Буремні дев'яності - Причард Катарина Сусанна. Страница 48

Та, незважаючи на задушливу спеку, пилові бурі, дорожнечу продуктів, гостру нестачу води і лютування тифу, жадоба золота не покидала людей. Спрагу вони гамували в трактирах, коли надвечір поверталися з роботи: пива завжди бувало вдосталь навіть при найсуворіших обмеженнях на воду. Золота мрія допомагала людям забувати про випалену сонцем землю навколо них, про їх одчайдушну боротьбу за життя, вона зміцнювала почуття товариськості між ними, давала сили зберігати бадьорість за будь-яких обставин.

Чутки про нові знахідки та сенсаційні відкриття на далеких приїсках передавалися з уст в уста. Дік Ідес привіз дві тисячі унцій з ділянки, яку облюбував собі західніше Блискучого Призу і яку назвав «Світанням». Одразу ж там було закілковано ділянки на північ, південь, захід та схід. Буллі Хейс та його напарники показували чудові зразки з «Удачі» й «Міс Майн», що лежали за двадцять миль на південь від Білого Пера. Великі Фінгалові Брили в Еджудіні було продано англійському синдикатові за сто сімдесят тисяч фунтів. Шарп закілкував сорок два акри на північний схід від Мензіса.

Тихими задушними вечорами старателі, простягшись на землі, балакали й палили, а Саллі лежала горілиць і дивилась на зорі, що туманіли в паркому серпанку. Темрява і тьмяне сріблясте сяйво були цілющим бальзамом після сліпучого сонця й нестерпної спеки, що, здавалось, висушувала з тіла геть усю вологу. Але навіть цей короткий спочинок порушувався голосним ревом та форканням, що долинали із смердючих верблюдячих загонів Файзи і Таг Магомета.

Після роботи Морріс, як правило, завертав разом з Фріско в найближчу пивницю. Там нестача води зовсім не відчувалась, пиво лилося рікою, і коли Морріс повертався додому п’яний, Саллі навіть не могла дорікати йому: нехай потішиться, якщо це хоч трохи допоможе йому пройти крізь ці пекельні дні.

В усіх таборах тільки й було розмов, що про гори золота, знайдені в Маунт-Кетрін, та криваву розправу над тубільцями біля Піндінні.

Після «походу Мак-Кена» Дінні повернувся в Хеннан і тепер жив у наметі біля Браун-Хіллу з одним своїм давнім товаришем. За його словами, це Мік Джеральд привіз оті самі зразки, що породили легенду про гори золота. Мік пішов на розвідку з братами Перрі та невеликою партією інших старателів до Маунт-Маргарет, розповідав сам Мік. Там партія розкололась: він з Біллом та Сідом Перрі знайшли великий кварцовий валун, розбили його, взяли чимало крупнистого золота й назвали це місце Маунт-Кетрін. Розсипного там не було, але трохи далі вони натрапили на один пласт, який вирішили зареєструвати під назвою «Дезі-Белл».

Поки вони провадили розвідку, тубільці вчинили напад на табір і покололи списами в’ючних коней. Потерпілі кинулись доганяти кочівників і дорогою зустріли Неда Робінса, який, виявляється, намацав дальній кінець пласта Дезі-Белл і закілкував там ділянку. Нед подався разом із ними, щоб провчити тубільців.

Не гаючи марно часу, Мік Джеральд та Сід Перрі поїхали в Хеннан, щоб зробити заявку на Маунт-Кетрін. Робінс поскакав слідом за ними. Тоді Джеральд та Сід завернули до Кулгарді. Робіне наздогнав їх, і відбувся великий скандал. Джеральд побожився, що не робив заявки на Дезі-Белл, і Робінс повернувся диліжансом в Хеннан, щоб зробити заявку самому. Але Білл Перрі, який залишався в Хеннані, скочив на коня й раніше за нього примчав до контори інспектора. Коли прибув Робінс, все вже було оформлено — він запізнився. Більшість старателів гадали, що Джеральду й братам Перрі так і минеться нечесний трюк, яким вони позбавили Неда Робінса права на Дезі-Белл, але Робіне поклявся відплатити їм тим же.

Він пішов у поліцію і розповів про розправу над темношкірими. Джеральда й Білла Перрі було арештовано. Сід, почувши про це, сам віддав себе в руки властей.

В «Кулгардійському гірнику» з’явилась стаття, що закликала звернути увагу на звіряче поводження деяких безвідповідальних старателів з тубільцями.

