Гіркий дим. Міст - Самбук Ростислав Феодосьевич. Страница 30

Зрештою, все кінчається елементарним і банальним: «Ти мене поважаєш?» — може, висловленим не саме цими словами, та річ не в словах, головне — зміст однаковий.

Воронов зробив спробу затримати їх, однак не дуже наполягав, видно, Мартинець залив-таки йому добряче сала за шкуру.

— Ну й тип! — голосно вигукнув Іван, коли вони вийшли на вулицю.

— Подивись краще на себе… — не витримав Рутковський. — Обоє рябоє.

— Звичайно. — Мартинця важко було вивести з рівноваги. — Та я от де, — показав, — на долоні, а він, гад повзучий, слова красиві каже, а як до корита, то по вуха! Та ще й жвакає…

— Усі ми з одного корита, — заперечив Рутковський сумно. — І всі жвакаємо в міру своєї зіпсованості, чи не так? Як ти вважаєш?

— Сам сказав: у міру зіпсованості! — підхопив Мартинець. — А твій Воронов — розтлінний тип.

— Він такий же мій, як і твій, — рішуче відмежувався Рутковський.

Наступного дня Рутковського покликав до себе Кочмар.

— Що там сталося з Вороновим? — запитав.

— З Вороновим? — знизав плечима Максим. — Нещастя?

— Та ні, слава богу, все гаразд: трохи запив, але до вечора, сподіваюсь, протверезійте. Про що ви вчора з ним розмовляли?

— Я ж доповідав вам уранці, пане Романе, про літературу.

— А Мартинець?

— І він.

— Ви мені, шановний, — нараз розсердився Кочмар, — очі не замилюйте. Сам Мартинець казав сьогодні про якусь дискусію. А Воронов учора дзвонив Лодзенові й скаржився.

— Якщо Мартинець сам щось казав, чого ж ви, пане Романе, в мене питаєте?

— А того, що ви мусите інформувати мене про все.

Цього тільки бракувало Рутковському: стати Кочмаревим інформатором!

Він сухо й твердо відповів:

— Я знаю, пане Романе, що входить в коло моїх службових обов’язків, і не збираюсь робити більше. — Він міг собі дозволити таку відповідь — мав за спиною Лодзена й чхати хотів на Кочмара.

Але пан Роман у гніві втратив почуття реальності.

— А власне сумління? — мало не загорлав. — Що ви, шановний, думаєте про це?

— Ви мали можливість пересвідчитися, що я завжди обдумую свої вчинки.

— Але якого біса я мушу дізнаватися про безглузду дискусію з Вороновим від когось?

— Я не вбачаю в ній нічого безглуздого. Нормальна розмова.

— Але ж ви з Мартинцем загнали Воронова в глухий кут!

— Наша розмова була цілком приватною.

— Ви — працівник радіо «Свобода», і приватних розмов у вас не може бути.

Тепер Кочмар почав заганяти Рутковського в кут, Максим відчув це й відступив, однак відступив з гідністю.

— Є моменти, — спробував пояснити, — коли мають торжествувати об’єктивні істини. У нас була творча дискусія…

Кочмар вискочив з-за столу, різко відчинив двері.

— Покличте Мартинця, Кетхен, — наказав.

— Ставка віч-на-віч? — усміхнувся Рутковський.

— Називайте це, як хочете, але я не дозволю розводити у себе в редакції демократію!

— І все ж ми репрезентуємо вільний світ… — почав обережно Максим.

— Демагогія!.. Ми боремося з комунізмом, і кожний вияв симпатії до ворожої нам соціалістичної системи я розцінюю як зрадництво.

Тепер Максим відчув під собою твердий грунт.

Останні настанови керівництва станції орієнтували не на печерну ненависть до всього радянського, рекомендувалося бути гнучкішими, дещо навіть хвалити, підтримувати, але обов’язково наголошувати, що тут, на Заході, все краще.

Рутковський хотів нагадати про це Кочмареві, але двері розчинилися, й до кабінету зазирнув Мартинець.

— Викликали? — запитав.

Кочмар, що стояв посеред кабінету, мов надутий капшук, раптом наче випустив з себе повітря: втягнув черево, перехилився в бік Мартинця й мовив мало не улесливо:

— Заходьте, будь ласка, маємо з’ясувати кілька питань.

«Ого, — подумав Рутковський, — а цей Кочмар небезпечніший, ніж видається. Отак миттю перелицюватися!..»

Видно, Мартинець щойно з кимось жартував: весела усмішка ще не зійшла з його уст, він зайшов до кабінету, нарешті стер усмішку з обличчя й сказав:

— Слухаю вас, пане Кочмар. Хоча я догадуюсь, про що йдеться…

— Хлопчисько! — втратив самовладання Кочмар, і Мартинець негайно скористався з цього.

