Гойдалка дихання - Мюллер Герта. Страница 4

У його голосі прозвучало відлуння. Дехто почав плакати, повітря віддзеркалювало довкола холодним блиском. На його обличчі з'явився божевільний вираз. Слина на його куртці замерзла. І тут я побачив знак на його грудях, то був той самий чоловік із альбатросами на ґудзиках. Він стояв сам-один і плакав, по-дитячому підшморгуючи. Біля нього залишився тільки брудний сніг. А за ним застиглий від морозу світ із місяцем посередині, схожий на рентгенівську світлину.

Локомотив видав єдиний глухий звук. Найнижче «у-у-у-у», яке мені коли-небудь доводилося чути. Усі почали пхатися до дверей вагонів. Ми залізли досередини і поїхали далі.

Того чоловіка я впізнав би і без погонів. Я ніколи не бачив його у таборі.

Одяг, який ми отримали в таборі, не мав ґудзиків, жодна річ. До спідніх сорочок, довгих підштаників були пришиті по два шнурочки для зав'язування. До пошивок — двічі по дві зав'язки. Уночі подушка була подушкою. Удень пошивка від подушки ставала полотняною торбою, яку всюди слід було носити з собою про всяк випадок, якщо би вдалося щось украсти або випросити.

Ми крали до, під час і після роботи, не лише під час старцювання, яке ми називали тандитництвом і ніколи не крали у сусідів із барака. Взагалі-то це не була ніяка крадіжка, коли ми після роботи, дорогою додому, заходили до сміттєзвалища і рвали траву, напихаючи її повні пошивки. Ще у травні сільські жінки виявили, що бур'ян із зазубреним листям називається ЛОБОДА. Навесні її їли і в нас удома як дикий шпинат, це називається НАТИНА. Ми зривали також траву з посіченими кінчиками, це був дикий кріп. Важливо було мати сіль. Сіль треба було виміняти на базарі. Вона була сіра і кам'яниста, як гравій, її треба було розбивати. Сіль була на вагу золота. Для лободи у нас було два рецепти:

Лободу можна їсти сирою, як листя салату, ясна річ, із сіллю. Зверху можна насипати дрібнопорізаний дикий кріп. Або ж зварити лободу разом із стеблами у підсоленій воді. Потім витягнути з води і можна насолоджуватися чудовою імітацією шпинату. Трав'яним бульйоном можна все це запивати, ніби зупою чи зеленим чаєм. Навесні лобода ніжна, уся рослина має довжину пальця і колір сріблястої зелені. Влітку вона вже сягає колін, а листя розділяється на фаланги, кожен листочок може виглядати по-іншому, ніби різні рукавиці, а в самому низу завжди опиняється великий палець. Сріблясто-зелена лобода — це холодна рослина, весняна їжа. Влітку треба бути обережним, тоді лобода швидко росте, її стебла переплітаються між собою, стають твердими і волокнистими. Смак стає гірким, як глина. Рослина заввишки досягає вже стегна, довкола її стебла утворюється кора. У кінці літа листки і стебла міняють колір, спершу на рожевий, потім на криваво-червоний, а тоді на синьо-червоний і темніють аж до кольору темного індиго. На кожному роздвоєнні виростають вінички з круглими суцвіттями, як у кропиви. Тільки ці вінички не звисають донизу, а стирчать догори, вони теж міняють колір із рожевого до індиго.

Це дивне відчуття спостерігати, як лобода міняє колір, і аж коли вона вже остаточно непридатна до їжі, лише тоді стає по-справжньому гарною. І під охороною своєї краси залишається цвісти на полі. Час лободи минає. Але залишається голод, який завжди більший за тебе.

Що можна сказати про хронічний голод? Можна сказати, що існує голод, здатний зробити тебе хворобливо голодним. Цей хворобливий голод додається до того, який ти вже маєш. Усе новий і новий голод, який невситимо росте і застрибує у вічно старий, лише з великими труднощами стримуваний голод. Як можна пересуватися світом, якщо не можеш сказати про себе нічого, окрім того, що ти голодний. Коли не можеш думати ні про що інше. Піднебіння стає більшим за голову, купол, високий і чутливий до звуків, розростається всередині черепа. Коли не можеш більше витримувати голод, піднебіння починає боліти так, ніби тобі натягнули за щокою свіжу заячу шкірку, яка має висохнути. Щоки висихають і вкриваються блідими волосинами.

