Гойдалка дихання - Мюллер Герта. Страница 13

А потім Шіштваньйонов виліз із кабіни, почухав собі підборіддя і обтрусив ноги, бо вони, мабуть, були ще сонні. Він покликав закутаних до себе. Вони відкинули задню стінку вантажівки і поскидали донизу кайла і ломи. Шіштваньйонов жестикулював вказівним пальцем, говорив незвично коротко і тихо. Потім знову сів у кабіну, і порожня машина повезла його геть.

Тур змушений був перетворити його бурмотіння у наказ і прокричав:

— Копати ями під дерева!

Ми шукали інструменти в снігу, ніби подарунки. Земля замерзла на камінь. Кайла відстрибували від льоду. Ломи видавали такий звук, ніби залізо стукало об залізо. Шматки льоду завбільшки з горіхи відламувалися і влучали нам в обличчя. Я вкривався потом у цей мороз, а потім мерз від власного поту. Я розділився на гарячу і крижану половини. Верхня частина тіла була обгоріла, механічно схилялася лише від страху перед нормою. Нижня частина замерзла, крижані ноги входили просто в кишківник.

У пообідній час руки були стерті до крові, але ями під дерева вийшли не глибшими за товщину долоні. Такими вони і залишилися.

Лише наприкінці весни ями викопали як слід і засадили два довгі ряди дерев. Алея швидко росла. Дерев більше не було ніде: ні у степу, ні в селі і ніде в околицях. Усі роки в таборі ніхто не знав, як називаються ці дерева. Чим вищими вони ставали, тим білішими здавалися гілки і стовбури. Вони не були такими філігранними і восково-біло-прозорими, як берези, а значно міцнішими і соліднішими, з цупкою, ніби гіпсова паста, корою.

Першого літа після повернення з табору я побачив такі ж дерева вдома, в Ерленпарку, старі і крислаті дерева. У ботанічній енциклопедії мого дядька Едвіна зазначалося: дерево росте надзвичайно швидко і вистрілює до 35 метрів у висоту. Витривалість це дерево доводить своїм стовбуром, який виростає 2 метри завтовшки і може жити протягом 200 років.

Мій дядько Едвін не уявляв собі, яким правильним, краще сказати точним, був цей опис, коли прочитав мені вголос слово ВИСТРІЛЮЄ. Він сказав:

— Це дерево невибагливе і надзвичайно гарне. Але по-королівськи брехливе. Бо чому воно зі своїм білим стовбуром називається ТОПОЛЯ ЧОРНА?

Я не заперечував йому, але подумав собі: якщо одного разу ти під лакованим начорно небом півночі чекав на розстріл, то ця назва більше не здаватиметься тобі брехливою.

НОСОВИК І МИШІ

У таборі було багато різних тканин. Життя переходило від однієї тканини до іншої. Від онучі до рушника, від ряднини, яка накриває хліб, до пошивки, яку наповнюєш лободою, і далі, до шмаття для жебракування й обмінних оборудок по хатах у селі і навіть до носовика, якщо він у когось був.

Росіяни у таборі не користувалися носовиками. Вони затискали вказівним пальцем одну носову пазуху і видували слиз із іншої, викидаючи його на землю, ніби шматок тіста. Потім закривали чисту пазуху і видували слиз із іншої. Я намагався так робити, але мій слиз не хотів вистрибувати. Ніхто в таборі не користувався носовиками. Ті, у кого носовики були, використовували їх як мішечки для цукру і солі. А коли носовики були вже зовсім подертими, то як туалетний папір. Якось одна росіянка подарувала мені носовик. Було дуже холодно. Після роботи я ще раз пішов у село зі шматком антрацитового вугілля, яке у таку пору було потрібним для опалення. Я постукав в одні двері. Відчинила старенька росіянка, взяла у мене вугілля і впустила в дім. Кімната була низенька, вікно у стіні було пробито на рівні моїх колін. На ослінчику стояли двоє худющих сіро-білих курей. Одній з них постійно падав гребінь на око, і вона махала головою, як людина без рук, якій волосся закриває очі.

Жінка довго щось говорила. Я розумів тільки окремі слова, але відчув, про що йдеться. Вона боялася сусідів і вже давно жила сама з двома курми, бо краще вона буде говорити з курми, ніж із сусідами. У неї є син мого віку, його звати Борис, і він теж дуже далеко від дому, але в іншому напрямку, у таборі в Сибіру, у штрафбаті, бо на нього доніс сусід.

