Гіркий дим. Міст - Самбук Ростислав Феодосьевич. Страница 14

Рутковський згадав, як цинічно повчав його позавчора за чаркою горілки Іван Мартинець: не хвали, мовляв, друга, друг і так ніколи не підкладе тобі свиню. Хвалити слід ворогів, в очі й заочно, краще в очі, і якнайбільше: тоді твій лютий ворог, може, стане хоч трохи меншим ворогом, на якийсь процент — і то досягнення.

— Певно, я завтра бачитимуся з паном Лодзеном, — пообіцяв Максим, — і розповім про чудовий вечір, який провів з вами.

— Ми будемо щиро вдячні, — розцвіла в посмішці пані Валерія.

— Так, щиро вдячні… — повторив пан Віктор.

— А зараз ми відвеземо вас додому, — запропонувала пані Валерія. Вона рішуче підвелася, одразу ж підвівся й Сопеляк — він був на півголови нижчий за дружину й дивився на неї знизу вгору, зрештою, нижчий не тільки в прямому, а й у переносному значенні.

Рутковський подивувався, що папі Валерія, яка спорожнила дві чи три чарки, все ж сіла за кермо. Тільки згодом дізнався, що працівники PC і РСЕ дозволяють собі не зовсім дотримуватися норм поведінки, обов’язкових для місцевого населення: служба охорони станції мала тісні контакти з поліцією й швидко залагоджувала інциденти, пов’язані з бешкетами в ресторанах, порушеннями правил руху тощо.

Перед Максимовим будинком стояв довгий сірий «мерседес». Пані Валерія зупинила свій «рено», вони обмінялися належними в таких випадках словами ввічливості, й Рутковський, помахавши на прощання рукою Сопелякам, рушив до парадного.

Біля дверей стовбичили двоє чоловіків: високий, кремезний, у береті, насунутому на чоло, і трохи нижчий, проте також широкий в плечах. Вони курили й про щось розмовляли, Максим хотів обминути їх, але високий заступив йому дорогу й запитав:

— Пан Рутковський, якщо не помиляюсь?

— Не помиляєтесь. — Нараз Максимові зробилося тривожно і він тоскно глянув на червоні вогники Сопелякового «рено», що віддалялися і зникли за рогом. Озирнувся: вулиця порожня, жодного перехожого. — Що вам потрібно?

— Хочемо запропонувати панові невеличку подорож.

— Хто ви такі? — Максим побачив, як нижчий чоловік зайшов йому за спину. Різко повернувся, відступив на крок.

— Не хвилюйтеся, пане Рутковський, ми зі служби охорони станції, і ви терміново потрібні шефові.

— Нікуди я не поїду. Завтра… — він не встиг договорити: високий нахилився й схопив його за руку, Максим вивернувся, ще мить, і він проскочив би до парадного, але нижчий, який тримався весь час у нього за спиною, вдарив чимось по голові — з очей Максима посипалися іскри, він заточився, високий підхопив його під пахви й потягнув до «мерседеса».

Отямився Рутковський у машині, руки в нього були зв’язані. Поворушився, й це не пройшло повз увагу кремезного чоловіка в береті.

— Воно ожило… — реготнув коротко. — Не розумію для чого? Все одно кінчатимемо…

Другий, який вів машину, зауважив:

— Завжди ти поспішаєш, Богдане. Може, він розумний і признається в усьому.

— Ці більшовики рідко коли зізнаються, — невдоволено пробуркотів Богдан. — Наморочився з ними ще на Волині… — Він штовхнув Максима в плече, схопив за підборіддя й підвів голову. Зареготав зловтішно. — Чув про СБ, пане комуністе? То щоб знав: у нас без суду й слідства…

— Що вам потрібно? — Максимові справді зробилося лячно. Невже він потрапив до бандерівської служби безпеки? Тої страшної служби, створеної в 1940 році в Кракові, на чолі якої Бандера поставив свого підручного, агента гестапо Миколу Лебедя?

Тепер Лебідь сидить десь у Сполучених Штатах, проголосив себе провідником ЗП УГВР [1], а служба його, хоч офіційно й ліквідована, бач, ще діє: навіть не криються, пишаються, що під час війни катували людей.

Але що їм треба? Як вони могли дізнатися про його справжнє обличчя?

