Буремні дев'яності - Причард Катарина Сусанна. Страница 50

— То що ж ми робитимем? — спитав Фріско. — Чи нехай афганці отак і хазяйнують на приїсках?

— В старому таборі ми створили Антиафганський комітет, — сказав Дінні. — І він візьметься за цю справу, щоб покласти край усім неподобствам. Звісно, крамарі з піною проти, бо афганські погоничі верблюдів дешевші, ніж білі. А фургонники за нас. Вони кажуть, що афганці витісняють їх з доріг. Ми, трударі, мусимо покінчити з засиллям афганців. Великі тузи, як от Файза, Таг Магомет, мають власність на землю. Вони прибирають до своїх рук права на воду, і їхні раби дістають роботу, а наші товариші помирають з голоду. Ну як же не обурюватись! Афганці копають колодязі, афганці лагодять дороги, афганці служать у поліції! До їхніх хазяїв пливуть усі підряди, бо ті правлять найменшу ціну. Адже вони платять копійки за працю своїм нещасним рабам.

— Капітан Саундерс, управляючий на руднику султана Раджа Магомета, доводить, нібито продукти й вода подешевшали завдяки афганцям, — пробурмотів Морріс.

— Брехня! — палко заперечив Дінні. — Коли білі погоничі ділом показали, що вони можуть поратись біля верблюдів не гірше за будь-якого афганця, отоді вже афганцям і довелося знизити ціни. В Курналпі саме завдяки білим погоничам було знижено ціни на продукти. Афганці, навпаки, завжди наганяли ціни, як тільки могли.

— Скрізь, де є рабовласники, з’являється і «біла шушваль», — подав голос Янкі Набрида. — Точнісінько так було і в Америці. Афганці навезли рабів, а це — найдешевша робоча сила. Скоро й рудокопи на приїсках стануть «білою шушваллю», якщо ми не здихаємось клятих афганців.

— Здихаємось, — сказав Дінні.

— Викуримо їх, правда, Дінні? — засміявся Фріско.

— Один з власників шахт у Кулгарді, — вів далі Дінні, — якось днями признався, що рудокопи на наших приїсках заробляють, звичайно, не дуже багато. «Але можу запевнити вас, — сказав він, — що афганські та китайські робітники обходяться значно дешевше…»

— Ну, їм не вдасться позбавити наших рудокопів законних прав, хоч би як вони гналися за дешевизною робочої сили, — заявив Тупе Кайло, — ми цього не дозволимо.

— Правильно, друже, — погодився Дінні. — Взагалі я нічого не маю проти афганців, але не можна допустити, щоб вони наклали свою лапу на всі водойми і задушили нас дешевою робочою силою.

Коли Тедді Ноулса було заарештовано і звинувачено в убивстві афганця на одній з південних доріг, кожен старатель готовий був стати на захист Ноулса. Це був тихий і славний чоловічок, якого всі знали й любили на приїсках. Дінні поїхав у Кулгарді й допитався про всі подробиці в Антиафганському комітеті, що саме займався цією справою.

— Тедді Ноулс та його напарник Хетфілд їхали у фургоні, запряженому волами, дорогою на Есперанс, — розповідав він Моррісу, Фріско та іншим старателям, що зійшлися до його намету, як тільки Дінні повернувся. — Вони їхали з Уднадатти й зупинилися біля водойми, щось миль за п’ятнадцять на північний захід від Понтон-Стейшн. В чагарниках стояв великий афганський табір з десятками верблюдів, і десь годині о четвертій дня, коли афганці вже набрали води, скільки їм було треба, під’їхав Тедді з наміром взяти води й собі. Коли бачить — якийсь афганець миє ноги в водоймі. Тедді гукнув, щоб він припинив неподобство.

— І не подумаю, — відповів афганець.

Тоді Тедді звернувся до афганців, що купкою стояли поруч: мовляв, скажіть же йому, нехай візьме таз і миється на здоров’я, бо ж воду мають пити й білі. Але ті лише гигикали та перезиралися між собою.

—— Звідки тобі це відомо, Дінні? — спитав Морріс.

—— Тедді про все це сам написав у листі до комітету, — відповів Дінні й вів далі: — Тедді підійшов до афганця і спробував відтягти його від води, але тут враз набігли інші афганці і давай жбурляти камінням, вимахувати киями та вогнепальною зброєю. Одна каменюка вдарила Тедді в обличчя, він вихопив револьвер і вистрелив у афганця, що знов цілився в нього каменем. Куля поранила афганця в плече, і натовп кинувся на Тедді. Коли він одбивався, його револьвер вистрелив ще раз, і куля влучила іншому афганцеві в живіт. Афганці видерли в Тедді револьвер і почали бити й топтати хлопця ногами. В цей час підбігли Хетфілд та ще один старатель з рушницею, що завжди лежала заряджена в їхньому фургоні.

