Гойдалка дихання - Мюллер Герта. Страница 12

Бо найсильніший запах мого дитинства — це гнилий сморід пророслої кукурудзи. Ми поїхали на канікули в гори, на Венч, і пробули там вісім тижнів. Потім літні канікули закінчилися, і ми повернулися. У пісочниці в дворі проросла кукурудза. Коли я витягнув рослину з піску, то побачив, як білі корінці попродиралися по боках ізсередини смердючого жовтого старого зерна.

Беа повторює: кукурудза жовта, часу обмаль. Потім гризе свій палець і каже:

— Добре, що діти виростають.

Беа Цакель на півголови вища від мене. Її коси намотані довкола голови і нагадують грубезну мотузку завтовшки з руку. Можливо, її голова виглядає такою гордою не лише тому, що вона сидить на складі одягу, а й тому, що мусить носити на собі таке важке волосся. Мабуть, вона мала це важке волосся ще дитиною, щоб у цьому забутому Богом гірському селі гори не могли зазирати їй у голову з висоти, аж поки вона не помре.

Але тут, у таборі, вона не помре. Тур Прікуліч подбає про це.

Уже в кінці жовтня у дощі з'являються цвяшки снігу. Наглядач і його помічник розподіляють між нами норми і відразу ж вертаються назад у табір, у свої теплі службові кімнати. На будові почався спокійний день, вільний від страху перед криками керівництва.

Але посеред цього спокійного дня раптом закричала Ірма Пфайфер. Можливо, РЯТУЙТЕРЯТУЙТЕ або ЯБІЛЬШЕНЕМОЖУ, ніхто точно не розчув. Ми з лопатами і дерев'яними палицями побігли до вапняної ями, але було вже запізно, прораб був уже там. Ми повинні були кинути все на землю. Руки назад — з піднятою лопатою він примусив нас зазирнути у вапняну яму, але заборонив робити хоча б щось.

Ірма Пфайфер лежала обличчям донизу, вапно пускало бульбашки довкола її тіла. Спершу вапно проковтнуло її руки, потім сіра ковдра накрила ноги до колін. Цілу вічність, кілька секунд вапно чекало, випускаючи з себе закручені шлярки. А потім різко квакнуло і заковтнуло тіло до стегон. Поміж головою і шапкою кипіла рідина, голова опустилася, а шапка піднялася. Розпустивши вуха, шапка повільно попливла до берега, ніби наїжачений голуб. Виголена потилиця зі слідами засохлих укусів вошей ще трималася на поверхні, ніби півкавуна. А коли і голова зникла, а стирчав тільки горб на спині, прораб сказав: жалко, очень жалко.

Потім він погнав нас із лопатами на край будівлі до вапняних жінок, зібрав усіх разом і закричав:

— Внимание, люди!

Акордеоніст Конрад Фонн мусив перекладати:

— Увага всім. Якщо хтось не хоче працювати і обирає смерть, то нехай собі має. Вона сама стрибнула вниз. Мулярі бачили все з риштувань.

Нас вишикували в колону і повели на табірний двір. І влаштували перекличку попри те, що був ще ранній ранок. Продовжував іти дощ із льодяними цвяхами, а ми стояли закам'янілі, мов статуї, від внутрішнього і зовнішнього страху. Шіштваньйонов прибіг зі своєї службової комірчини і несамовито кричав. У нього довкола рота була біла піна, як у розпашілого коня. Він кидав у нас шкіряною рукавицею. Той, біля кого вона падала, мусив нахилитися, підняти рукавицю і принести її вперед. Знову і знову. А потім він віддав нас Туру Прікулічу. Той був убраний у дощовик і ґумаки. Тур примушував нас називати свої номери, виступати наперед, потім відступати назад, називати свої номери, далі знову виступати наперед, а тоді назад, і так аж до вечора.

Коли Ірму Пфайфер витягли з вапняної ями і куди поділи тіло, ніхто не знав. Наступного ранку світило яскраве і холодне сонце. У ямі було свіже вапно. Все як завжди. Ніхто не згадував про вчорашнє. Дехто, мабуть, згадував Ірму Пфайфер, її майже нову шапку і ще не зношену фуфайку, бо Ірма Пфайфер, напевно, пішла під землю вбраною, а мертвим не потрібний одяг, коли мерзнуть живі.

