Імператор повені - Ешкилев Владимир. Страница 18

Шум у сінях не дав Приблуді пірнути у цю тінь. Він ковтнув слину, підтягнув шаровари і обернувся до входу. Захмурені козаки заштовхнули до хати Зміївського війта і кинули його отаманові під ноги.

«Ось він, батьку, — сказав старший козак. — У церкві ховався. Де подів панське золото, казати не хоче. Ми його ще не мучили».

Іван Журавич спритно підвівся з колін і задер цапину борідку перед червоними очима отамана.

«Несправедлив' чин'ш, пан' сотнику, — прокричав війт. — Ми тоб' харчів дали і коней і хлопців до сотні виправили, а ти наше кревне забрати хоч'… Несправедлив'…»

«Несправедливо, кажеш? — хитнувся Приблуда, навис над війтом. — Ми, значить, дурні, а ви — розумні. Ми скарбу не знайшли, а ви, гречкосії голозаді, тепер все собі приторбичили?»

«Амвросій і діти йо' й онуки з Пясечинськими та орендарями з нас, не з когось, сто років шкури на ремен' дерли, останній шматок з рота виймали, дівчат силували… Золото це нашій громаді буд' за сатисфакцію. А вам дамо ще харч' і горілки. Скільк' треба дамо».

«Сатисфакцію? Бачу, що мудрі латинські словеса знаєш, виборний чоловіче. А забув, певно, хто вас від панів звільнив? А тих козаків, що в баталії з хоругвою Гржимуцького життя за вашу волю віддали, теж забув? Коротка в тебе пам'ять, виборний, — похитав головою отаман. — Нехай… Буде тобі справедливість… Оту дівчину бачиш?»

Журавич подивився на Нікту й бридливо скривився. Але жодного слова не вимовив.

«Мої хлопці, — вів далі отаман, — образили її сильно та привселюдно. І тепер, по справедливості хочу я її дати заміж за чесного козака. Щоб наплодили вони козацтва для батька Хмеля, на погибель силі латинській і басурманам… Дівка вона красива, сильна і діти в неї, Бог дасть, будуть здорові… І той скарб буде їй від мене посагом».

«Несправед…» — почав був війт.

«Дай договорити!» — гримнув Приблуда. Війта хитнуло, наче вітром. Козаки повитягали шаблі.

«Щоби діялася одна лише несповідима воля Божа, — продовжив отаман, — і щоби ніхто не смів до скону часів казати про мою, сотника Війська Запорізького Василя Приблуди, несправедливість, кинете кости. Дівка за себе, а ти — за громаду. Чия цифір грубша випаде, того буде золото…»

У цю мить до хати повернулися осавули з Кінським Каштаном. Костоголовий притискав до грудей щурячу криївку і препотішно глипав очима. Отаман розреготався:

«А ось і батечко нашої красуні! Чи навчив ти своє дітисько грати у кости?..»

«Чи можу розпочати лікування?» — запитав у відповідь комедіант, швидко й підозріло оглядаючи Журавича і козаків.

Приблуда одразу спохмурнів. Він згадав про непритомну Гелену, згадав останні слова її, і хміль темною хвилею відступив від його очей. «Якась нечиста сила примножує нині зло, хтось зурочив мене, чорним словом прокляв грішну козацьку душу», — визначив він і заскреготав зубами. Капітан зауважив бліді плями на скронях отамана.

«Так, — сказав той, відганяючи напад злобливих думок. — Лікуй нашу гостю, забродо. Он там, на ліжнику. І напніть завісу, аби не уводити у спокусу православних. Зніміть образа. І вікно зачиніть… Дивись, Лушпаче, аби цей нехрист лікував правильно і не зашкодив Гелені, бо усіх зарубаю… А ми тут з ласки Божої будемо робити справедливість».

Доки осавули переносили непритомну шляхтянку і напинали завісу, Приблуда поклав на стіл лаковану дошку, гральні кубики і пивну гальбу. Війт і дочка костоголового підійшли до столу. Отаман поклав кубики у гальбу, розкрутив її, потім поставив на дошку догори денцем.

«Отак будете робити. Кожен по черзі. Зрозуміло?»

Нікта кивнула. Війт притиснув руки до живота і щось пробурмотів.

«Га? — перепитав отаман. — Не чую тебе, виборний чоловіче…»

«Та', — підтвердив той. — Важко не зрозуміт' тебе, сотнику, ой важко…».

«То кидай першим».

