Гіркий дим. Міст - Самбук Ростислав Феодосьевич. Страница 12

— А в тебе губа не з лопуцька. До речі, чого до тебе чіплявся тато Хем?

— Запросив на вечерю.

— Не може бути!

— Сказав, що вони з жінкою будуть раді…

Мартинець поблажливо поплескав Рутковського по плечу.

— Робиш успіхи, — ствердив він категорично. — Цей бородань має якийсь нюх, точніше його хитра дружина. Стара скнара, не витратить ані марки, коли точно не знатиме, що це окупиться із зайвиною. Про вечерю вже годі й казати: бути тобі, пане Максиме Рутковський, на коні.

— Так ось чому він попередив, що запрошує саме на скромну вечерю! — зареготав Максим весело. — А я думав, просто так, із ввічливості.

— Коли ще можеш, відмовся, — щиро порадив Мартинець. — Краще повечеряємо разом, я тебе з такими дівчатами познайомлю! Гретхен і Кетхен, вродливі й без забобонів…

Пропозиція була спокусливою, однак Рутковський швидко прикинув, яких ворогів наживе в особах Сопеляка та його дружини, й відмовився.

Рівно о восьмій Максим спустився з п’ятого поверху свого модерного — з бетону й алюмінію — будинку, де станція надала йому однокімнатну квартиру з кухнею та ванною. Все, починаючи від меблів і кінчаючи кухонним обладнанням, становило власність РС, але другий ключ Максим мусив віддати адміністрації і вже мав змогу впевнитися, що недаремно. Точно знав, що двічі протягом трьох тижнів хтось побував у нього. Незвані гості діяли, правда, акуратно й кваліфіковано, та все ж наслідили: в письмовому столі авторучку поклали так само на блокнот, однак у Максима вона кінчиком пера торкалася крапки малюнка, тепер же лежала на півпальця вище. Ретельно копирсалися відвідувачі і в шафі з білизною та стелажах.

Старий синій «рено» стояв біля під’їзду, і у віконце виглядав Сопеляк. Пані Валерія сиділа за кермом. Вона озирнулася на заднє сидіння, куди заліз Рутковський, простягнула зморшкувату руку з перламутровими нігтями, Максим не без насильства над собою поцілував її, і пані Валерія, не вимовивши ані слова, спрямувала «рено» у вечірній потік автомобілів.

Сопеляк почав щось казати, та пані Валерія лише зиркнула на нього скоса й процідила:

— Ти ж знаєш, розмови заважають мені вести машину.

Сопеляк посміхнувся Максимові, й вони доїхали до ресторану, точніше, до якоїсь забігайлівки на околиці Мюнхена, в урочистій тиші. Тут Сопеляків знали, зустрів їх сам господар — типовий баварець, низький і опасистий, з руками, як лопати; провів через зал до тихого закапелка, де стояв вільний столик. Ні слова не кажучи, зник, і одразу з’явився офіціант з пляшкою шнапсу й закусками — отже, Сопеляки по телефону обумовили й меню, справді не дуже щедре, бо офіціант приніс лише салат, оселедця та ковбасу.

— Чудово, — заметушився Сопеляк, — добре гуляємо, і я давно не їв так смачно.

Сопелякова тільки зиркнула на нього суворо, пан Віктор затнувся одразу і, здається, на цілий вечір — налив усім по півчарки шнапсу й склав руки на відгодованому череві, солодко дивлячись на дружину.

Пані Валерія поправила кінчиками пальців зачіску. Тільки тепер Максим помітив, що вона була в перуці якогось сиво-попелястого кольору, але, незважаючи на колір та зморшкувате обличчя, грайливо випустила кілька пасом на лоба.

Випнула губи манірно, зовсім як вісімнадцятирічна кокетка, і мовила якимсь грудним і несподівано низьким голосом:

— Нам з Віктором, — вона вимовляла ім’я чоловіка на французький лад, — дуже приємно побути в товаристві нашого молодого й здібного друга звідти… — Нараз вона зовсім по-старечому шморгнула носом і закінчила сльозливо: — Сподіваємось, що станемо приятелями, принаймні ми завжди до ваших послуг.

— Так, до ваших послуг, — повторив Сопеляк, мало не побожно дивлячись на дружину.