Ірма Пфайфер хотіла скоротити собі шлях, а через мішок із цементом, який несла перед собою, не бачила, куди стають її ступні. Мішок набрався дощівки і першим полетів униз. Тому ми не бачили ніякого мішка, коли підбігли до вапняної ями. Так думав акордеоніст Конрад Фонн. Кожен може собі думати, що хоче. Але ніхто не знає точно.

Це була ніч із 31 грудня на 1 січня, новорічна ніч нашого другого табірного року. Нас викликали серед ночі на майданчик для переклички. Нас вели вісім вартових із рушницями і собаками. За нами їхала вантажівка. У високому снігу ззаду за фабрикою, біля муру, за яким уже починався степ, нас змусили вишикуватися у ряди і чекати. Ми думали, що це ніч розстрілу.

Я пропхався наперед, щоб бути серед перших і не мусити перед смертю ще вантажити трупи інших. Вантажівка чекала біля дороги. Шіштваньйонов і Тур Прікуліч сиділи в кабіні, а мотор працював, щоб вони не змерзли. Вартові ходили туди-сюди. Собаки тулилися одна до одної, від морозу в них злипалися очі. Час від часу вони піднімали лапи, щоб не задубіти.

Ми стояли з сірими обличчями та інеєм на бровах. У деяких жінок губи тремтіли не лише від холоду, вони молилися. Я сказав собі, що тепер точно настав кінець усьому. На прощання бабця сказала мені:

— Я знаю, ти повернешся.

Це теж було сказано серед ночі, але й у центрі світу. Сьогодні вони, мабуть, святкували Новий рік, а опівночі випили за моє здоров'я, щоб я вижив. Сподіваюся, вони згадували про мене у перші години нового року, перш ніж лягти у теплі ліжка. На нічному столику бабці вже лежить обручка, яку вона знімає щовечора, бо та тисне. А я стою і чекаю на розстріл. Я уявив собі, що всі ми стоїмо у велетенській коробці. Її дах — небо — був укритий чорним лаком ночі і прикрашений старанно відшліфованими зорями. А дно цієї коробки було по коліна вистелене ватою, щоб ми падали на м'яке. Стіни коробки були оббиті крижаним посрібленим шовком, і всюди повно торочок і мережива. На протилежному від нас мурі табору, поміж вежами для вартових, сніг перетворювався на катафалк. А на ньому стояло багатоповерхове ліжко висотою з вежу, воно впиралося в небо, ця багатоповерхова труна, у якій було місце для всіх нас, складених рядами, схожими на ряди нар у бараках. А над усім цим — чорна лакована покрівля. У вартових вежах з обох боків катафалка несли свою вахту двоє вбраних у чорне почесних вартових. З боку, ближчого до табірних воріт, блимало нічне світло табірного двору, схоже на вогник лампадки. З темнішого боку височіли вкриті снігом гілки шовковиці, ніби помпезні вінки з квітів, із написами і скорботними паперовими стрічками. Сніг приглушує звуки, думав я собі, постріли мало хто почує. Наші рідні спокійно сплять, безтурботні і втомлені новорічним святкуванням, десь посередині світу. Можливо, їм сняться наші небажані похорони у новому році.

А мені вже не хотілося нікуди з цієї багатоповерхової могили. Якщо ти прагнеш опанувати власний страх смерті, але не можеш протидіяти їй, то сама по собі з'являється байдужість. А окрім того, холоднеча, посеред якої тобі не можна рухатися, послаблює відтінки цього страхіття. У трансі замерзання я віддався розстрілу.

Але у цей момент двоє закутаних росіян, які вийшли з причепа машини, кинули нам під ноги лопати. Тур Прікуліч і один із росіян протягнули між темрявою і білістю снігу чотири мотузки, паралельні до муру фабрики. Комендант табору Шіштваньйонов заснув у кабіні вантажівки. Можливо, він був п'яний. Він спав, сперши підборіддя на груди, як подорожній, якого забувають в останньому купе нічного потяга. Він спав, поки ми копали. Тобто не так, ми копали, поки він спав, бо Тур Прікуліч повинен був чекати на його розпорядження. Поки ми копали між мотузками два ряди своїх могил перед розстрілом, він спав. Не знаю, як довго це тривало, мабуть, аж поки небо не посірішало. І весь цей час лопата повторювала мені в такт копання: «Я знаю, ти повернешся». Від копання я знову отямився і волів краще продовжувати голодувати, мерзнути і працювати на росіян, ніж бути розстріляним. Я погоджувався, що бабуся має рацію:

— Так, я повернуся, — відповідав я, але потім заперечував: — Так, але ти ж знаєш, як це складно.