Імператор повені - Ешкилев Владимир. Страница 31

Німа Розвідниця витягла меча й відсалютувала ним Мідному Пацеві.

«Можемо виходити на Сцену», — сказала Белітіс і рішуче пірнула в туман.

«Йди за нею», — порадив Анемподестові Машкан, а Маццакан додав:

«Опадло буде врятоване, якщо Ви виконаєте Ритуал».

Прочанин перехрестився й посунув за онукою Пендози. Спиною він відчув погляд Німої й мерщій застрибнув у заклублену невизначеність, ховаючись від очей великої воїтельки Опадла.

Спочатку він не побачив нічого. Тільки запах цвілі став відчутнішим і з боків насунулось невиразне громаддя. Він відчув раніше, аніж зрозумів, що під ногами вже не дошки Сцени, а камінь. Туман хитнувся і перед ним виникли сірі абриси вулиці, забрукованої кам'яними плитами. Він зробив ще кілька кроків і вийшов з туману просто у центр оргії. Сатиристий старець пригортав до себе двох підлітків, оголені жінки танцювали навколо розбитої амфори і розлите вино обхляпувало їхні сідниці та ноги. Волоокий чоловік у перуці розмахував пальмовою гілкою і кричав:

«De mortuis — Veritas!» [102]

Анемподест-Парфаній перестрибнув через содоміта і зазирнув до найближчої аркади. Там спліталися тіла, плакали діти й скиглив недорізаний собака. Учень авви Макарія озирнувся. Ні туману, ні Катарактного Театру він не побачив. Навколо був ранок схибнутого міста, але прочанин відчував, що він не залишав Вузької Явності. За лаштунками Пальміри ховалося Опадло.

«Мара та морокодокір! — сказав він собі. — Що ж таки мав на увазі той знавець гірких говірок?»

Хтось охопив його ззаду. Він обернувся і зустрів п'яні губи немолодої жінки. Вона притисла його до стіни, її великі груди розповзлися прочаниновими ребрами. Він ухилився від її гарячого дихання, присів і висковзнув з обіймів. Йому здалося, що жінка падає, але він не став допомагати, а побіг вулицею.

Вулиця незабаром перейшла у довгі сходи, що вели нагору. Обіруч стояли статуї і лежали стомлені Особливою Обороною пальмірці. Сходи привели його до оглядової платформи. Унизу, за шеренгами пірамідальних дерев і пальм, він побачив фортечні мури, вежі, багаття, вартових і казани з киплячою смолою. За ними тяглися пустельні пагорби Сирії, вкриті наметами. Сонце вже вистромилось над сіро-блакитним обрієм. Освітлені його променями, тисячі людей споруджували машини і вежі для штурму. Навіть на віддалі було чути військові команди і крики наглядачів. Анемподест зрозумів, що бачить армію Авреліана.

Чи то його зір загострився, чи то Сцена наблизила далеке для нього, але він роздивився на одному з пагорбів групу римських воєначальників, які оглядали укріплення Пальміри. На чолі полководців стояв високий воїн. На його панцир була накинута лев'яча шкура. Лапи мертвого хижака скріплювала на грудях діамантова фалера. Кремезні германці тримали трикутні щити обіруч високого. Анемподестові здалося, що він бачить на каліґах воїна золотих орлів [103].

«Вчителю! Нарешті я знайшов Вас!..» — почув він голос за спиною.

«Починається!» — промайнуло у голові прочанина і він обернувся, щоби привітати красунчика Аттика. Але слова вітання застрягли у його горлянці.

Перед ним стояла Нікта. Вірніше, хлопчачий варіант Ніктамени Марамулькової. Ледве помітні чоловічі риси робили обличчя Аттика ще привабливішим. Його великі вологі очі з відданістю та любов'ю дивилися на Парфанія-Анемподеста.

«Сили Небесні!» — прошепотів прочанин й додав прокляття на адресу вигадливої Напередвизначеності.

«Ви чимось налякані, Вчителю?» — спитався хлопець.

Прочанин ледве зміг відірвати погляд від його губ. Від губ Нікти, якими він марив три останні доби… Він замурмотів:

«Ні-ні… Я так, є… Трохи наляканий… Це препотужне військо…»

«Але ж Ви ще вчора казали, що мури Пальміри неприступні…»

«Адже їх так багато, цих римлян!»

