Шукайте жінку - Самбук Ростислав Феодосьевич. Страница 33

А може, це тільки видалося Некричеві, бо Майструк одразу відвів погляд і сказав:

— В інституті різне кажуть…

— А ти як вважаєш?

— Всі ці розмови не варті виїденого яйця.

— Спасибі, Федоре Гавриловичу, й на тому спасибі.

Майструк накрив чашку долонею, посовав її по столу. Думав: “Якби знаття!.. Знати б, що долю Некрича вирішено, й розмова вийшла б інша. Я б сказав цьому самовпевненому типові все, що думаю про нього, нарешті сказав би просто у вічі, полегшив душу. Однак усе може трапитися. В інституті, щоправда, впевнені: Некрич спікся. Сплели йому личаки, Салій сплів власноручно, і слава богу. А Павлюк учора приніс звістку, що зняття директора погоджено в директивних органах, потирав руки й казав усякі негарні слова про директора, а Павлюк — хитрий лис, він дарма не базікатиме, винюхав, падлюка, розвідав, певно, в самого Салія. Адже всім відомо: Павлюк — права Вовова рука, Салій останнім часом підняв голову. Подейкують, його підтримує сам Гнідаш, от і Вовова стаття в газеті з’явилася — начебто все йде до того, що Некрича таки знімуть. Ото було б сміху: звільнити без грошової компенсації, вигнати вискочня, за час директорування став членкором і в академіки націлився… А йому під сідницю коліном…”

Майструк не втримався і хтиво потер руки, але, перехопивши здивований Некричів погляд, віддано посміхнувся і мовив із сльозою в голосі:

— Невже ти, Ваню, міг подумати, що я піду проти тебе? Та я за тебе!..

Так, вирішив, усе йде як треба, й він обрав правильну тактику. Слід перетерпіти ще кілька днів, поки все остаточно з’ясується. У Некрича є таки шанси лишитися, он яка пика самовпевнена, ані тіні тривоги, костюм від першокласного кравця, не те що в нього — магазинний, з бганками під плечима. Комір Некричевої сорочки накрохмалений, краватка у дрібну косу смужку, мабуть, паризька чи лондонська, точно, імпортна, і звідки люди беруть такі?

Від цієї думки зробилося ще тоскніше, а Некричева пика ще неприємнішою, справді, паскудна, проте, вирішив, подивимося на неї через тиждень — не посміхатимешся так нахабно і самовпевнено, ходитимеш в рядових. Ось тоді й побалакаємо…

Уявивши таку приємну картину: Некрич сидить в їхній кімнаті, куди напхано аж семеро науковців, і питає дозволу у заввідділом відлучитися, Федюня посвітлішав обличчям і повідомив:

— А тебе, Михайловичу, дехто вже рядовим вважає. Звичайним старшим науковим…

— Я б не заперечував.

— Як так? — щиро здивувався Майструк. — Ти? Рядовий? Під рукою Рапака?

— А що? Мені книгу написати хочеться, а часу нема. У відділі більше свободи.

— Блефуєш?

— Аніскілечки.

“Точно, зняли… — здогадався Федюня. — А я, дурень, з ним теревеню. Він же грунт готує: мовляв, пописати захотілося… Хіба не писав свої недолугі книжки в директорському кабінеті? Писав більше, ніж інші… Кажуть, талант, а подивитися б на твій талант без посади! Хто б тебе видавав, хто б носився з тобою, хто б писав захвалювальні рецензії? Слава богу, хоч Салій наважився сказати правду у вічі. Честь і хвала вам, Володимире Борисовичу, і всі, хто стогне зараз під директоровою п’ятою, всі упосліджені Некричем знімають перед вами капелюха…”

Некрич помітив миттєве збентеження на Майструковому обличчі, побачив, як випнулися в нього суглоби на пальцях, що стиснули чашку, мало не розчавивши її.

— А може, тобі, Федю, вчасно зректися мене? — запитав напівжартівливо, але дивився серйозно. — Щоб не псувати стосунки з новим керівництвом?..

“На такий примітивний гачок мене не спіймаєш, — вчасно подумав Майструк. — Витримка й ще раз витримка”.

— Здається, ми все ж друзі… — сказав, та не дуже впевнено.

Вирішив: добре, що ніхто з інститутських не чує їхньої розмови і не зможе донести Вовові, як він і зараз присягається Некричеві в дружбі. Салій ніколи б не простив йому цього.

— А може, ти, Федоре Гавриловичу, набивався мені в друзі тільки тому, що я був директором? — запитав Некрич. — І від мене залежали деякі твої блага?