Максим підняв чарку, подякував і ковтнув шнапсу — дешевого шнапсу, який баварці п’ють маленькими чарочками, не закушуючи, — горілка обпалила йому горло, він закусив салатом і потягнувся до оселедця. Взяв кілька шматків, потім наполовину спорожнив тарілку з ковбасою і, побачивши кислі обличчя Сопеляків, збагнув, що повівся не зовсім етично. Але йому зараз було не до інтелігентських переживань: оселедець виявився справді смачним і приглушив усі муки сумління.

Беручи приклад з Рутковського, активніше взявся до закуски й пан Віктор — у бороді його застряла цибуля, однак татусь Хем, не звертаючи уваги на незадоволені погляди дружини, випив ще півчарочки й дозволив собі покласти кілька ложок салату.

Мабуть, пані Валерія вважала, що їжа не облагороджує людину, — вона обмежилася шматочком ковбаси, відклала виделку й почала розмову, видно, з давно заготовленого речення:

— Завжди приємно познайомитися з талановитою людиною, а я читала ваші оповідання, пане Максиме, й вони справили на мене незабутнє враження.

Говорити про свої оповідання Рутковському не дуже хотілося, і він спробував перевести розмову на інше:

— Усі ми грішні люди: один пише оповідання, другий грішить якось менше. Шкода, немає духівників, котрі відпускали б такі гріхи. Хоча можна випустити індульгенції.

Але пані Валерія не сприйняла Максимового жартівливого тону. Куточки губів у неї опустилися, від чого її довгасте обличчя ще подовшало, вона посмикала себе за кінчик м’ясистого носа й мовила безапеляційно:

— Мушу сказати вам правду, пане Максиме, ваші твори досить пристойні, проте тенденційні, а вам треба рішуче позбавлятися тенденційності.

— Ліричні образки, пейзажні замальовки… Суто настроєві речі… — заперечив Рутковський.

— О-о! — вигукнула пані Сопеляк. — А який настрій, прошу вас? Ви подумали про це?

— Настрій людини, котра розмірковує про життя, хоче усвідомити його красу, якось пізнати природу.

— От ми й підійшли до суттєвого, — урочисто вигукнула пані Валерія. — Красу якого життя хоче усвідомити ваша людина? Радянського життя, не нашого, а кому це потрібно?

— Так, кому це потрібно? — запитав і Сопеляк.

— Є загальнолюдські проблеми, для чого підводити під усе це політичну базу? — Кажучи так, Максим, звичайно, кривив душею: він знав, чого хоче від нього ця доскіплива жінка з конячим обличчям; зрештою, вона мала рацію, і навіть його суто ліричні мініатюри так чи інакше були просякнуті пафосом життєлюбства й оспівували саме той світ, з котрим не могли примиритися Сопеляки. Однак погодитися з ними — означало якось попасти до них у залежність, точніше, дати їм можливість наступати на нього, а саме цього Рутковський не хотів, тому й сперечався.

— Я могла б використати в передачах два — три ваших оповідання, — вела далі Сопелякова, — з умовою, що ви десь дотягнете їх. Хотілося б трохи більше смутку, знаєте, коли людина дивиться на світ сумними очима, тоді й світ робиться зовсім іншим: важким, тоскним, а як у такому світі жити справжньому художнику?

— Так, як жити справжньому художнику? — мов луна повторив Сопеляк, підвів угору виделку з оселедцем, урочисто помахав нею і з’їв оселедця.

Рутковський одразу збагнув, чого хоче від нього пані Валерія. Вирішив не йти в неї на повідку, але й відмовитися не міг: відмова видалася б підозрілою — тобі пропонують ефір, отже й гроші, а тут ніхто не відмовляється від грошей, ніхто й ніколи, в який би спосіб не були зароблені. Навпаки, чим більше злостивості, наклепу й брехні, тим краще, за це й платили більше, й кожен ліз наперед, щоб догодити начальству, оббрехати радянський світ.

— Я подумаю над вашою пропозицією, — серйозно відповів Максим. — Вона видається мені перспективною, та, знаєте, іноді важко повертатися до минулого. Закон творчості: тоді я дивився на світ зовсім іншими очима, проте, сподіваюсь, ви не заперечуватимете цього, писав зовсім щиро, й саме ця щирість стоїть на перешкоді сьогоденній переробці оповідань. Мені важко сказати, як саме можна зробити це, однак спробую…

— Тепер у вас нема ніяких перешкод, — заперечила пані Валерія.

— Я чув ваші передачі й знаю, що ви серйозно ставитеся до них. Мені вони подобаються… — зауважив Рутковський.