Сліди СС - Самбук Ростислав Феодосьевич. Страница 42

Замислившись, Дубровський проґавив комісарів «сітроен» і побачив Бонне вже в дверях і той помітив Сергія ще з вулиці, бо попростував з порога одразу до нього, широко осміхаючись і ще здалеку простягаючи руку.

Дубровський вирішив виявити витримку і не розпитувати комісара. Але той, відпивши червоного терпкого вина з льодом і примружившись від задоволення, почав сам:

— Цікава новина, мсьє Серж. Я не хотів говорити по телефону, бо не мав би приємності бачити вас… Вам подобається це вино? — поплямкав губами, з задоволенням підмітивши, як насторожився Дубровський. — Таки непогане, хоч і порівняно дешеве. Я давно не пив його і тому призначив побачення саме в цьому бістро. Хазяїн завжди має кілька бочок для справжніх цінителів, біс його зна, де він бере їх… Занепад дрібних ферм скоро приведе до того, що вино з Бургундії не відрізнятиметься від бурди… — зненацька Бонне зареготав вдоволено. — Демонструєте витримку? Але ж коли ви дізнаєтеся, що Ангеля…

— Заарештували?

— На жаль, ні, — скрушно похитав головою Бонне. — Тільки бачили, та знову проґавили.

— Де?

— Вчора у Відні. Дубровський спохмурнів.

— Він або нечиста сила, або просто щастить мерзотникові!

— Є й від того, й від того… — підморгнув Бонне. — Як вони нас ошукали в «Рудому півні»?

— Що у Відні?

— Завтра вранці я вилітаю туди, — пояснив комісар. — Ангеля бачили біля станції прокату автомобілів. Поліцейський упізнав його, але не встиг затримати: той уже сідав у таксі…

— Бачу, ви всерйоз зацікавилися цією бандою.

— Нас рідко хто так нахабно обдурює.

— Гадаєте, там і полковник?

— Його звуть Кларенс Грейт.

— Отак-от швидко встановили?..

— Ви недооцінюєте можливості Інтерполу і сучасні методи зв'язку. Полковник Кларенс Грейт… Служив в американських окупаційних військах у Західній Німеччині, а на початку цього року вийшов у відставку.

— Чудова компанія, — скривився Дубровський. — Напевно, цей Грейт бомбив німецькі міста, а Ангель вкоротив віку не одному американцеві. А зараз вони знайшли спільну мову.

— Людям властиво забувати минуле.

— Але ж є такі речі…

— Не всім довелося побувати в пеклі. І, крім усього іншого, існує життя з його нинішніми спокусами.

— Буду помирати, не забуду концтабір, — одказав Сергій упевнено. — І не прощу!

— Не в кожного ваш характер.

— Іноді я дивуюсь вам, Люсьєн. Невже не розумієте, якої шкоди завдав усім нам фашизм? Скільки років були гітлерівці у Франції?

— Я поліцейський, і для мене закон над усе. Але не думайте, що ми спимо спокійно, коли фашистські генерали приїздять у Париж! Війна залишила слід у душі в кожного з нашого покоління. Цей американський полковник — типовий покидьок, Серж, бо перелізти з одного боку барикади на другий може тільки покидьок.

— Вони ділки, і війна лиш тимчасово розвела їх. Думаю, що і цей, як ви сказали, Грейт також із радістю сповідував би націонал-соціалізм, коли б це було йому вигідно.

— Люди гинуть за метал… — коротко реготнув Бонне. — Але, гадаю, Ангелеві і Грейту недовго залишилось гуляти. Вони розлютили не тільки мене…

— Коли б ви спиралися на громадську думку, — переконано зауважив Дубровський, — ці злочинці, певно, вже сиділи б за гратами.

Комісар відмахнувся.

— Ви знову своєї… Та я вже пояснював, що Інтерпол не втручається в політику і для нас існує лише карний злочинець Франц Ангель… — Бонне сердито схопив пляшку, палив собі склянку. — Але ви помиляєтеся, коли вважаєте, що я не поділяю ваших думок, Серж. На жаль, живуть зовсім окремо комісар поліції Люсьєн Бонне і приватна особа Бонне. Ця приватна особа іноді не погоджується з комісаром, навіть зневажає його, але в неї г: сім'я, котра існує на комісарську платню. Колись я плюнув би в обличчя тому, хто передрік би мені таке майбутнє, — я був у макі, Серж, і ми воювали з бошами иовсім не за те, що маємо! Багато хто з моїх товаришів перевернувся б у труні, побачивши сучасну Францію! — Комісар за одним духом спорожнив склянку. — Чим вона відрізняється від тої, довоєнної? А ми мріяли про розкутість думки, високі ідеали, про якесь зовсім нове суспільство… Я не комуніст, мсьє Дубровський, і ваш аскетизм не може правити мені за ідеал, але ми уявляли собі якусь іншу гармонію і билися за це з бошами. Ну, я не скидаю з рахунку і просто ненависть до окупантів, підсвідомий протест — цим були заражені мало не всі французи. Але в макі йшли найхоробріші чи, якщо хочете, найідейніші — серед нас більшість складали комуністи, і я встиг подружитися з багатьма, хоч, повторюю, не поділяю їхніх поглядів.

