Імператор повені - Ешкилев Владимир. Страница 22

Зміївка ще не пробудилася, навколо було безлюдно. П'яний козак спав під кущем барбарису, а смугастий кіт ходив навколо пияцюри. Тварина здивовано подивилася на голу Нікту в руках Мандавошки, занявкала. Осавул тупнув на кота, озирнувся навкруги і поніс здобич до лісу. Навіть пси не брехали услід його походові.

За першими деревами козак поклав дівчину на м'яке моховиння, обцілував її і почав розкручувати пасок. Не встиг він вистрибнути із шароварів, як гнучка постать з'явилася з високої кропиви і сокира прохромила потилицю Мандавошки. Останнє, що побачив він у земному житті, були здивовані очі Нікти.

«Батьку, нащо Ви його вбили?» — спитала вона.

«Треба тікати, поки вони усі сплять. Іншої нагоди не трапиться», — пояснив Каштан, витираючи лезо сокири. Він перевірив, чи направду Мандавошка мертвий, зняв з козака монетарій [65] і прикрикнув на доньку:

«Мерщій збирайся, чого ноги порозставляла!»

«Не піду я з Вами».

«Що?»

«Ви от вночі заснули, а я виграла скарб».

«Як?» — не второнав костоголовий.

«Так!» — Нікта випросталась і потяглась усім своїм довгим тілом.

Каштан мимоволі замилувався донькою. Її шкіра світилася медовим золотом, волосся спадало на плечі м'якими чорними струменями. «Юна Афродіта відпочиває у Кіферопському лісі!» — виникла у голові комедіанта пасторальна метафора, а в грудях потепліло від гордості за рід Марамульок. Нікта впіймала його погляд і напружила спину. Ніздрі костоголового спрагло ворухнулися.

«Я тепер багата наречена, — підтвердила дівчина. — Війтові опівночі таки випала п'ятка, а мені шістка. Отаман наказав війта зв'язати, а потім поклявся на образах та іншими страшними клятвами, що дасть мені в посаг все золото тутешнього пана».

«Що ти мелеш, Ніктамено, донько, схаменися! — докірливо похитав головою Каштан. — У цих торборізів усі клятви чинні до того, як між ногами засвербить… Сьогодні ти Приблуду приголубила, а завтра інша приголубить, і він їй теж пообіцяє те прокляте золото Сунцича. Нам треба йти на південь, до Валахії. Доки ще не пізно…».

«Пізно! Що я там не бачила, у тих волохів?! — спалахнула Нікта і від того ще погарнішала. — Старих смердючих цапів, у яких повідсихало? Дрочити їх до ригачки за два пощерблені авруси [66]?.. Я заміж хочу і золото — моє!»

«Здуріла!.. Моя донька здуріла! — заквокав костоголовий. — Йде війна, Драбант кудись подівся, Кривоніс стоїть під Баром [67], і ми ось тут, серед despoliatoris [68] і повішеників. А їй раптом приперло заміж!»

«Отож-бо… Без Драбанта ми, батечку, нікуди звідси не виберемося. Він воїн-лицар, його бояться і поважають, а ми з Вами зовсім не воїни… Ми без Драбанта і сюди не дійшли б. Що, неправда, скажете?.. Без нього нас вб'ють на переправі, або на Кучманському шляху».

Каштан протягло зітхнув і подивився на тіло осавула.

«А з цим тепер що робити?»

«Ніхто не бачив, що це Ви його… А я скажу, що він ґвалтував мене, а я захищалася».

«Приблуда, може, тобі й простить, а от інші не простять… Бачив я, як вони на тебе учора дивилися, — зауважив Каштан. — Ти краще нічого не розповідай нікому. Або вкажи на того хтивого ченчика, що вкрав Драбантового гамана. Скажи coram hominibus [69], доню, що це він убийничає в лісі», — костоголовий зробив павзу, потім додав: «Без Драбанта, дійсно, тяжко нам буде…»

Він відтягнув убитого осавула углиб лісу, знайшов залопушилу яму, вклав до неї тіло козака і притрусив гілками. Потому повернувся, накинув на Нікту жупан, вкрадений в отамановій хаті, і повів доньку назад до села.

«Але, з іншого боку, — вголос міркував він дорогою, — Драбант вельми дивний чоловік, може, навіть небезпечний. Знає багато алхімічних трактатів і писань східних мудрагелів, читав „Pimander“ [70], але якось не так знає, а іншочинно… Скільки йдемо з ним, а я його не можу зрозуміти до кінця… Деякі його вислови подібні до вчення фаталіста та вільнодумця Асколія, котрий відкидав свобідну волю і Божу Всемогутність, а інші — до єресі Ериґенція про множинність світів… А може він є адептом того таємного і небезпечного товариства, котре заснував у часи Соломонового Храму фінікійський князь Ґірам?.. Дідько лисий його зрозуміє, хто тепер вештається немирними шляхами, яких вурдалаків вигнала з потаємних лігвищ ця клята війна… А чи вгадаєш, доню, кого мені часом нагадує наш пречудовий Драбант?»

