Імператор повені - Ешкилев Владимир. Страница 32

«Що я зробив не так?» — спитав він себе.

«Ну й налякали Ви нас, панотче, — сказав миршавий. Я вже думав, що Ви Богові душу віддали. І бурмотіли Ви дивні слова. Щось про собачину й свинку. Певно, біси Вам ввижалися у звірячих подобах…»

«Воістину біси!» — підтвердив прочанин, перехрестився і звівся на ноги. Він згадав слова Белітіс. Клапоть лісу і двійко підлітків. «Таке, значить, буде місце моєї поразки», — зрозумів він і вирішив померти достойно.

«Чи є у вас якась зброя?» — спитав він.

Мирон відвів очі.

«Страховисько йде сюди, — сказав Анемподест. — Але йому потрібний лише я. І тільки я. Ви повинні тікати, ховатися».

Мирон промовчав. Рената заперечливо похитала головою. Вона показала в бік Горбатої гори.

«Он там і ховайся, дитино, — погодився учень авви Макарія, войовничий запал якого почав нагло меншати (де й поділася вранішня хоробрість). — А до мене, за словом апостола Павла, прийшов час повернення боргів».

Рената схопила його за руку і потягла до верховини. Мирон поплентався за ними. Навіть розмоклою стежкою вони швидко видерлися на карк Горбатої. Дівчина тягнула прочанина далі, до дуба, що ріс над самим урвищем. Анемподест наблизився до дерева, бурмочучи: «Там німа дівка і тут німа дівка, там Тітонька, тут Бабаматка, там хлопчик, а тут — дівчинка… Куди ж ти мене тягнеш, сирітко? Все йдно пропадати… Бісище крутить світами, як циган сонцем, і нема на те ради!»

Рената злостиво тупнула ногою і вказала прочанинові на дупло.

«Не сховатися нам, сирітко, у цій дзюрці… Проти нас сама архичортиця Карна. А ми, бач, голі й босі…» — лементував Анемподест і мацав здоровенну ґулю на голові.

Тоді Рената застрибнула у дупло і майже одразу повернулася з пакунком. Учень авви Макарія не встиг здивуватися її спритності, як дівчина розгорнула шмату і витягла сокиру. Знаряддя було неоковирне, лісорубське, перековане, певно, зі старої зброї, але прочанин одразу перестав скиглити і чухати голову. Рената перехопила сокиру обома руками, крутнулась на лівій нозі і відточеним ударом розвалила голову миршавому. Той не встиг навіть зойкнути і впав до ніг дівчиська.

«Гоп», — сказав учень авви Макарія й двічі змигнув.

Він зрозумів.

«Там — Німа Розвідниця і тут — німа Рената. Мені був знак, а я нічого не второпав!»

Не виказуючи наглої радості, він несхвально похитав головою:

«Ти, бачу, теж жорстока воїтелька… Цей Мирон, упокой, Господи, його грішну душу, тебе сильно образив, дитино, це так… Але ж смертним гріхом є забирати в людини Богом дане життя. А ти його наче свиню…»

«Не час проповідувати, Витискуваче», — почув він знайомий голос й озирнувся.

Перед дубом стояв Суфій-Драбант. Він був без панцира, у посполитому кожусі, але озброєний палашем і рішучий.

«Ти помилився, розвідниче».

«Знаю, — Голомозий оглянув розрубану голову хуторянина. — Але не про це мова… А, диви, вона ж його під правильним кутом вперіщила. Вчитель у неї був небуденний!» — і звернувся до Ренати:

«Це тебе батько навчив так фатально махати залізом?»

Дівчина ствердно хитнула головою. Вона невідривно дивилася на тіло Мирона. Пальці, якими вона стискала держак сокири, побіліли.

«Що робитимемо?» — спитав прочанин.

«Чекатимемо на птахів надвечір'я», — пирхнув Драбант.

«А насправді?»

«Насправді ні я, ні ця юнка, ні навіть усе шляхетське рушення Матні не врятують. Адже ми не Витискувачі. Ми можемо тільки загинути на цій горі одними з перших… Але ти — Витискувач. І ти можеш перемогти Повноважне Втілення Карни».

«Як?»

«Повернутися на Сцену».

«Я не вмію грати у ці неблагодатні містичні ігри…»

«Так ніхто ж не вміє. Ні я, ні Белітіс, ні Ґлобус. У „Мнемозаврі“ немає правил і все вирішує везіння та іноді вміння визначати прихований зміст подій. Ти зустрів на Сцені щось незвичайне?»

«Так. Там був юнак Аттик, достеменна тілесна подоба тутешньої Нікти».

«Вбий його».

«?».

