Гойдалка дихання - Мюллер Герта. Страница 5

Часто ковдра із хмар бувала щільною, однорідно сірою.

Часто хмари рухалися, і жоден гачок не міг утриматися на місці.

Часто дощ пік очі і приклеював мені одяг до тіла.

Часто мороз прокушував мої нутрощі.

У такі дні небо піднімало мої очі до себе, а перекличка опускала їх додолу — тоді кості без жодної опори висіли на мені одному.

Капітан Тур Прікуліч ставав між нами і комендантом Шіштваньйоновим, і в його пальцях шаруділи списки, численні зім'яті листки. Щоразу, коли він збирався вигукнути чиєсь ім'я, його груди надималися, як у півня. Його руки залишилися дитячими. А мої долоні розрослися в таборі, стали квадратними, твердими і пласкими, ніби дві дошки.

Коли хтось один із нас після переклички набирався хоробрості і питав когось із начальників або й самого коменданта табору Шіштваньйонова, коли вже можна буде додому, відповідь була короткою: СКОРО ДОМОЙ.

Це російське СКОРО забирало у нас найдовший у нашому житті період. Тура Прікуліча голив перукар Освальд Енйетер, він же стриг йому нігті й обрізав волосся у носі. Перукар і Тур Прікуліч були із села, з Карпатської України. Одного разу я запитав, чи у тій місцевості так заведено, що особливо поважним клієнтам у перукарні обрізають ще й нігті. Перукар відповів:

— Ні, так у нас не заведено. Це пішло від Тура, а не з дому. З дому пішло п'яте через десяте.

— А що це означає? — запитав я.

Перукар відповів:

— Трохи бардаку.

— А це що означає? — запитав я.

Він відповів:

— Трохи безладу.

Тур Прікуліч не був росіянином, як Шіштваньйонов. Але він розмовляв німецькою і російською, тому вважався одним із росіян, не одним із нас. Він теж був із інтернованих, але став ад'ютантом табірного керівництва. Він ділив нас на робочі батальйони і складав списки, а також перекладав нам російські накази. І додавав свої власні вже німецькою. Він упорядковував папери — складав загальний перелік із нашими іменами, робочими номерами, номерами наших батальйонів. Кожен мав знати напам'ять свій номер і чітко називати його, навіть якщо його будили серед ночі, кожен мусив пам'ятати, що всі ми нумеровані, а не звичайні люди.

Тур Прікуліч вписував у клітинки поряд із нашими іменами місце праці — колгосп, фабрика, сміттєзвалище, перевезення піску, залізничні або будівельні роботи, транспортування вугілля, гараж, коксовидобувна фабрика, переробка відходів, підземні роботи. Від того, що стояло поряд із твоїм іменем, залежало все. Те, чи будемо ми просто втомленими, втомленими як собаки чи смертельно втомленими. Чи будемо ми після роботи ще мати час і сили для жебрацтва. Чи дозволять нам непомічено перебирати кухонне сміття за їдальнею.

Тур Прікуліч ніколи не ходить на роботу, в жоден батальйон, до жодної бригади, у жодну зміну. Він царює, тому він енергійний і зверхній. Якщо він посміхається, за цим криється якийсь підступ. А якщо ти посміхаєшся йому у відповідь, а ти мусиш, то цим ти принижуєш себе. Він посміхається, бо записує у клітинки біля прізвищ щось нове, гірше. Я намагаюся уникати його на табірному просторі, поміж бараками, намагаюся перебувати від нього на відстані, на якій неможливо розмовляти. Він стає на доріжку, переставляє ноги у своєму начищеному до блиску взутті, ніби два лакових портфелі, його ноги опускаються з висоти так, ніби це порожній час випадає з нього і просочується крізь підошви. Він усе помічає. Кажуть, навіть те, про що він забуває, перетворюється на наказ.

У перукаря Тур Прікуліч поводиться зі мною зверхньо. Він говорить, що хоче, і нічим при цьому не ризикує. Коли він нас ображає, це навіть краще для нас. Він знає, що мусить принижувати нас, щоб усе залишалося так, як є. Він витягує шию і говорить низьким голосом. Він має час, цілі дні, щоб милуватися собою. Мені він теж подобається. Він має атлетичну будову тіла, яскраво-голубі очі, млосний погляд, маленькі акуратні вуха, схожі на дві брошки, підборіддя наче з порцеляни, ніздрі рожеві, мов квіти тютюну, восково-гладеньку і струнку, як церковна свічка, шию. Те, що він ніколи не торкається бруду, — його щастя. І його щастя робить його вродливішим, ніж він на це заслуговує. Той, хто не знайомий із янголом голоду, може віддавати накази під час переклички, прогулюватися по табору, підсміюватися над іншими у перукаря. Але він не має права голосу. Я знаю про Тура Прікуліча більше, ніж йому б хотілося, бо я добре знайомий із Беа Цакель, його коханкою.