«Ту сучку Сапфіру».

«Вгадала! Ти теж помітила?»

«Червоних жуків?»

«І всі ці теревені про інші світи і Потік Хореф…»

«Так».

«А Сапфіра була ще та відьма, — визначив Каштан і плюнув. — Я думаю, вона дуже добре зналася на отрутах і дурманних травах і, — перейшов на шепіт костоголовий, — вміла залишати своє матеріальне тіло і переселятися у тіла тварин та інших людей. Покійний Балтазар дуже її боявся, особливо коли побачив, як вона дресирує тих пекельних жуків. Він мені тоді казав: стережися, мовляв, Юрію, накличе Сапфірка на нас біду-недолю. Як у воду дивився…»

«Вона могла залізти у тіло Драбанта?»

«Чому б ні? У Львові я знав двох сестер-характерниць [71] — Ликеру і Циприяну. Вони жили біля каплиці святого Флоріана на Підзамчому й уміли мінятися тілами. Бальзамувальник Цихельс з Королівської площі може це підтвердити, він теж бачив їхні переселення…»

«А я знаю, — раптом сказала Нікта, — у чиє тіло Сапфірі хотілося б переселитися найбільше».

«?»

«У моє!»

15

Четверті від ротонди двері ключареві відчинити не вдалося. Ключ не повертався, навіть коли Анемподест дозволив використати свій кинджал як важіль.

«Сто вісім років! — розвів руками Гімнософіст. — Цих дверей ніхто не відкривав понад століття. А циліндрові замки треба змащувати хоча б щоіндиктно [72]… Але ж до всього не доходять руки».

«Занедбав ти, чоловіче, службу», — підсумував прочанин.

Він оглянув приміщення, в якому припинилася їхня втеча. Майже кубічна кімната, захаращена книжковими шафами, освітлювалась двома заґратованими віконцями, розташованими на висоті двох людських зростів. Анемподест розкрив найближчу шафу й витягнув фоліант у шкіряній палітурці.

«Ти не зможеш прочитати, матнійцю, — зауважив ключар, спостерігаючи за його діями. — Це колекція магічних книг Мерліна і його внука Меґіна Корвіта, що жили у лісі Вінґ. Вони написані мовою андраті, якою розмовляли на півночі Древньої Імперії дві тисячі років тому. Я колись хотів знайти у цих книгах рецепти мавзолейних бальзамів, але не зміг зрозуміти навіть назв розділів. Вже у часи Пізньої Імперії тих, хто міг читати книги Мерліна, можна було перелічити на пальцях. Все втрачено…»

«Може допоможеш пересунути шафу?» — поцікавився учень авви Макарія.

Шун'ята махнув рукою, сів, підібгав під себе ноги й заглибився у самоспоглядання.

Анемподест витягнув з шафи усі фоліанти і зрушив її з місця. З-під меблів раптом полізло юрмище чорних комах. Вже вкотре за цей день чоло прочанина вкрилося потом. Він дивився на розповзлу дрібноту, наче загіпнотизований, і чекав, що вони ось-ось почнуть зліплюватися у чорну потвору.

«Це не астоми, чужинче, це прості таргани», — раптом почув він голос Гімнософіста. Ключар роздушив кількох комах і подивився на заґратоване віконце.

«Ну доберешся ти до нього, а як знімеш ґрати?» — спитав він.

«А тим ґратам кілько століть?»

Колишній Орфей кивнув на знак розуміння і почав допомагати Анемподестові. За півгодини вони спорудили піраміду з шаф та книжок, що сягала віконця. Прочанин видряпався на неї і заходився колупати обмурівку залізних прутів. Замазка відпадала трикутними шматками.

вернуться

65

Монетарій — шкіряний пояс з таємним пазом для монет.

вернуться

66

Аврус — інша назва золотого цехина.

вернуться

67

Бар — до 1648 року це місто вважалося найбільш неприступною фортецею на сході Речі Посполитої. 21 липня 1648 року козацьке військо під проводом полковника Максима Кривоноса підійшло до Барської цитаделі, а 25 липня її було взято штурмом.

вернуться

68

Despoliatoris (лат.) — дослівно: «ті, що роздягають догола», себто — розбійники.

вернуться

69

Перед людьми (лат.).

вернуться

70

Трактат італійського філософа Марсіліо Фічіно (1433—1499), присвячений натурфілософії та астрології.

вернуться

71

Слово «характерник» у лексиконі українців 17-го ст. означало приблизно те саме, що тепер «екстрасенс».

вернуться

72

Індикт — проміжок часу у 15 років. У Візантійській імперії індиктами називалися проміжки між щоп'ятнадцятирічними переписами платників податків.