Сліди СС - Самбук Ростислав Феодосьевич. Страница 41

— Пане Вольф, всі вже на місцях і чекають…

Штайнбауер часто задихав у трубку. Віддав наказ просто так, не усвідомлюючи, для чого зробив це, мабуть, щоб заглушити почуття неспокою, яке продовжувало жевріти в ньому. Пізніше він обґрунтовував цей крок винятковою передбачливістю, інтуїцією і ще біс його зна чим, але нараз мовив лише тому, що треба було розрядити той неспокій:

— Вишліть ще півсотні до «Фелікса Борнемісци». Нехай чекатимуть за два квартали. І ні в якому разі не скупчуватись!

— Слухаю!

Штайнбауер повісив трубку і наказав їхати до набережної.

Вчора агент Хетеля домовився з сином регента Ніколаусом Хорті про зустріч у кабінеті директора компанії річкового судноплавства «Фелікс Борнемісца». Ніколаус, згідно з заповітом старого регента, повинен був посісти його місце — отже, Хорті-молодшого вирішили ізолювати насамперед.

Зранку її приміщення компанії проник комісар гестапо Клагес з трьома есесівцями. Він подзвонив звідти Хетелю, і тепер дні великих машини чекали за квартал від «Фелікса Борнемісци». По набережній біля приміщення компанії походжали есесівці в плащах, есесівці ж зайняли всі під'їзди у навколишніх будинках.

Штайнбауер влаштувався за столиком біля самої вітрини маленького кафе напроти судноплавства. Бачив, як до «Фелікса Борнемісци» під'їхав урядовий лімузин Ніколауса Хорті, як вийшов той у супроводі двох ад'ютантів. Штайнбауер підвівся, та раптом посмішка оповзла з його обличчя: за машиною Хорті зупинилися ще три, — великі, вантажні, з них почали вистрибувати солдати — ціла рота лейб-гвардії.

Ніколаус щось наказав офіцерові, і гвардійці оточили будинок судноплавства і цілий квартал набережної.

Штайнбауер стукнув кулаком по столику — чашка з кавою впала, розбилася, і темні бризки заляпали ідеально випрасувані брюки. Штурмбанфюрер дивився на ці плями з відразою — отак одночасно дві неприємності: лейб-гвардійці й клята кава, а він нічого не може вдіяти! Якщо атакувати угорців, то там, у приміщенні, почують постріли і встигнуть викликати допомогу. Було таке відчуття, буцімто йому дали ляпаса, а він, замість того, щоб відповісти, ще й пробачився.

Штайнбауер втомлено опустився на стілець і почав для чогось витирати серветкою плями на брюках. Робив це довго й машинально. Уявив, як розмовляє цей ублюдочний Ніколаус зі своїм другом Борнемісцою, — напевно, вони вже з'ясували, що ніхто з друзів не запрошував молодого Хорті до будинку судноплавства, що це — вульгарна пастка. Ніколаус тепер стане ще обережнішим, він попередить батька, і той вживе заходів. А що можна зробити, коли проти його батальйонів посунуть чудово озброєні війська гарнізону?

Штурмбанфюрер виразно уявив, як затупоче на нього ногами фюрер, — по спині побігли мурахи. Знову завоювати довір'я фюрера неможливо, він не прощає помилок, і, мабуть, варто ризикнути зараз…

Хотів уже віддати наказ штурмувати будинок судноплавства, як у кафе задзвонив телефон.

— Вас, штурмбанфюрер, — простягнув йому трубку есесівець.

Почув голос Хетеля. Йому зараз не вистачало тільки пустопорожньої балаканини Вольфганга.

— Якого біса ви морочите мені голову?.. — почав гнівно, та осікся.

Хетель говорив таке, що рятувало всю операцію:

— Не кричіть, Штайнбауер, і уважно слухайте. Коли Клагес побачив, що лейб-гвардійці оточують будинок, він подзвонив мені. Колись я був у Борнемісци — цей пихатий осел любить килими, там їх до біса, цих килимів. Я наказав Клагесу загорнути Хорті й Борнемісцу в килими. Подавайте грузовики до під'їзду, зараз їх виноситимуть…

Штайнбауер, не дослухавши, кинув трубку.

— Унтерштурмфюрер Радль! Негайно до скверу! — тицьнув пальцем у вікно. — Передайте Штегману: нехай підтягне свою півсотню ближче, блокувати всі виїзди звідси! Якщо солдати намагатимуться затримати наші грузовики — вогонь!

Лейб-гвардійці не звернули уваги на два порожні грузовики, що зупинилися біля під'їзду судноплавства. Ліниво спостерігали за тим, як виносили й кидали в кузови довгі, згорнуті килими. Раптом один із солдатів щось запідозрив. Вказав офіцерові на Клагеса, певно, гарний костюм і плащ не відповідали ролі вантажника.

