Шукайте жінку - Самбук Ростислав Феодосьевич. Страница 35

Зарипіли двері, в отвір просунулася Арсенова голова.

— А Нюра каже: тебе нема… — здивувався.

— Я тишком-нишком…

Арсен влаштувався в фотелі напроти.

— Дзвонила твоя Софія Гнатівна. Вона в паніці, просила перехопити Пилипа.

— Ні, — відрізав Некрич, — про це не може бути й мови. Я не потребую Пилипового захисту.

— Потребуєш, — заперечив Арсен. — Але згоден, з Синицею розмовляти не варто. Він міг би й сам обізватися.

— Це його діло.

— Його. Проте, як би все не скінчилося, наб’ю йому пику.

— Можеш.

— Ну, якщо вже й ти дозволяєш, зробимо. У присутності широких кіл громадськості. Аби всі запам’ятали, як слід поводитися в порядному товаристві.

— А я щойно пив каву з Майструком, — якось не до ладу повідомив Некрич, — і він висловив усе, що думав про мене.

— Федюня? Розперезався? Не може бути!

— Уяви собі! Виявляється, він завжди вважав, що Некрич кар’єрист, сучий син і нездара. До того ж за протекцією проліз у директорський кабінет.

— Заворушилися гади, — поморщився Черниш. — Але ж Федюня!.. Здається, ти просунув його дочку в університет…

— Є така пляма в біографії.

— Не чекав від Федюні. Догадувався, голосуватиме проти тебе, але ж отак піти з відкритим забралом…

— Можливо, це робить йому честь.

— Про яку честь торочиш! Бити лежачого?

— Так, вони вважають мене вже лежачим.

— Такого не може бути, бо не може бути ніколи. Ми зробимо сьогодні з Салія відбивну котлету.

— Оптиміст!

— Просто вірю в правду.

— В кожній ситуації є дві правди. А маніпулювати фактами Салій вміє.

— Малин звідкись дізнався, що Салій звинувачуватиме нас у групівщині.

— Вірю. Це було модно й досі проходило. Слова “група” і “фракція” стали символом ганьби. Ще з тридцятих років, коли громили Бухаріна та іже з ним. Але які групи можуть бути в нас зараз? Тільки дві — ті, хто щиро прагнуть перебудови й знають, що без неї нам не жити, й ті, кого влаштовує статус-кво. Побачиш, як сьогодні Павлюк виступатиме за перебудову! А сам робитиме все, щоб нічогісінько не змінилося.

Синиця приїхав в інститут за кілька хвилин до початку зборів. Увесь день був не в своїй тарілці: вранці Лара влаштувала скандал — звідкись дізналася, що йому доручено перевірку Некричевого інституту і що він підступно підняв руку на друга. Дарма Пилип намагався пояснити, що не мав іншого виходу і що він зовсім не збирається виступати проти Івана — Лара ляснула дверима й пригрозила не пустити додому, якщо справді насмілиться котити бочку на Некрича.

Протягом дня Пилип кілька разів хотів подзвонити Іванові, та все ж утримався. Час уже втрачено, дзвонити й з’ясовувати стосунки слід було раніше, та й що він скаже Іванові, адже й досі остаточно сам не знав, як поведеться. Звичайно, найкраще було б не плювати проти вітру й заручитися вічною вдячністю Гнідаша. Та й в інституті, наскільки його інформували інші члени комісії, дуже міцні антинекричеві позиції, й багато хто полегшено зітхне, м;що комісія наголошуватиме на недоліках.

Можна виступити і нейтрально, як кажуть, ні туди й ні сюди, обійти оцінку Некричевих робіт, не згадувати Салієву статтю в пресі, зрештою, це не входить у завдання комісії, нехай парторганізація сама виносить присуд науковій діяльності директора інституту.

А розмова з академіком Петровським? От на кого можна спертися і одразу покласти Салія на лопатки…

Але хто знає про цю розмову? І кому відома думка Петровського? Про книжку ж Некрича писала республіканська преса, це вже не особиста думка Салія, а громадська думка, до якої треба прислухатися й робити висновки…

А тут ще Лара влаштує ввечері скандал… Адже не знає, в яку халепу потрапив коханий чоловік.

Там буде видно, вирішив Синиця і поїхав до Некричевого інституту.

Салій зустрів його стурбовано.

— Щось трапилося? Ми вже хвилюємося…

Синиця зиркнув на годинник.

— Маємо ще п’ять хвилин.

— Але ж ми підготували проект резолюції і хотіли б знати вашу думку.

— Обговорення резолюції партзборів поза моєю компетенцією. Для цього існує партбюро, а затверджуватимуть її партзбори.

— Однак ви виступаєте на зборах, і ваші висновки маємо покласти в основу. Ми тут радилися з іншими членами комісії…

— Я доповім на зборах їхню точку зору.