Афганці скрутили і цих, потім одвезли всіх трьох у свій табір і там поприв’язували до дерев. Хвилин через сорок хазяїн-афганець наблизився до Хетфілда й кілька разів шмагонув його батогом. Він нахвалявся, що спалить всіх трьох живцем на вогні, якщо Нур Магомет помре.

На Тедді так позатягали вузли, що він задихнувся б, якби один хлопець, Томас Бутчер, що їхав разом з афганцями, не вговорив їх попустити мотузку. Отак, прикручені до дерев, Тедді та його товариші й стояли аж до третьої години наступного дня, коли із станції приїхали Понтон та Коулмен і вблагали афганців звільнити їх. Тедді подався в Ізраеліт-Бей і повідомив про все поліцію.

Слухачі бурхливо висловили своє глибоке обурення і протест.

— Хетфілд посвідчив, — додав Дінні, — що спершу на Тедді напало восьмеро афганців, а старатель, який намагався визволити Тедді, доводить, що в таборі афганців було щонайменше сто вісім верблюдів і при кожному, звісно, погонич.

Старателі на всіх приїсках з глибоким зацікавленням стежили за справою Ноулса, що розглядалася в Олбані. Кожен міг легко уявити себе на місці Тедді. Адже вони також страждали від того, що афганці забруднюють воду і чинять насильство над беззбройними золотошукачами, які подорожують одинцем або парами в глухих місцевостях країни.

Виправдання Тедді Ноулса старателі зустріли бурхливою радістю. Цей випадок ще більше загострив ворожнечу між афганцями й білими. Та коли власникам великих верблюдячих караванів Файзі та Тагу Магомету пригрозили забороною робити перевозки, вони наказали своїм погоничам на всіх шляхах країни поважати місцеві закони й не чинити перешкод іншим подорожнім в користуванні убогими запасами води.

РОЗДІЛ XXVIII

Того задушливого ранку Саллі щойно впоралась з своїм немудрим господарством і тільки розігнула спину, як побачила, що до неї з зарослів наближається Марітана. Марітана була зовсім гола, і її струнке смагляве тіло чітко вимальовувалось у яскравому світлі.

— Господи, це ти, Марітано! — вигукнула Саллі, щиро зрадівши появі дівчини.

— Егем, — протуркотіла Марітана, посміхаючись.

— Чого ти тоді втекла? — спитала Саллі.

Марітана задзюркотіла тихесеньким сміхом і похитала головою, ніби причини її втеч та появ були таємницею для неї самої.

Саллі раптом згадалось крихітне кенгуреня, що вона його викохувала в Південному Хресті. Кенгуреня приніс їй Дінні. Його пес накинувся на матір-кенгуру й загриз її, і Дінні витяг маля з материнської сумки. То був гірський кенгуру, симпатичне маленьке створіння, карооке, з довгими віями і м’яким сіро-коричневим хутром. Саллі вигодувала його соскою, і воно почало стрибати навколо неї, гризло травинки та гичку з її рук і бігало слідком, немов цуценя.

Дінні відгородив куточок у дворі, і Саллі тримала його там. Але одного разу на подвір’я вдерлися бродячі собаки. Вони пошматували кенгуреня у неї на очах. Саллі ніколи не забуде того страшного видовища, того жаху та гніву, що охопили її. Вона била собак і несамовито кричала, аж поки Морріс вискочив з хати. Та кенгуреня було вже мертве.

Яка жорстока доля спіткала це смирне, безпорадне звірятко! Саллі гірко ридала, впавши Моррісу на груди. Морріс запевняє, що вона ніколи не плакала з таким глибоким розпачем. Минуло багато часу, перш ніж цей трагічний випадок почав стиратися в пам’яті Саллі. Карі оченята й тоненькі безпомічні лапки кенгуреняти ще довго переслідували її.

І тепер Марітанині очі та руки нагадали їй те звіря. Дівчина рухалась з тією ж дикою і настороженою грацією, як і маленьке гірське кенгуреня, і в Саллиній уяві знову постала жахлива картина його загибелі. Саллі намагалась відігнати цей спогад. Марітана не така, як інші тубілки. Ось вона стоїть, простодушна і беззахисна, яскраве сонце осяває її струнке оголене тіло. Саллі здригнулась, знову згадавши, як пси шматували кенгуреня, її охопив панічний страх за Марітану, хоч вона розуміла безглузду недоречність цього почуття.