Гіркий дим. Міст - Самбук Ростислав Феодосьевич. Страница 29

— Я не збирався спеціально аналізувати філософію зради, хоча на деяких аспектах цього питання робиться акцент. — Видно, він збагнув, що відповідь прозвучала як банальний вислів не менш банального рецензента, бо посміхнувся гірко й додав зовсім іншим тоном: — Людина в літературі потребує всебічного дослідження… Краще розкажіть про себе, Максиме, — раптом попросив. — Я вже старий, і мені не пишеться, а вам?

Рутковський уважно подивився на Воронова. Не може він не знати, як і що мусить відповісти на це запитання письменник, який хоч трохи поважає себе.

— Я працюю на радіо, — відповів ухильно, — й воно забирає надто багато часу та енергії.

— Новий ритм життя, — пробуркотів ніби про себе Воронов, — нові враження… А писати можна, коли нема іншого виходу, коли ці враження заполонили тебе й вихлюпуються образами.

— Чому ж? — заперечив Мартинець не без єхидства. — Можна ще писати, коли платять пристойні гонорари. На задані теми. Спробуйте видати тут позитивний роман про радянську дійсність! А дзуськи… Критикуйте скільки хочете, а навпаки — ніколи.

— Маєш рацію, — підтримав Рутковський.

— А скільки радянських письменників понаписували позитивного про Захід! — торжествував Мартинець.

— Мабуть, частка істини у ваших словах є, — не дуже охоче погодився Воронов.

— Так, є! — не без апломбу заявив Мартинець. — І, якщо бути відвертими, чого ми втекли сюди? По гонорари! Кожен не міг не знати, скільки приблизно й за що тут платять.

Воронов скривився.

— У вас усе навиворіт, — роздратовано кинув він.

— І кожен одержує в міру своєї зрадливості. — Мартинця вже ніхто не міг зупинити. — Від Солженіцина, який нагріб біс його зна скільки грошей, до…

— Воронова, так ви хотіли сказати?

— Не заперечую.

— Але ж я тут нічого не заробив.

— По Савці й свитка…

Воронов спалахнув:

— Я не дозволю!..

— Але ж тут свобода слова, — єхидно заперечив Мартинець, — і ви приїхали саме заради неї.

— Дехто ототожнює свободу слова із свободою образи, — скривив губи Воронов.

— А я вважав вас, Олександре Миколайовичу, терпимішим. І, якщо відверто, духовно вищим.

— Шкода, що помилилися.

— Так, шкода, — зовсім серйозно ствердив Мартинець.

Рутковський вирішив, що настав час втрутитись і йому.

— То як буде з нашою передачею? — запитав. — Може, у вас є нове оповідання чи уривок з роману?

Воронов усміхнувся сумно.

— Я вже казав: не пишеться…

— І я собі не уявляю, як можна братися за перо, — погодився Максим. — Чесно кажучи, пробував, і щось навіть написав. Почитав і відклав: не подобається.

— Але ж ви молодий і маєте думати про майбутнє. Це в мене все в минулому й важко увійти в новий ритм. А вам потрібно, не вікувати ж на радіо.

— Так, звичайно, але письменник, мабуть, повинен мати не тільки письмовий стіл. Навіть найбільший в світі, — посміхнувся Максим, згадавши свою мрію. — Примушувати себе?

— Ну, кожна робота, хочете цього ви чи ні, завжди якийсь примус.

— Звичайно, і все ж, коли порожньо на серці…

— Любий мій, — присунувся разом із стільцем до Максима Воронов, — дивіться на мене й вчіться — я старий шкарбан і дурень, трохи випив і тому відверто кажу вам це, — так от, я дурень, а чого приїхали сюди ви?

Очі у Воронова блищали, він справді був відвертий, і Рутковський зрозумів, чому в цієї людини виникло бажання зустрітися з ним: захотілося виговоритися, вилити душу, потерзати себе, зрештою, виправдати й свою духовну порожнечу, й творчий занепад; завжди можна знайти щось, аби реабілітуватися, звинуватити у своїх невдачах когось, незалежні від тебе обставини, якусь вищу силу, котра не дає тобі випростатися й заявити про себе на весь голос.