— Ви кажете це так, ніби пробачаєтеся, — не витримав, щоб не штрикнути, Дубровський.

— Але ж ви комуніст, і мені не хочеться образити вас.

— Мені доводиться зустрічатися з такими знавіснілими реакціонерами, що я сприймаю вас як зовсім лівого.

— А-а… — махнув рукою Бонне. — Певно, так воно і є. Але тримайте це в секреті, аби не дізналося моє начальство.

— Коли були в макі, ви не думали про це..

— Тоді все здавалося значно простішим… Оце я, а там — боші. Ти зі мною, отже, — друг, моє життя залежить від тебе, а твоє — від мене. Правда, траплялися і провокатори, та вони не могли довго критися. Знаєте, — комісар перехилився раптом через столик до Дубровського, — може, це здається вам парадоксом, та іноді я жалкую за тими днями. Днями загалом-то й не дуже світлими, — жорстокими, голодними й брудними. І все ж в них була своя принада. Вони сняться мені й досі, а іноді навіть не сняться — просто стоять перед очима, як кадри з щойно побаченого фільму.

Бонне потягнувся за сигаретами. Сергій дав йому прикурити, щось сказав, та Бонне не почув що; затягнувся й відкинувся на спинку стільця. Курив, дивився на Дубровського, слухав його і не чув, бачив, як ворушаться губи в Сергія, навіть розумів окремі слова, та ніяк не міг утямити їхньої суті; це дратувало його, і він раптом підняв долоню, щоб зупинити розмову, відгородитися від слів, та Сергій продовжував говорити, і Бонне мусив його перервати й мовив ніби не до ладу, але насправді давно думав про це, тільки ніяк не міг знайти привід, щоб висловитися. Приводу не було й тепер, та, вимовивши першу фразу, Бонне раптом відчув полегшення; говорив, і думки, здається, весь час випереджували слова; слова були начебто кволі у порівнянні з тим, що знову оживало в пам'яті, пропливало перед очима, та він уже не міг зупинитися — вдивлявся лише Сергієві в обличчя, намагаючись зрозуміти, про що думає той: чи розуміє його недоладні і, певно, не дуже-то й складні, уривчасті речення, та бачив лише щире зацікавлення — без тіні награного співчуття, поблажливості чи нудоти, з якими іноді сприймаються недолугі одкровення невдах або, навпаки, благоденствующих тупаків.

— Ми відходили в гори, і боші переслідували нас… — так, здається, розпочав він свою розповідь.

Бонне говорив далі, а слова «і боші переслідували нас» не зникали, наче утворюючи тло розповіді, вони то звучали мінорно, як сумна згадка, то кричали пронизливо, відлунювали автоматними чергами, палахкотіли далекими загравами.

А вони справді відходили, Бонне і його, друг Робер Делаж, колишній актор з «Комеді Франсез». Всі вони тут були колишні: командир загону — колишній слюсар із Марселя, його заступник — колишній паризький таксист. Колишні селяни, художники, кравці, журналісти, ливарники…

Вони з Делажем поверталися до загону після виконання завдання: підірвали нафтосховище.

Дим від пожежі видно було сюди, хоч за спиною півтора десятка кілометрів. Вони вже давно були б у недосяжній для бошів зоні, та Делаж підвернув ногу і шкандибав, спираючись на вирізану палицю. Бонне підгримував його, а то й інколи підставляв плече.

Бонне побачив німців, коли, остаточно знесилившись, Делаж впав на мокру від недавнього дощу траву, жадібно шукаючи губами залишки вологи. Він ще не знав про небезпеку, та, побачивши, як Бонне вдивляється у видолинок, як витяглося його обличчя, запитав:

— Боші?

Бонне кивнув, і Робер поповз до нього, — певно, повзти йому було легше.