— Я набивався тобі в друзі? — обурився Майструк. — Не набивався я, просто я твій справжній прихильник. А от інші… Багато хто лиже тобі зад, а через хвилину плюється. Тепер побачиш справжню ціну людей, сьогодні ж побачиш і сам розберешся.

— Бо настали часи перебудови й люди згадали про власну гідність?

Федюня мимоволі підважив на долоні чашку й вирішив, що міг би виплеснути Некричеві в обличчя залишки кави: адже сприйняв директорові слова на свій рахунок. Але втримався. Він поки що не вчинить так. І не тому, що боїться скандалу в публічному місці. Просто йому наплювати на Некричеву пиху й зверхність, чхати він хотів на шановного членкора, шкода тільки, не віднімуть у Некрича це звання, а треба було б…

— Чого ж ти хочеш, — відповів, — люди тепер все кажуть, чому ж і про власну гідність не подбати? Ти ж не бог, Михайловичу, тепер і тебе притискуватимуть, от уже Салій почав…

— Гадаєш: аби почати, а там воно й піде… Це було б чудово — цілком вільний, без упередження обмін думками.

— Брешеш ти все… — вирвалося в Майструка. — Яке начальство прагне критики?

— Ну, ти навряд чи критикуватимеш… Хіба якщо мене знімуть.

Майструк сіпнувся, і Некрич збагнув, що влучив у яблучко. “Усе ж Федюня вже відрікся від мене, — подумав. — Зіниці бігають блудливо, й не дивиться мені Федюня у вічі чесно й відкрито, як раніше”.

— Я б попросив вас, — перейшов раптом Майструк на “ви”, — добирати вирази!

— Ну, Федюню, вибач, — схаменувся Некрич: може, й справді образив гарну й душевну людину. Ну, боягуз, ну, не має характеру, але ж не всім бути бійцями…

Проте Майструк уже закусив вудила. Плювати, вирішив, плювати на все, не піднятися вже цьому зарозумілому типу, він — труп, і нарешті можна висловити все, що накипіло в душі.

— Гадаєте, я боюсь вас? — підвищив голос. — Ні, не боюсь, просто дивуюсь, іноді навіть тетерієш, чому все — одній людині! Академія, директор інституту, мало не щороку нова книжка… Ти все можеш: навіть посприяти бідному колезі у влаштуванні дочки. Ти — пестунчик долі, тебе вихлюпнула хвиля, а ти вчепився обома руками в керівне крісло, роздавав направо й наліво подаяння, навіть не помічаючи, як противно декому брати милостиню з твоїх рук.

— Для чого ж брали?

— Життя примушувало. Жити всім хочеться.

— Отже, ви пили зі мною на брудершафт, клялися у дружбі, ненавидячи? Навіть плазували! — додав Некрич жорстко.

— На жаль, я не герой.

— Не герой, це точно — звичайний пристосуванець.

Некричу здалося, що зараз Майструк вихлюпне йому в обличчя залишки кави, проте він недооцінював Федюню.

— Вам не вивести мене з рівноваги, — сказав той. — Бо ви тепер труп. А хто ображається на мертвяка?

— Шкода… Шкода не за тим, що добре ставився до вас, шкода самого себе за недоумкуватість. Маєте рацію, поганий з мене директор, гарний мав би розбиратися в людях, а я не побачив навіть того, що лежить на поверхні.

— Ви не тільки поганий директор, ви просто вискочень. Вам же й сорока не було, коли стали членкором, хлопчисько, пацан, а обійшов розумних і поважних… Чому? Бо зумів розштовхати ліктями, показав зуби, знайшов високого покровителя!

— Хто ж протегував мені? — щиро здивувався Некрич.

— А кого у наші благословенні часи призначають директором інституту без протекції?

— Не припускаєте думки, що я щасливий виняток?

— Хоч зараз не брешіть.

— Чому ж мій покровитель не допомагав мені тепер? Адже ви уже зняли мене з роботи…

— Зараз усі ховають голову під крильце. Навіть номенклатурники, які хизувалися своєю всевладністю і вседозволеністю, перші волають про демократію.

— Маєте рацію, — згодився Некрич. — Але яке це мас відношення до мене?

Майструк переможно посміхнувся.

— Облишмо.

— Справді, облишмо. — Некрич хотів допити каву, та в роті зробилося гірко, немов ковтнув отрути — відсунув чашку різко, ледь не розбив.

— Нервуєте? — в очах у Майструка засвітилося торжество. — Тепер вам доведеться бути як усім: вчасно приходити в інститут, виконувати планові роботи, одержувати прочуханки від начальства. І ніхто не хвалитиме ваші пересічні книжки, ніхто не підтакуватиме на вчених радах.