Російські накази звучали подібно до імені коменданта товарища Шіштваньйонова, це було суцільне шипіння і скрипіння, складене з X, ш, ч, щ. Ми все одно не розуміли цих наказів, але добре відчували зневагу до себе. До зневаги швидко звикаєш. З часом накази почали звучати для нас як суцільний шурхіт, кашель, пчихання, шмаркання, плювання — як виверження слизу. Труді Пелікан казала: російська — заморожена мова.

Поки всі інші ще мордувалися під час вечірньої переклички, ті, хто працював по змінах, звільнені від переклички, вже розпалювали вогнище у закутку табору за криницею. І ставили на вогонь казанок із лободою або іншими дивними речами, які потрібно було варити під покришкою, щоб не бачити, що це таке. Буряки, картопля, навіть просо, якщо вдалося вигідно щось обміняти — десять буряків за куртку, три мірки проса за светр, півмірки цукру або солі за пару вовняних шкарпеток.

Для приготування додаткової вечері у казанку обов'язково потрібна покришка. А покришок не було. Хіба що шматок бляхи, і то радше уявний. Не має значення, як саме це вдавалося, але щоразу знаходилася якась покришка для казанка. Щоразу звучала одна й та сама тупа фраза: це треба накрити покришкою. І хоча жодного разу не накривалося покришкою, а тільки говорили так, залишалася тільки назва від покришки.

Так чи інакше, щовечора у закутках табору за криницею палахкотіли п'ятнадцять або двадцять вогнищ. Усі решта не мали нічого, що вони могли б з'їсти додатково до того, що давали в їдальні. Вугілля диміло, над казаном хтось обов'язково вартував із ложкою в руках. Вугілля не бракувало. Казанки були з їдальні, жалюгідні вироби місцевої промисловості. Сіро-брунатні емальовані бляшані посудини, сильно подряпані і надщерблені. Поки хтось один завершував приготування своєї порції, інші чекали на нього зі своїми тарілками, щоб зайняти місце біля вогню.

Коли я не мав нічого, щоб приготувати, дим просочувався мені в рот. Я ворушив язиком і жував порожнечу. Я їв слину з вечірнім димом і думав про смажені сардельки. Коли у мене не було нічого, що я міг би приготувати, я йшов повз вогнища з чужими казанками і робив вигляд, ніби збираюся почистити зуби перед сном. Але до того, як запхнути зубну щітку до рота, я встигав поїсти двічі. Голодом очей я їв жовті язики полум'я, а голодом рота — дим. Поки я їв, довкола мене все було спокійно, а від фабрики навпроти крізь темряву продирався гуркіт коксових батарей. І чим швидше я намагався піти геть від криниці, тим повільніше я йшов. Мені доводилося відривати себе від вогнищ. У шумі коксових батарей я чув бурчання шлунка, увесь вечірній пейзаж був голодний. Небо чорно опускалося на землю, а я плентався до бараку у напівтемряві, освітленій лише слабким мерехтінням жарівки.

Чистити зуби можна і без зубної пасти. Та, яку я привіз із дому, давно закінчилася. А сіль була надто коштовною, її не можна було випльовувати, вона була на вагу золота. Вартість солі я дуже добре пригадую. А зубну щітку зовсім не пам'ятаю. Я взяв із собою в несесер лише одну. Але не може бути, щоб вона протрималася чотири роки. А нову зубну щітку я купив собі, якщо взагалі було таке, лише в останній, п'ятий рік у таборі, коли ми отримали гроші, готівку за свою роботу. Але і свою нову щітку, якщо така була, я теж не пригадую. Можливо, я витратив свою готівку на новий одяг, а не на зубну щітку. Моя перша справжня зубна паста, яку я привіз із дому, називалася ХЛОРОДОНТ. Ця назва пам'ятає мене. Зубні щітки, як справжня перша, так і ймовірна друга, мене забули. Те саме з моїм гребінцем. У мене мусив бути якийсь гребінець. Я пригадую слово БАКЕЛІТ. У кінці війни всі гребінці у нас вдома були з бакеліту.