Війт довго крутив гальбу, кубики пересипалися з кістяним стукотом. Посудину Журавич поставив обережно. Так само обережно підняв її і перехрестився. Випали обидві «шістки».

«Щастить тобі», — примружився Приблуда.

«Господь Всемогутн' є свідк' і заступник' правд'!» — гордо проголосив війт.

Козаки розчаровано перезирнулися. Нікта поклала кості у гальбу, крутнула і кинула на дошку. Знов випали дві «шістки».

«Бачили!» — отаман вдарив кулаком по столу, аж підскочила недопита сулія.

Війт перехрестився тричі і кинув бабки. «Шістки» випали знов.

«Я таке уперше бачу…» — промимрив старший козак.

Нікта повторила з тим самим результатом.

«Прокляте золото! Дідько свого нікому не віддає…» — визначив молодший козак. Приблуда цитьнув на нього і сказав:

«Будете грати хоч до ранку, але…»

«Панночка ворушиться!» — почувся голос Лушпака.

Приблуда залишив гравців і підбіг до ліжника. Тіло Гонської судомно сіпалося, немов від падучої. На обличчі шляхтянки сиділо синього кольору щурисько і вельми глибоко застромлювало хвіст у її ніздрю. Мандавошку нудило, він блював просто за ліжником. Кінській Каштан сидів поряд з Геленою і з переможним виглядом тримав на колінах ще одного пацюка, розбухлого від тулубних наростів.

«Я ж казав, що ці дивовижні лікувальні щурі витягнуть з панни заражену капутальним трунком чорну жовч, — сказав комедіант. — Я можу і Ваші гумори [56], пане отамане, полікувати цими звірятами, бо щось, бачу, у Вас, ясновельможний пане, певні негаразди з обличчям…»

Зранку задощило. Хуторяни тричі копали могилу на сільському цвинтарі і тричі з ям виступала вода. «Повінь насувається», — шепотілися між собою мешканці Зміївки. Нарешті Опанас вибрав місце на сухому пагорбі, тіло Северина запакували до останнього прихистку, а прочанин відправив панахиду і заробив десять грошів сумнівного карбування. Новий голова клану Канюків дозволив Анемподестові лишатися на хуторі скільки буде потрібно для відновлення його мандрівної наснаги.

Він якраз й збирався відпочити, коли підкотився миршавий Мирон. Хуторянин вкляк під благословення і спитав:

«А чи міг би всечесний отець пошлюбити мене з дівчиною?»

Анемподест заправив за шлюб п'ять грошів. Мирон вправно зобразив зніяковіння і запропонував двадцять курячих яєць та глечик сметани. Прочанин погодився на тридцять і глечик, але взяв з миршавого обіцянку, що проти ночі хуторянин відведе його до пивниці, де тримали Голомозого Драбанта.

«Як все буде фест, то зранку прийдете сповідатися, а завтра по обіді я вас пошлюблю», — вирішив учень авви Макарія.

«Дівчина німа», — наостанку повідомив Мирон і відвів очі.

«Все одно приведи рабу Божу до сповіді… І сметану принеси», — нагадав прочанин, а собі подумав: «Щось тут не те… Чогось ти, хлопче, не договорюєш… І що то за діти у вас наплодяться, німих та миршавих, прости Господи!»

Він зручно влаштувався під дашком на свіжому сіні. Навколо греблися й квокали кури, і під ці рустикальні звуки Анемподест замружив очі й повернувся до Музею Абсолютного Зла.

«Муєш мене, чужинче?» — спитав Гімнософіст, повертаючи свічку перед Анемподестовим обличчям.

«Вже чую», — відгукнувся прочанин, озираючись. Тепер вони були в залі, освітленій вітражними вікнами. Вона, збудована на кшталт церковного нефу, здавалася більшою, ніж головний корабель Успенського собору. Склепіння губилося у напівмороці. Вітражне скло пропускало сонячне проміння, але не в змозі було зафарбувати його своїми скельцями: світло залишалося зелено-жовтим. Призматичні ефекти стискали проміння у вперті смуги, а хмари блискучого пилу робили їх хрусткими. Шафранові виблиски плили й вихоплювали з темряви написи на ґранітних плитах, колони, високі двері і скляні саркофаги на мармурових підпорах. При озиранні плечі й шию Анемподеста защемлювало неприємним болем, немов крихітні облавники протягували крізь м'язи вузлуваті мисливські сітки.

«Ти хворий?» — запитуючи, ключар короткозоро мружився і, мабуть, від того здавався співчуваючою істотою.