Імператор повені - Ешкилев Владимир. Страница 21

«Несуттєво».

Шун'ята уважно подивився на нього і спитав:

«У вас в Матні мудреці та обрані теж вважають, що Всевишній відрікся від влади над Всесвітом?»

Анемподест сотворив хресне знамення і відповів:

«Якщо навіть це і правда, музейний чоловіче, то від любові до свого Творіння Всевишній ніколи не відрікався і, за словами Його святих Свідків-Апостолів, ніколи не відречеться».

«Любов без влади безсила“.

«Лжа єси».

Гімнософіст знизав плечима і прочинив чергові двері.

«Ти хотів бачити Закреслюючу Істоту Опадла? — недобро посміхнувся він. — Дивися, Витискуваче!»

Двері вивели Анемподеста на балкон, що кільцем охоплював ротонду [64] діаметром, щонайменше тридцять кроків. Скляний плафон, котрим було накрите це величезне приміщення, пропускав усередину блідо-зелене світло, від якого тесане каміння арок і фризів здавалося чорним, масним і зловісним.

Лише один експонат займав простір цієї зали. Створіння, опудало якого таксидермісти для економії місця поставили дибки, перевищувало розмірами усяку земну тварину, і найбільший слон здався б непереконливим поряд з гребінчастим велетнем. Кожен з його вісімнадцяти бивнів був довшим за чотири людські зрости. Шию монстра захищало панцирне жабо заввишки з невелику церкву. Кістяні пластини вкривали тлустий тулуб, тупорилу морду і вісім тумбоподібних ніг.

«Ось він: садхузаґ, або ж Mumacrono gantis, або ж мегалодекацератопс, Закреслююча Істота нашого світу!» — урочисто проголосив Гімнософіст, немов герольд, що викрикує перед натовпом титули свого короля.

Анемподест обійшов балконом опудало садхузаґа, дотягся до нього правицею, провів долонею шерехатим панцирем і спитав ключаря:

«Чому ти називаєш цю істоту „закреслюючою“?»

«Так визначили її отці-класифікатори. Садхузаґи з'являються рідко і кожного разу їхня поява завершує певну добу Особливої Оборони. Навіть наші літописи визначають епохи за нападами цих чудиськ. Так, добу від загибелі Озії Першого до остаточної втрати фортець на березі Океану ми називаємо Епохою Смугастого Садхузаґа, тому що саме ця потвора розчавила Озію і майже досягла Картагени, руйнуючи все на своєму шляху. Тут був такий переляк, що навіть мене, сумирного та невойовничого, припнули до Рушення Мартоплясів… Наступна доба, третя з епох Театральної ери, дістала назву Доби Чорного Садхузаґа, найпотужнішого з трьох десятків відомих нам хижаків з родини мумакронів. Його ґноми Райдужної Гори вбили ціною знищення майже усього племені Анаґи…»

«Отже тепер настає Епоха Двох Садхузаґів?»

«Повний гаплик настає, чужинче…» — Білий Паяц засміявся уривчастим сміхом і повторив, карбуючи кожен склад: «ПОВ-НИЙ ГАП-ЛИК!»

Ніби акомпануючи зловісним натякам Гімнософіста, з надр Музею долинув дзвін розбитого скла. Це було не дзенькання розтрощеної шиби і не брязкіт розбитого посуду, а довгий звук цілого склопаду, немов десятки товстостінних акваріумів трощилися і розліталися, кинуті з небуденної висоти. На якусь мить прочанинові уявилася ожила мумія ґобліна, що вистромлюється з розлущеного саркофага. Шун'ята присів, ніби ховаючись від невидимих куль, і витяг свистунця. Анемподест вже здогадався про призначення цієї речі: глиняними свищиками кликали лев'ячих жуків. Одночасно крізь двері до ротонди просоталась туша Боягуза. Павук оминув остовпілого Анемподеста, блискавично перескочив з балкона на опудало, з опудала — на вітрило купола і щез у якомусь отворі нагорі. Гімнософіст тричі свиснув, схопив прочанина за руку і потягнув до протилежного краю ротонди.

«Що діється?» — спитав учень авви Макарія.

«Гаплик діється», — буркнув Шун'ята, похапливо розгортаючи віяло з ключів та відмичок. Він знайшов потрібного ключа і встромив його у непомітний отвір між каменями личкування. Мур розсунувся, відкриваючи темний коридор. Запах свіжого вапна вдарив у ніс прочанинові. За півхвилини вони вже йшли коридором, що відчутно звужувався й повертав ліворуч. Йшли довго, навпомацки, потім адепт Порожнечі наказав гостеві зупинитися. У повному мороці ключар відчинив якісь ґратчасті двері. Анемподест схопився за ґрати й одразу вимастив руки чимось масним і смердючим. Він намагався витертись одягом, але невідома субстанція вперто не залишала шкіри. Незабаром попереду з'явилося зеленкувате світло, й вони зупинилися перепочити.