«Над темношкірими було вчинено страшну різанину, — писала газета. — Не щадили ні стариків, ні жінок. Дітей видирали з рук матерів і розтрощували їм голови об каміння. Жінок піддавали варварським насильствам та гвалтуванню, і нещасних дикунів було безжально винищено майже до ноги».

Що можна було сказати? Кожен мешканець золотих приїсків знав, які знущання терплять темношкірі від деяких старателів. І нікому не треба було пояснювати, чому племена Піндінні вважаються особливо жорстокими та непокірними. Вони одчайдушне боролись за своє життя. Чужі люди й тварини — верблюди та коні — спустошували їхні криниці й мочарі, дичина гинула без їжі та води. Кочівники пускали в хід списи, щоб захистити свої права. А білі за це стріляли й убивали їх. Та якщо білі крали в тубільців їжу і воду, кочівники також вважали, що мають право красти у білого їжу. Відбувалися люті сутички, і кожен, хто в ті часи йшов на розвідку в глиб країни, знав, що він важить своєю головою.

Джонс Крупинка та Білл Єгосафат казали, що вони ніколи не мали клопоту з темношкірими, бо завжди ділилися з ними їжею і не чіпали їхніх жінок. Але там, де кочівники були настроєні особливо вороже, друзі теж не ловили гав і весь час були насторожі: спали на чималій відстані від табірних багать і пускали пастися коней так, щоб вони завжди були під рукою.

Довготелесий Джім та Клері Мак-Клерен були згодні, що краще дати кочівникам відступного й розійтися мирно. Та коли над кимсь із тубільців було вчинено насильство, плем’я вважає своїм обов’язком помститися за нього. І тоді для них існує лише один закон: око за око, зуб-за зуб; і їм байдуже, чиє то око чи зуб, — помста лягає на будь-кого з білих. Отож білому хоч-не-хоч, а доводиться стріляти, щоб захистити себе.

Але оточити ціле кочовище й вибити всіх чоловіків, жінок та дітей — такої звірячої розправи не схвалював майже ніхто. Більшість старателів були глибоко обурені й різко засуджували це варварство, доводячи, що за нього поплатиться багато невинних.

Тільки Фріско та ще кілька чоловік стали на захист Міка Джеральда й братів Перрі.

— Клятих негритосів тільки так і треба вчити, — заявив Фріско. — Якщо вони візьмуть гору, тоді нам хоч тікай звідси. А то, бач, забрали собі в голову, що їм дозволено безкарно вдиратися в будь-який табір і залишати людину без крихти їжі за сотні миль від усього живого.

Ніхто не мав сумніву, що Нед Робінc сказав правду, але ніхто не міг йому також пробачити розголошення цієї правди. Як же — пішов, бачте, ляпати в поліцію! Авжеж, він зробив це заради особистої помсти. Звичайно, воно боляче й кривдно, що його ото так обкрутили з заявкою на Дезі-Белл; та зрештою хто ж йому винен? Не будь роззявою! Міг здогадатися, що Мік Джеральд спробує встругнути такого коника. Одна справа розізлитись на когось і мати проти нього зуб, і зовсім інша — посадити на лаву підсудних три чоловіки за вбивство кількох темношкірих. Всі добре знали, що жоден суд на приїсках не покарає за це арештованих. А от Нед Робінc ще пожалкує за свій донос. Така палиця завжди з двома кінцями. І, звісно, товщий прийшовся по Неду.

Справу розглядав інспектор Фіннерті. Міка Джеральда та братів Перрі було звинувачено у вбивстві «з вогнепальної зброї багатьох аборигенів».

Підсудні заявили, що вважають себе невинними. Нед Робінc, головний свідок обвинувачення, розповів, як почалась стрілянина і як було вбито кілька темношкірих. Але його свідчення прозвучали непереконливо, та й давав він їх неохоче. Тубільний слуга Робінса Бен сказав, що чув постріли й бачив забитих темношкірих. Сержант Стокс потвердив, що він та один солдат знайшли поміж скель труп тубільця, а ще кілька трупів лежало поблизу. Мік Джеральд та брати Перрі призналися, що справді стріляли, але стояли на тому, що змушені були робити це з метою самооборони.

«За недостатністю доказів» інспектор припинив справу і звільнив арештованих. Зате Неда Робінса взяли під варту «за співучасть у злочині». Його випустили лише через кілька днів.

Інспектор Фіннерті чинив суд швидко й рішуче, як і вимагалось від нього, до того ж з почуттям похмурого гумору. Хіба ж не здорово вийшло — Нед Робіне, донощик, сам себе посадив під замок, а ті, кого він звинувачував, гуляли на волі! Старателям припав до смаку вирок Фіннерті, і вони скрізь у таборах та пивницях глузували з Робінса.