Я ніколи не знав, чи треба злоститися на гірку лободу за те, що її більше неможливо їсти, що вона кам'яніє і відмовляється від співпраці. Цікаво, чи лобода знає, що вона більше не нам служить, і навіть не голоду, а янгелові голоду. Червоні китиці — це коштовні прикраси на шиї янгола голоду. Ранньої осені, коли починалися перші заморозки, лобода причепурювалася все більше з дня на день, аж поки не замерзала. Це були отруйно-прекрасні кольори, від яких аж кололо в оці.

Незліченні ряди червоних китиць уздовж кожної стежки прикрашали янгола голоду. Він носив свої прикраси. А ми носили за собою такі зголоднілі піднебіння, що кожен крок відлунював аж у роті. Череп ставав прозорим, так ніби ти проковтнув завелику кількість яскравого світла. Такого світла, яке само себе роздивляється у твоєму роті, солодкаво проникає у твоє піднебіння, аж поки те не набрякає і не піднімається аж до мозку. Аж поки з мозку не вивітрюється все, окрім відлуння голоду. Для мук голоду не існує відповідних слів. Я ще й сьогодні мушу доводити голоду, що я втік від нього. Я буквально їм саме життя, відтоді як не мушу більше голодувати. Я сиджу під замком у смаку їжі, коли їм. Відтоді, як я повернувся з табору, протягом останніх шістдесяти років, я їм проти голодування. Я дивився на лободу, яку більше неможливо було їсти, і намагався думати про щось інше. Про останнє втомлене тепло пізнього літа перед настанням холоду. Але замість цього я думав про картоплю, якої не було. І про жінок, які жили в колгоспі і, можливо, отримували щодня нову картоплю у своїй овочевій зупі. В усьому іншому їм неможливо було позаздрити. Вони жили в землянках і щодня змушені були набагато довше працювати, від сходу сонця до присмерку.

Весна у таборі для нас означала приготування лободи і її збирання біля сміттєзвалища. Назва ЛОБОДА звучить мелодійно, але абсолютно нічого не означає. Це слово було для нас позбавленим змісту, не чіпало нас. Воно не спонукало, не закликало, а залишало на узбіччі, збоку. Це була трава, час якої наставав після, а не під час переклички, трава відпочинку. Часто доводилося з нетерпінням чекати, коли нарешті можна вже буде готувати лободу, коли завершиться перекличка, яка триває безкінечно, бо ніяк не можуть дорахуватися всіх.

У нашому таборі було п'ять РБ — підрозділів під назвою РАБОЧИЙ БАТАЛЬОН. Кожен із них називався ОРБ — отдельный рабочий батальон і складався від 500 до 800 інтернованих. Мій батальйон мав номер 1009, я мав робочий номер 756. Ми вишиковувалися один за одним чітко за зростом — хоча це і виглядало абсурдним на тлі нашого злиденного вигляду — вирячені очі, завеликі носи, запалі щоки. Животи і ноги були наповнені дистрофічною водою. Як у мороз, так і у спеку, всі вечори ми проводили вишикувані у ряд. Тільки вошам було дозволено рухатися на нас. Під час безкінечного перераховування вони могли вдосталь насмоктатися і пересуватися непоспіхом, мов на параді, по нашій нещасній плоті, перебираючись туди і назад, від наших голів до волосся на інтимних частинах тіл. Здебільшого воші, насмоктавшись вдосталь, вкладалися спати поміж швів наших ватників, а ми все стояли виструнчившись. Комендант табору Шіштваньйонов продовжував кричати. Ми не знали, яке у нього ім'я. Його звали тільки товарищ Шіштваньйонов. Це прізвище було достатньо довгим, аби завмирати від жаху щоразу, коли доводилося вимовляти його. Звучання цього словосполучення «товарищ Шіштваньйонов» нагадувало мені шарудіння локомотива, який віз нас сюди. І білу нішу вдома, у церкві із написом: НЕБО УРУХОМЛЮЄ ЧАС. Можливо, ми стояли годинами навпроти саме цієї білої ніші. Наші кістки ставали штивними, мов залізо. Коли з тіла зникає плоть, кістки стають непосильним тягарем, вони тягнуть тебе до землі.

Під час переклички я тренувався забувати про себе на час стояння струнко і не відділяти вдих і видих один від одного. І піднімати очі догори, не рухаючи при цьому головою. І шукати на небі закуток посеред хмар, на який можна повісити свої кості. Коли мені вдавалося забути про себе і знайти на небі такий гачок, він тримав мене міцно. Часто хмара так і не знаходилася, кругом була лише однорідна синява, ніби відкрите море.