«Так що ж це було?» — знову спитав прочанин.

«Напад».

«А хто напав?»

«Хтось дуже небезпечний. Ти ж бачив, як чкурнув павук».

«Може він злякався Сапфіри?»

«Кого злякався? Дефлорації? — з темряви долинуло глузливе пирхання. — Не сміши мене, чужинче…»

«А раніше на Музей нападали?»

«Сто вісім років тому».

«Монстр?»

«Отці-класифікатори називали подібні створіння Зла Чорними Жмутами. Це не один організм, а ніби колонія комах-астом, які спроможні з'єднуючись складати великого хижака. Для цього потрібна колонія у декілька тисяч астом різної конфігурації. Якщо це знову Жмут, то мусимо припустити, що теперішній напад готували кілька років. Прикордонні застави, на жаль, не можуть повністю зупинити проникнення окремих астом, бо вони дрібні. Але лев'ячі жуки їх вистежують і нищать… До речі, матнійцю, того разу напад теж відбувся під час екскурсії. Така вже, як бачиш, послідовна та регулярна ця наша Правляча Напередвизначеність… Вже й не пам'ятаю, як його звали, тодішнього Витискувача… Здається, Манексом…».

«Він загинув?»

«Не в Музеї».

«Отже, ми теж врятувалися?»

«Можливо».

«А Сапфіра?»

Шун'ята промурмотів щось невиразне.

«Ми можемо їй хоч чимось допомогти?»

«Либонь помолитися… Вже вечоріє і тобі час йти до Театру».

«Театр почекає».

«Ні, чужинче, не почекає, — запирхотів ключар. — Будь-що почекає у цьому клятому Опадлі, тільки не Театр. Ти ж бо, що там не кажи, наш новий Витискувач, остання надія Картагенського Карнавалу…»

Мандавошці наснилися лікувальні щурі. Вони застромлювали лікувальні хвости в ніс осавулові й шкірили жовті лікувальні зуби. Хвости були подібні до рожевих кільчастих хробаків і жили окремим хробацьким життям, розтягуючись і обростаючи лоскітливим волоссячком. Вони грілися в горілчаних випарах осавулового горла, терлися навколо язика і вихилялися з рота. Мандавошка боявся, що отаман побачить це лікувальне неподобство і скине його з ад'ютантської посади за неправославну поведінку. Він сіпався і стогнав уві сні, намагаючись вкусити хробакохвоста, скинути його з обличчя, але пацюк огортав мускулястим тільцем ніс козака і лапками викручував спітнілого оселедця. Осавулові навіть здалося, що тваринка щось шепоче йому на вухо, але щуряча мова була загадковіша за турецькі молитви, і, розбираючи окремі пискляві слова, він ніяк не міг второпати зміст послання. Від цього він напружував грудні м'язи і маркотне тремтіння пробігало його войовничим тілом.

Боротьба з примарними гризунами тривала до перших півнів, а коли Мандавошка проснувся, то побачив на сусідньому ліжнику голісіньку Нікту, що ліниво гралася отамановим причандаллям. Приблуда хропів, поклавши руку на пружне стегно дітиська. Осавул знову заплющив очі й собі захропів, відчуваючи, що звуки виходять уривчастими і від того непереконливими. Потім він відчув на своєму обличчі чийсь подих і здригнувся, згадавши сон. Мандавошка повільно і обережно розплющив праве око. Над ним нахилилася донька Кінського Каштана і заклично висолоплювала язика. Груди дівчини набрякали хтивими плямами, а руки промацували матню осавулових шароварів. Від цього мацання козак розплющив і ліве око, а потім ще раз подивився у бік сплячого отамана.

«Дурна курвочка ще не здогадується, який Приблуда чуйний та хитрий, — промайнуло в осавуловій голові, — як він вміє прикидатися, наче підступний лісовий гаспид, і все бачить-чує, немов старий пес… Прокинеться — миттю обох повбиває!»

Але Нікта вже знайшла сороміцьку іграшку, і козак почав забувати про небезпеку. Тільки коли Приблуда судомно закашлявся крізь сон, Мандавошка знов стурбувався. Тепер він вирішив не випробовувати долю, згріб дівчину в обійми і виніс з хати.