«Ця вродлива подоба якимось чином пов'язана з безсмертною сутністю богині. Можливо, це її регулярне вмістилище, що блукає світами серед смертних істот і вивільняє місця для візитів самого Повноважного Втілення. Достоту це невідомо навіть наймудрішим у Вічній Візантії. Але пошкодження вмістилища може ушкодити саму Карну».

«Це ж тільки припущення, — похитав головою прочанин. — Ще минулого вечора навіть ти не підозрював, що Нікта може стати таким вмістилищем».

«Зате здогадалася Белітіс і назвала такі вмістилища „Актуальними Втіленнями“. Її родина вже дві тисячі років воює з Карною, її батько, дід і прадід загинули у битвах з Повноважними Втіленнями Руйнівниці. Але навіть Белітіс не змогла передбачити, що під фільварком Пясечинських заховано заставу могутності Карни. Якби ми це взнали раніше, демониця чекала би на можливість Повноважного Втілення ще років сто. Адже Нікти та Аттики, слава Всевишньому, не народжуються у кожному поколінні смертних. Белітіс натомість передбачала, що Нікта рано чи пізно завагітніє монстром, як це було при минулих спробах богині. Тоді б я мав кілька місяців для рішень. Але, бачимо, Сили Зла теж не від того, аби пошукати нових шляхів».

«Ваша помилка надто дорого обійдеться моєму світові».

«Нашому теж, — Драбант витер обличчя та голову кожухом і подивився у бік лісу. — Якщо повіє вітерець зла тут, то в Опадлі почнеться ураган. Недарма ми називаємо цей світ Опорним… Вбий того хлопця, Витискуваче. Карна вже недалеко».

«Мені здається, що ти чогось не договорюєш».

«А мені здається, що тобі час вертатися на Сцену», — сказав Голомозий і різким ударом під ребра вимкнув свідомість учня авви Макарія.

24

«Сволото опадлійське!» — прошепотів Анемподест-Парфаній, приходячи до тями під пальмами. Він лежав горілиць, Аттик оббризкував його водою.

«Я, певно, занедужав», — сказав прочанин.

«Ви просто стомилися, вчителю, — заспокоїв його хлопець. — Адже Ви не спите вже третю добу. Ви ж не винні, що володарка вірить лише Вашим гороскопам».

«Гороскопам…» — приречено промовив учень авви Макарія. Під ребрами все ще пульсував біль і було важко дихати.

«Але ж вони справджуються! — захоплено вів далі Аттик. — Ви напророчили хворобу Авреліанові, і володарці вже відомо, що імператор минулої ночі відмовився від нової наложниці. Він втрачає чоловічу силу!»

«Або береже сили перед вирішальним штурмом», — подумки припустив Анемподест, а вголос попрохав:

«Поможи мені звестися».

Аттик підставив плече. Його ніжне обличчя опинилося поряд з обличчям прочанина, губи, наче самовільно, зволожили неголену щоку.

«Як такого вбити?» — запитав себе Анемподест. Безліч книжних цитат про слабкість людської натури випірнуло в його пам'яті. Всі вони були непереконливими.

Він раптом вирішив забути про свої земні борги і поцілував Аттика. Той припав до його рота гарячим цілунком. Швидкий язик побіг Анемподестовими зубами. Учневі авви Макарія ледве стало сил відірватися і заперечливо хитнути обважнілою головою.

«Тепер, — наказав собі прочанин, — треба згадати те найважливіше, що ніби само випірнуло на Горбатій горі. А цим найважливішим є те, що тут німа й там німа, тут вмістилище для демониці й там вмістилище… Було».

Він посміхнувся щасливому Аттикові, губи якого обважніли й очі затяглися мрійливим туманом, промовив:

«Там була схована застава могутності чортиці і тут вона теж має бути. Пошукаймо».

«Про що Ви кажете, вчителю?» — прокинувся хлопець.

«Це, малий, так, нічого… А скажи мені, хлопче, яка з Пальмірських богинь найзліша та найпідступніша?»

«Богиня Ламашту [107], Нічна Викрадачка Немовлят, — Аттик відповідав швидко, як бурсак на колоквіумі. — Її храм занедбаний. Там живуть тепер лише злі старі ламії, які поклоняються дзеркалові і харчуються кров'ю жертовних баранів».

«Там дзеркало і тут дзеркало!» — Анемподест відчув, що його здогадка підтверджується і подумки показав Напередвизначеності язика. Хоробрість поверталася до нього, оточена хвилями бажань. Він розкуйовдив хлопцеві волосся.

вернуться

107

Ламашту — аккадський демон дитячих хвороб (з кінця 2 тис. до н.е.). Зображався у вигляді жінки з лев'ячою головою, що годує грудьми свиню і собаку. Її атрибутами були гребінь, веретено і дзеркало. У часи Зенобії ототожнювалась з Ламією грецької міфології й не мала державного культу в східних провінціях Імперії.