синьйоре!

— Гаразд. Шість чоловік почту для прогулянки, та мерщій! Шпагу, плащ, капелюха — мерщій!

Служник вийшов, уклонившись. Невдовзі він повернувся, принісши шикарну шпагу, яку господар причепив до бока; потім дон Родріго накинув собі на плечі плащ, на голову надяг капелюха з пишними перами, а тоді гордовито насунув його на очі — ознака того, що на морі неспокійно. Коли дон Родріго вийшов, то в дверях побачив шістьох розбійників при повній зброї; вишикувавшись шеренгою й зустрівши його поклоном, вони рушили слідом за ним. Буркотливий, похмурий, пихатий більше, ніж завжди, він вирядився на прогулянку в бік Лекко. Селяни та ремісники, бачачи його, тислися до стіни й здалека, скидаючи головні убори, били йому низькі поклони, на які він не звертав уваги. Як підлеглі, вклонялись йому й ті, що в очах решти населення самі вважалися синьйорами; річ у тім, що на цілий окіл не було жодного чоловіка, який бодай приблизно міг би зрівнятися з ним своїм походженням, багатством, зв'язками та прагненням використати все, аби тільки піднятися вище інших. До тих синьйорів він виявляв величну прихильність. Того дня не випало, але коли йому випадало зустрітися з іспанцем, синьйором кастелланом, то обидва однаково низько вклонялися, неначе цей вияв поштивості відбувався між двома володарями, яким нема чого ділити між собою, але які, задля пристойності, виявляють честь один одному. Щоб розвіяти нудьгу, якось відігнати образ ченця, що невідступно тривожив його уяву, і набратися нових вражень, дон Родріго сьогодні завернув до одного будинку, куди звичайно ходило чимало люду й де його зустріли з отією метушливою й поштивою гостинністю, яку приберігають для людей, котрі вміють примусити дуже любити себе й так само дуже боятися. І тільки з настанням ночі повернувся він до свого палаццо. Граф Аттіліо також повернувся на цей час. Їм подали вечерю, за якою дон Родріго сидів замислений і говорив мало.

— Коли ж ви заплатите мені заклад, кузене? — спитав з хитрою усмішкою дон Аттіліо, щойно служники поприбирали зі столу й віддалилися.

— День Сан-Мартіно ще не минув.

— Однаково, можете заплатити мені хоч і зараз,— адже встигнуть перейти всі святі за календарем, перш ніж...

— А це ми ще побачимо.

— Даремно ви граєте роль хитруна, кузене. Адже я все зрозумів і так певний виграшу, що ладен іще раз забитися об заклад.

— Щодо чого?

— Та що чернець... Одне слово, оцей от чернець наставив вас на шлях істинний.

— Таке скажете!

— Наставив, любий, безперечно наставив. І я, з мого боку, навіть радий цьому. І справді, це ж буде чудове видовище, коли ви каятиметесь у своїх гріхах з опущеними додолу очима. А як запишається сам чернець! Із неабияким переможним виглядом, із високо піднесеною головою повернеться він до свого монастиря! Такий улов буває не щодня! Можете не сумніватися, що він почне ставити вас усім за приклад, а коли вирядиться з проповіддю трохи далі, то всіляко розводитиметься про ваші похвальні діяння. Так, здається, й чую його голос.— І він провадив проповідницьким тоном, гундосячи й супроводячи слова іронічними жестами: — «В одній країні світу цього, яку я через повагу не стану називати, проживав, о любі чада мої, і ще й досі проживає один розпусний дворянин, друг скорше гарненьких жінок, аніж доблесних чоловіків. Звикнувши будь-яку траву збирати в пучечки, накинув він оком на...»

— Ну, годі, годі,— урвав його дон Родріго, якого слова двоюрідного брата чи то розізлили, чи то розсмішили.— Якщо ви хочете подвоїти заклад, я згоден.

— Чорт забирай! Чи ж, бува, не ви навернули ченця?

— Не говоріть мені про нього. Що ж до закладу, то справа вирішиться в день Сан-Мартіно.

Цікавість графа розпалилася. Він засипав кузена запитаннями, та дон Родріго зумів ухилитися од відповіді, знай посилаючись на вирішальний день і не, бажаючи розкривати супротивній стороні своїх намірів, які ще не тільки не здійснювались, ба навіть не визначились остаточно.

Наступного ранку дон Родріго знов прокинувся доном Родріго. Тривога, викликана словами «настане день», щезла разом із нічними сновидіннями, зосталося лише шаленство, розпалюване почуттям сорому за миттєву слабкість. Вчорашня урочиста прогулянка, уклони, гостинний прийом та кузенове під'юджування,— все це неабияк сприяло поверненню попередньої відваги. Щойно вставши, він наказав покликати Грізо. «Ну, великі передбачаються справи»,— сказав собі подумки старий служник, діставши наказ, бо ж чоловік із цим прізвиськом був не хто інший, як ватажок браві, той, на кого покладалися найбільш ризиковні й найбільш лиходійські заходи, найдовіреніша особа з близького оточення синьйора, відданий господареві душею й тілом як із вдячності, а так само й з корисливості. Відкрито, серед білого дня вбивши людину, прийшов він просити захисту у дона Родріго, і той, прикривши Грізо своєю лівреєю, врятував його від усяких розшуків з боку правосуддя. Отак, ціною участі в будь-якому подальшому злочині, який йому наказували вчинити, Грізо купив собі безкарність за вчинений перший. Для дона Родріго це було неабияким надбанням: не кажучи вже про те, що Грізо був безперечно найхоробріший з усієї банди, він воднораз правив за живий доказ того, що його заступник може безкарно порушувати закони,— тож всесилля дона Родріго від цього зросло як насправді, так і в свідомості його оточення.

— Грізо,— сказав дон Родріго,— маєш нагоду показати, чого ти вартий. Іще до завтрашнього дня Лючія повинна бути в моєму палаці.