Максим хитнув головою, звільняючи підборіддя з чіпких пальців. Запитав якомога спокійніше:

— За яким правом ви, панове, затримали мене? І що вам потрібно?

— А воно ще гарчить… — пробуркотів Богдан. — Права качає… А в нас право одне: кулю в лоб, і привіт!

— Мабуть, ви вважаєте мене за когось іншого.

— Ні, шановний пане, — відізвався водій, — для чого нам плутати? Ти — Максим Рутковський?

— Звичайно.

— Більшовицький агент, підісланий безпекою до нас?

— Мені смішно навіть думати про це.

— Насмієшся! — мовив Богдан загрозливо. — Ти в нас іще насмієшся досхочу.

— Я скаржитимусь!

— Мертві не скаржаться.

— Скажіть, у чому мене звинувачують?

— Скільки можна казати: більшовицький агент.

— Більшого безглуздя не можна й вигадати.

— Я агентів відчуваю по запаху, — похмуро мовив Богдан. — А від тебе…

— Ну й логіка! — розізлився Максим. — По-моєму, смердиш ти.

Богдан підвів кулака.

— Я тебе зараз навчу ввічливості! На все життя…

— Облиш! — наказав водій. Видно, він був начальником, бо Богдан опустив руку й промимрив щось незадоволено.

«Мерседес» ішов на великій швидкості, вже виїхали з міста, бо траплялися лише поодинокі будинки. Максим уважно роздивлявся по боках, проте так і не зумів визначити, де й куди вони їдуть. Ще погано знав місцевість і не міг зорієнтуватися. Та й що це дало б? Ці двоє есбістів, здається, не жартують…

Хто міг передбачити, що він попаде до рук бандерівської контррозвідки? Але які факти у них можуть бути? Навряд чи щось конкретне, так, підозри або інтуїція. А втім, навіщо цим головорізам факти?

У Центрі Рутковського знайомили з численними документами, в яких ішлося про злочинну діяльність СБ. Один з них пригадався йому: свідчення бандерівця М. Степняка.

Що ж, думав Рутковський, справді, може, коло замкнулося: десь він припустився прорахунку, і ось розплата. Але ж він ще не встановлював жодних контактів з націоналістичними організаціями, які знайшли собі притулок у Мюнхені. Мав завдання за сприятливих умов увійти в довір’я до так званих «чолових діячів» ОУН і гадав здійснити це з допомогою Юрія, проте ще не зробив ані кроку.

А якщо його лякають? З профілактичною, так би мовити, метою? Бо вбивство співробітника РС, якщо воно не санкціоноване керівництвом станції, наробить шереху. Поліцію примусять завести справу, і все це не так-то легко розплутати.

«Мерседес» звернув на бічну дорогу, водій різко зменшив швидкість і скоро зупинився.

— Виходь, — відчинив дверцята Богдан.

Машина стояла край лісової галявини. Максим притулився спиною до автомобіля, та Богдан відштовхнув його. Різко вдарив у сонячне сплетіння, і від болю Рутковський опустився на коліна.

— О, така поза мені більше подобається! — зареготав Богдан.

— Чого вам треба від мене? — через силу витиснув із себе Рутковський.

— Де й коли тебе завербували до безпеки? — Другий есбіст нахилився до нього, додав удавано співчутливо: — Якщо не скажеш, здохнеш у муках. — Він витягнув з кишені невеличку мотузку, погойдав перед носом у Максима. — Ти, може, не знаєш, що це таке? То я поясню. Цей шнурок обв’язуємо навколо шиї, беремо дрючка, просовуймо на потилиці й повільно закручуємо. І капут.

«Саме так ви душили людей на Ровенщині, — мало не вирвалось у Рутковського, — Жінок і дітей, виродки кляті!»

Заплющив очі й нічого не відповів.

— То, прошу пана Йосипа, — втрутився Богдан, — певно, марно чекати на його щирість, і я пропоную почати…

Максим рвонувся вперед, але Богдан навалився на нього, притиснув обличчям до землі, а Йосип спритно обв’язав горло мотузком. Дрючок був у них заготовлений, повернули раз, і мотузок боляче стиснув горло. Стало важко дихати, Максим закашлявся, і Йосип негайно відпустив зашморг.