А якщо придивитися, то причина в тобі самому, в безвіллі, чи в звичайних лінощах, або, як трапилося з Вороновим, у духовній зраді самого себе, бо як іще інакше можна назвати його вчинок?

Рутковський не відповів Воронову. Та й що він міг відповісти: він-то знав, чого приїхав сюди, а якось виправдовуватися, аргументувати свої вчинки не бажав, усе одно будь-які слова його прозвучали б зараз фальшиво, а фальшивити не хотілося — він мав право хоча б на це.

Та й Воронов, як виявилося, не вимагав од нього відповіді. Сидів, спершись руками на спинку стільця, і говорив швидко, наче боявся, що його переб’ють, не дадуть вилити все, що лежало на душі:

— Мені вже не повернутися назад, і я шкодую, що вчинив так, картаю себе, і не тому, що відчуваю матеріальну скруту, мені просто важко, й ностальгія мучить мене. Я став творчим імпотентом, перестав відчувати слово, а що може бути страшнішим для письменника? Якщо кожного дня стикаєшся з чужими людьми, якщо бачиш чужі фізіономії, коли нема з ким серйозно погомоніти, пожартувати, посидіти мовчки, яке ж це життя?

Мартинець налив у склянку трохи віскі, подав Воронову, і той жадібно ковтнув. Облизав зашерхлі губи, похитав головою і сумно промовив:

— Бачите, єдина втіха в спиртному…

Мартинець не витримав, щоб не підколоти:

— Говорили ви, Олександре Миколайовичу, гарно й красиво, та що це за манера слов’янська: топтатися по собі й відчувати від цього втіху? А після цього спокійно випити чаю з тістечками. До того ж обов’язково із свіжими тістечками.

Воронов спохмурнів: сподівався, що його зрозуміють зовсім не так, пожаліють і виправдають.

— Ви надто раціоналістично мислите, юначе, — ображено процідив він.

— Звичайно, як я можу інакше? Та й ви зараз домовляєтесь про гонорар на нашій станції.

— Таке життя, — зітхнув Воронов.

— От я й кажу: всі ми полюбляємо красиві слова, а коли доходить до діла…

— Отже, — перебив його Рутковський, — що мені передати Кочмареві?

Воронов підвівся, трохи походив по кімнаті, удаючи, що роздумує. Нарешті відповів:

— Я дам вам оповідання, невеличке оповідання, недавно написане. І нехай хтось із ваших кореспондентів запише розмову зі мною. Передайте панові Кочмареві, що я роблю це з величезним задоволенням.

Ці його слова так не в’язалися з попередніми патетичними тирадами, що навіть Мартинець розгубився.

— Ого, — вигукнув він, — а ви знаєте, що робите!

— Так, знаю, — несподівано швидко погодився Воронов. — Було б нерозумно не скористатися з послуг вашої фірми. Тим більше, що вона непогано платить і має тенденції до зміцнення та розширення.

— Незважаючи на численні протести громадськості, — промимрив Мартинець.

— Поки існують різні розвідки, — махнув рукою Воронов, — і яструби в американському сенаті, вам ніщо не загрожує. Це правда, що радіостанції модернізуються й розширюватимуться?

— Ходять чутки, — ухильно відповів Рутковський.

— Чого ж так делікатно: чутки… — засміявся Мартинець. — Факти свідчать про інше: ми одержали гроші на нові потужні передавачі.

— От бачите… — схвалив Воронов.

— Приємно? — запитав Мартинець.

— Письменник існує для того, щоб його читали, — відповів Воронов. — Чи передавали по радіо. Нам потрібна аудиторія, чи не так, пане Рутковський?

Максим підвівся. Воронов сп’янів, почав повторюватися й верзти нісенітницю, а нема нічого гіршого за п’яне базікання людини, особливо, коли вона вважає себе інтелектуалом, претендує на оригінальність думки й вимагає, щоб слухали тільки її.