В очах Аттика промайнуло здивування.

Анемподест тим часом оговтався.

«Хочете чогось непередбачуваного? Отримаєте!» — вирішив він і сказав Аттикові:

«Рушаймо, малий, до палацу Зенобії. Цариця хоче тебе бачити».

«Але ж там тепер сперечаються про янголів!»

«Чим ти гірший від янгола? Рушаймо!»

Він схопив хлопця за плече і з жахом відчув, як Аттик усім тілом горнеться до нього. Крізь одяг він відчув гаряче стегно юного пальмірця і прискорив ходу.

«До палацу нам краще пройти через Мезокфоріс [104]», — зауважив Аттик. І додав:

«Біля храму Баал-Шемема все ще пиячать солдати Забдая [105]. Вони вже вбили задля розваги кількох рабів».

«Тоді веди мене сам».

Аттик схопив його за руку і потягнув до вулиці, що нагадувала щілину між триповерховими будівлями. Проходячи нею, вони перестрибували через сплячих і сплетених у коханні, через порожні амфори і трупи свійських тварин. Чорношкірий велетень кинувся на них, але, побачивши опадлійського кинджала, забурмотів щось примирливе. Анемподест відступав від нього задкуючи, наставивши зброю. Лише вийшовши до стін палацу, він зітхнув з полегшенням. Тут Особлива Оборона не лишила слідів, базальтові плити були ретельно виметені. Вони проминули подвір'я велетенського храму і портиком добігли до металевої хвіртки у палацовому мурі. Аттик задер туніку й витяг ключа. Прочанин зауважив золоті й срібні ланцюжки на його стегнах.

Вони пірнули у хвіртку й опинилися посеред розкішного парку. Налякані павичі й фазани розбіглися мармуровими стежками.

«Вчора солдати засмажили і зжерли улюбленого павича цариці — Кадма», — повідомив Аттик.

«Дикуни».

«Це були єгиптяни, — сказав хлопець. — А я вчора думав про Ваше тлумачення Горацієвого „Mens divinor“ [106]. Я погоджуюся з тим, що натхнення має за джерело особливу надприродну субстанцію, яка складається з прагнення однієї істоти тілесно оволодіти іншою».

«Можливо я спростив думку Горація».

«Але ж, коли я складаю поезії, то відчуваю саме таке прагнення…»

«Де ж усі ті поділися?» — перебив хлопця учень авви Макарія. Він зауважив, що навколо немає ні охоронців, ні сановників. Це розходилося з його уявленнями про царські палаци.

«Сперечаються».

«Про янголів?»

«Так. Лонґин переконує володарку, що боги пришлють їй на допомогу старшого янгола Казуфела з легіоном молодших духів, а жрець Балдіз каже, що це буде янгол-охоронець Пор Магабал».

«А ти як думаєш?»

«У Лонґина краща система доказів. Балдіз спирається лише на минулорічне видіння жриці Ассінари».

Кажучи це, Аттик наблизився до басейну. Білий пісок оточував кругле водоймище, прозоре і блискітливе. Барвисті і смугасті риби плавали у басейні, ворушачи шаблястими плавцями.

«Скупаємося?» — запропонувало чоловіче втілення Нікти.

Аттик зняв туніку і напружив м'язи тренованого тіла. Воно було таке ж бездоганне, як у загиблої дочки костоголового. Неокресленість м'язів ніг нагадувала жіночу, ланцюжки підкреслювали вигин тонкої талії. Анемподест зрозумів, що знаходиться недалеко від примусового переселення. Йому вже чулося рохкання вдоволеної Напередвизначеності. І тут він згадав про Вбивчий Напис.

«Недарма Сапфіра змусила мене дати клятву, — зрозумів він. — Навіть якщо Напередвизначеність переселить мене у хорошу явність, шансів вижити у мене все одно не буде».

Він помітив між пальмами і кедрами білі стіни палацових будівель.

«Не будемо затримуватися, — сказав він Аттикові. — Цариця хотіла бачити тебе якнайскоріше».

Хлопець почервонів і почав одягатися. Анемподест відчув на обличчі дощові краплі. «Звідки тут дощ?» — здивувався він і побачив Мирона з Ренатою, що схилилися над ним.