Навіть ваше високе службове становище, — в його тоні явно прозвучали знущальні нотки, — не дозволяє вам ганьбити і ображати простих смертних. Тим більше при свідках.

— Ми ще встигнемо розібратися з цим, — у тон йому відповів Кочмар. — До мене дійшли чутки, що ви вчора недостойно поводилися з письменником Вороновим.

— А чи не припускаєте ви, пане Романе, що Воронов недостойно поводився з нами?

— Це його діло. Як на мене, то я виставив би вас за двері.

— А Воронов почастував нас кавою.

— Ви хочете сказати?..

— Я нічого не хочу сказати. Я тільки констатую факт, пане Романе. До речі, навіщо ви користуєтесь чутками, покликали б мене й одразу б одержали свіжу й вірогідну інформацію.

— Ось я й хочу її одержати. Чого ви знущалися з Воронова?

— Ми поводилися дуже тактовно.

— Ви самі казали, що знущалися…

— І це вже встигли донести, — поскаржився Іван Рутковському. — От народ: не встигнеш подумати, а вже гикається. Так от, пане Романе, Воронов не та людина, з якою можна гратися в піжмурки, і ви це маєте розуміти краще, ніж ми.

— А в зв’язку з тим, що я справді розумію краще, ніж ви, мушу попередити: якби не згода Воронова дати нам інтерв’ю, ви мали б серйозний клопіт.

— Здається, ви погрожуєте нам, шефе?

— Я ніколи й нікому не погрожую, просто попереджаю. До речі, у вас два запізнення на роботу. Якщо буде третє…

— Звільните мене?

— Неодмінно.

— Сумніваюсь! — Мартинець явно розізлився й погано контролював себе. — Ви пошкодуєте…

— Докори сумління не дуже переслідуватимуть мене.

— Вони зовсім не переслідували б вас. Та не думайте, що тільки ви маєте досьє на кожного з нас.

Кочмар підскочив і замахав руками, тепер він скидався на задерикуватого півня, готового до бою.

— Що?.. Що ви цим хочете сказати?

— Дрібні шахрайства, до яких ви вдаєтеся з допомогою Катрі Кубійович.

Кочмар переступив з ноги на ногу, стиснувши кулаки. Здавалося, він зараз кинеться на Мартинця. Одначе стримався й лише показав рукою на дворі.

— Ідіть, — гримнув він, — ідіть геть, Мартинець, бо я не терплю шантажу!

Рутковський посунув слідом за Мартинцем, проте Кочмар зупинив його. Почекав, поки за Іваном зачиняться двері, мовив докірливо:

— Бачите, до чого призводять необачні рішення.

Рутковський розумів, що підтримувати Мартинця йому зараз небезпечно. З суто людської точки зору це було не дуже порядно, але ж, посварившись із Кочмарем, він міг поставити під удар усю справу.

До того ж, хто такий зрештою Мартинець? Сучий син, бабій, базікало, пройда, який зрадив Вітчизну заради красивого життя.

Відповів Кочмареві ухильно:

— Не можу до кінця погодитися з вашою думкою, шефе, хоч тепер розумію: нам не треба було лізти зі своїми запитаннями до Воронова.

— От! — підняв короткого, ніби обрубаного пальця Кочмар. — А що я вам весь час і втовкмачую! Нехай це буде вам наукою, пане Максиме. Сподіваюсь, ви зробите правильні висновки з нашої розмови.

— Уже зробив.

— Я завжди знав, що у вас є голова на плечах, пане Максиме. Не те, що в декого… — Махнув рукою, відпускаючи Рутковського.

Насувалася гроза, і Сопеляк, у якого був підвищений тиск, хапався за груди й скаржився, що помирає.

Обідали за одним столом: Рутковський, Сопеляк, Карплюк і Мартинець, з’їли салат, несмачний протертий суп і ласували великими, на всю тарілку, відбивними з підсмаженою картоплею й зеленим горошком.

Рутковський, зважаючи на Сопелякову хворобу, замовив лише три кухлі пива, пан Віктор тільки ледь скривився й нічого не сказав, але вигляд у нього став по-дитячому ображений, здавалося, він от-от запхинькає, і Мартинець не витримав і сказав:

— Недавно розмовляв я з одним лікарем. Гарний лікар, молодий і прогресивний, має добру клієнтуру… То він казав, що баварське пиво лікує мало не все. Дехто твердить, що воно шкідливе для нирок і тиску — не вірте, у пиві зовсім мало алкоголю, зате дуже багато стимулюючих речовин. Якщо не зловживати, то на здоров’я кожному.