— Але ж ваша?..

— Через хвилину… — Синиця ще раз глянув на циферблат. — Через хвилину ви почуєте її.

Збори були відкритими, і в невеликому залі не було жодного вільного місця. Синицю запросили за стіл президії, він оглянув зал, упіймав запитливо-тривожний погляд Черниша, побачив Івана, але не зустрівся з ним очима — Іван втупився у підлогу, стиснув долонями коліна й ледь-ледь похитувався, певно, ляше це виказувало його хвилювання.

“А йому зараз не солодко”, — подумав Пилип. Він збагнув, чому Іван не дивиться на нього, — вже звинувачує в зраді, он як Арсен зблискує очима — гнівно й лиховісно.

А Салій вже надає йому слово…

Пилип не пішов до трибуни, що стояла поруч, сперся пучками на червоний оксамит, що вкривав стіл президії, обвів зал затяжним поглядом, помовчав і сказав:

— Переді мною лежать висновки комісії, і я, як голова, маю доповісти партзборам нашу точку зору. Але хочу почати з іншого… — нарешті піймав погляд Некрича — уважний і, як видалося, іронічний, і вів далі з притиском: — Так, з іншого: учора я повернувся з Москви, де мав зустріч з академіком Петровським. — Вирішив не уточнювати, де саме зустрівся з Петровським, та й яке це мало значення. — І розмовляли ми з академіком Петровським, сподіваюсь, усі розуміють, про кого йдеться — про нашого видатного вченого Якова Васильовича Петровського, так от, розмовляли ми з ним про книжку товариша Некрича, яка одержала таку категорично негативну оцінку в нашій республіканській пресі. Дізнавшись про це, Яків Васильович був дуже здивований. Бо він ознайомився з працею Некрича в російському перекладі (добре, що книга встигла вийти в Москві) і вважає її дуже цікавою та грунтовною. Принаймні його оцінка протилежна тій, яку висловив товариш Салій у своїй відомій статті.

Пилип почув, як збуджено загули в залі, помовчав, обвівши присутніх поглядом, та облич не побачив, тче зал і не був набитий людьми, згадав пічну розмову з Петровським і раптом відчув точно таке ж нервове збудження. Біс з ними — гнідашами, саліями, — треба бути самим собою і хоч іноді долати в собі раба. Тому й сказав те, що думав, сказав уперше привселюдно, не вираховуючи, як поставляться до його слів — тепер йому було все одно:

— Я уважно й не один раз прочитав статтю товариша Салія і хочу сказати у зв’язку з цим от що: яка невмируща в нас тенденція — навішувати ярлики. Вишукувати ідеологічні збочення і відразу звинувачувати у всіх смертних гріхах. Прийом старий і перевірений. Колись з його допомогою робили з чесних людей ворогів народу, тепер кидають тінь на репутацію. Є, мовляв, з цього приводу усталена думка, вивірена й, можливо, затверджена, а такий-сякий насмілився заперечити її, навіть має власну. Письменник написав роман про атомну аварію, написав чесно, незважаючи на посадові особи. І одразу лист атомників: спаплюжив передовий виробничий колектив, зганьбив робітничу честь. Такі книжки не потрібні народові, уявляєте, вже цілому народові! А спробуйте сказати щось негативне про міліцію чи прокуратуру. Скільки років ця тема була під забороною, і чи не тому наші газети тепер так часто пишуть про зловживання у правоохоронних органах? Проте, здається, я дещо ухилився від теми. Повернемося до статті Салія. Нашу комісію весь час непомітно наштовхували на думку, що людина, яка сповідує такі погляди, ненадійна, ідеологічно нестійка. У зв’язку з цим хочу заявити: особисто я з Некричем у товариських, навіть дружніх стосунках. Коли мені запропонували очолити комісію по перевірці вашого інституту, спочатку хотів відмовитись, аби хтось не сказав, що Синиця вигороджує друга. А давайте подивимося на цю проблему з іншої точки зору. Скількох жертв зазнала наша країна піввіку тому, бо друзі не зуміли чи не схотіли захистити один одного. Коли друг не боронить друга, коли людина не піднесе голос на захист колеги, у порядності якого не сумнівається, коли чесна людина не може всюди, за будь-яких умов казати те, що думає, отам і починаються корупція та беззаконня. Певно, я знаю Некрича більше, ніж будь-хто з присутніх. Так, він мій друг. А кого ж я маю захищати: друга чи ворога? Це, звичайно, не означає, що другові слід прощати помилки. Побачивши, що Некрич збочує, я б перший сказав йому про це. І не задумуючись повторив би на цих зборах. Однак знаючи погляди й переконання вашого директора, я рішуче відкидаю звинувачення його в ідеологічних збоченнях. Недоліки в роботі Некрича, звичайно, є, як і в діяльності всього вашого колективу. І давайте об’єктивно розберемося в них…