Офіцер, на ходу розстібаючи кобуру, рушив до грузовиків. Клагес вистрілив у нього й кинувся до кабіни. Лейб-гвардійці відкрили вогонь, та було пізно: з сусіднього кварталу набігали есесівці у цивільному.

Штайнбауер подав знак — його агенти витягли з-під плащів автомати й безшумні пістолети, в гвардійців полетіли гранати. Натиск був настільки несподіваний і сильний, що угорці не витримали й відступили.

Ввечері Штайнбауер зустрівся з Хетелем. Тримався насторожено, вважаючи, що той приписуватиме успіх операції собі, та Хетель виявився розумнішим: уявляв, як небезпечно сваритися з улюбленцем фюрера, і заявив цілком офіційно:

— Ви діяли чудово, колего, і я сьогодні надіслав рапорт шефу, відзначивши, що лише завдяки вашій ініціативі…

Штайнбауер згадав, як витирав кофейні плями на брюках, мовив ухильно:

— У кожного свої заслуги. Я вважаю, що вас також не повинні забути…

Хетель проковтнув це «вас також», що, зрештою, і визначило його долю після війни: Штайнбауер приклав багато енергії, щоб визволити його з тюрми, а потім дав гроші для відкриття приватної школи поблизу Зальцбурга.

На ранок наступного дня вони призначили штурм міської фортеці у Буді — резиденції угорського уряду. Агенти Хетеля розвідали систему оборони фортеці, дістали її план; операцію ж, яку назвали «Броньований кулак», мали здійснити диверсанти з підрозділів Штайнбауера.

В призначений час батальйон есесівців оточив район фортеці. Сам штурмбанфюрер з найбільш надійними солдатами, яких прикривали «тигри», атакували головний вхід. Брам? не витримала натиску танків, есесівці вдерлися до фортеці. Штайнбауер знав: усе вирішує швидкість. Ударами прикладів вибили двері кабінету командира лейб-гвардії Хорті генерала Кароля Лазара. В коридорах вже лунали постріли — це батальйон гонведу і охорона палацу прийняли бій.

Штайнбауер приставив дуло пістолета до скроні генерала. Мовив:

— Негайно віддайте наказ припинити опір! Рахую до трьох…

Лазар слухняно зняв телефонну трубку. Уряд Хорті припинив існування, а Штайнбауер одержав «Золотий рицарський хрест» і чин оберштурмбанфюрера СС.

Приємно згадувати про таке, уявляючи себе людиною, яка робила велику політику і вершила долю цілої держави. Тепер Штайнбауер знав, що вирішувати державні справи можна навіть звідси, з кабінету, на підлозі якого лежить розкішний килим, і не ризикуєш навіть спіткнутися. Більше того, зараз він може найняти не одного шибайголову, яким був тоді сам: варто лише по-шурхотіти купюрами.

І все ж спогад розчулив його — так розчулюють згадки про безрозсудні вчинки юнацтва: ніколи в житті не повторив би їх, лаєш нинішнє покоління за нерозважливість, та в глибині душі вважаєш тепер себе гіршим, ніж був тоді, і шкодуєш, що молодість минула безповоротно.

Дубровський сидів у порожньому залі маленького бістро поблизу площі Сен Андре дез Арт. Щойно йому подзвонив комісар Бонне, і вони домовилися зустрітися тут.

Комісар нічого такого не сказав, просто запитав, чи знайдеться у Сергія вільна година, але було щось у його тоні таке, що стривожило Дубровського, і він занетерпеливився:

— Щось нове, Люсьєн? Про наших?..

— У вас професіональна журналістська вада, — зауважив Бонне, — хочете знати все одразу. Заждіть. Мені приємно побачитись з вами, порозмовляти і, коли не заперечуєте, випити пляшку вина.

Сергій зайняв столик у кутку біля вікна, щоб побачити Бонне здалеку. Комісар обіцяв виїхати одразу: від Поль-Валері до бістро добиратись хвилин із сорок, отже, комісарів «сітроен» має ось-ось вихопитися з-за рогу.

Минуло півмісяця, як вони повернулися з Танжера. Анрі подався кудись у глушину Нормандії, далі від людських очей і людської цікавості, Сергій і Бонне зустрілися за день-другий після повернення, потім нахлинули нагальні справи, звичайна журналістська буденщина, і. Дубровський все рідше згадував розпечені танжерські вулиці. Та усвідомлення того, що рожевощока людина, під керівництвом якої колись зводили на польській землі крематорії, десь обідає, роз'їжджає в автомобілі і знову плете свої тенета, час від часу непокоїло його, і Сергій давав собі урочисті обіцянки, що, незалежно від того, спіймають Ангеля чи ні, він доведе свій задум до кінця — закінчить книгу про концтабір і його коменданта. У вільні години просиджував у бібліотеці та архівах і встиг уже написати кілька десятків листів до різних установ та колишнім в'язням з табору з проханням надіслати копії документів чи просто свідчення і спогади.