— Можливо, вам пощастить, тобі і моєму сину Борису, — сказала вона, — і вас незабаром відпустять додому.

Вона показала мені на стілець, і я сів біля столу. Жінка зняла мені шапку і поклала її на стіл. Біля шапки поклала дерев'яну ложку. Потім пішла до печі і поклала у бляшану миску картопляної зупи з баняка. Там було не менше ніж літр зупи. Я їв, а вона стояла у мене за плечима і дивилася. Зупа була гарячою, я їв і озирався на неї. Вона кивала. Я намагався їсти повільніше, щоб довше тішитися зупою. Але мій голод сидів біля тарілки, як пес, і пожирав усе. Обидві курки підтягнули під себе ноги, лягли на животи і заснули. Зупа зігріла мене аж до кінчиків пальців ніг. З носа у мене закапало.

— Абажді, — сказала жінка і принесла із сусідньої кімнати сніжно-білу хустинку.

Запхнула її мені в долоню і стиснула кулак на знак того, що це тепер моє. Вона подарувала мені цю хустинку. А я не наважувався висякатися. Те, що трапилося тоді, виходило далеко за межі обмінних оборудок, не йшлося ні про мене, ні про хустинку. Ішлося про її сина. А мені від цього стало дуже добре, але потім приємне відчуття змінилося неприємним, бо хтось із нас, вона або я, а може, ми обоє зайшли занадто далеко. Їй потрібно було зробити щось для свого сина, бо я був тут, а він далеко від дому, так само, як я. Мені було соромно, що я опинився там, що на моєму місці був не він. І що вона відчувала це, але змушена була змиритися, бо не могла більше витримати постійної тривоги через нього. Я теж більше не витримував, бути одночасно двома людьми, двома вивезеними, цього мені було вже забагато, це було не так просто, як двоє курей поряд, одне біля одного, на тому ж ослоні. Мені і самого себе вже було на один тягар забагато.

Потім, коли я вже був надворі, я висякався у свою шмату, в якій ніс вугілля. А потім зав'язав на шию, це був мій шалик. Його кінчиком я під час ходи витирав собі кутики очей, часто і коротко, так, щоб це не було помітно. І хоча ніхто за мною не спостерігав, я хотів, щоб це не було помітно. Я занадто добре знав правило, що не можна починати плакати, коли маєш для цього забагато причин. Я переконував себе, що сльози — це від холоду, і вірив собі.

Білосніжний носовик із тонесенького батисту був старий, добротна річ ще з царських часів. Його край був вручну вишитий ажуром, шовковими нитками. Акуратні стовпчики, а в куточках — вишиті троянди. Чогось настільки гарного я вже давно не бачив. Краса звичайних побутових предметів удома не важила особливо багато. А в таборі про неї краще було забути. Ця хустинка накрила мене з головою спогадами. Ця краса боліла мені. Чи повернеться коли-небудь додому цей син старенької росіянки, який був мною і собою в одній особі. Я почав співати, щоб припинити думати про це. Я співав для нас обох блюз вагона для худоби:

У лісі дафнія цвіте,
А в рові сніг лежить.
Писала ти мені, проте
Цей лист мені болить.

По небу туго набитими подушками бігли хмари. Потім визирнув ще напівпрозорий місяць із обличчям моєї матері. Хмари підсували їй подушку під підборіддя і ще одну під праву щоку. А крізь ліву щоку витягли подушку на інший бік. І я запитав у місяця: хіба моя мама вже така слабка? Хіба вона хвора? Чи наш дім ще стоїть на місці? Чи живе вона ще там, чи її теж забрали у табір? Чи вона ще взагалі жива? Чи знає вона, що я ще живу, чи вже оплакує мерця, коли думає про мене?

Я був у таборі вже другу зиму. Нам не дозволялося писати листів додому, жодних звісток. У російському селі стояли кругом голі берези, а під ними снігові дахи, ніби криві нари у повітряних бараках. У цих ранніх сутінках блідість кори берез виглядала по-іншому, ніж удень, а її білизна відрізнялася від снігу. Я бачив, як спритно вітер прокрадається між гілками. На протоптаній поміж плетеними вербовими парканами стежці мені назустріч вибіг пес кольору темного дерева. Його голова була трикутною, ноги високими, тоненькими, ніби барабанні палички. З його пащі вилітав білий подих, так ніби він з'їв мій носовик, а при цьому барабанив своїми ногами. Песик пробіг повз мене, ніби я був лише тінню паркана. І він мав рацію, у темряві на цій стежці до табору я нічим не відрізнявся від звичайних російських предметів.