Буремні дев'яності - Причард Катарина Сусанна. Страница 85

Саллі та Морріс не одержували запрошень на звані вечори, де бували управляючі з своїми дружинами. Вони не входили до кола світського товариства приїску. Морріс, що не кажіть, був один час звичайним вибійником, та й зараз хто він такий? — трунар; а його жінка держить пансіон для рудокопів. Морріс стримано усміхався, слухаючи Лору, що захоплено розповідала про якесь торжество, де їй пощастило побувати. Коли Лора та Олф йшли на чергову вечірку, Саллі няньчила маленьку Еме.

— Яка досада, що тебе там не буде, люба! — вигукувала Лора, збираючись на обід, що його Зеб Лейн влаштовував на честь Саммерсів. — Містер Лейн вміє прийняти з великим смаком, а Саммерси ну просто чарівні.

— Ми з Моррісом знаємо своє місце, — відповідала Саллі.

— Ах, усе це дурниці! — сміялась Лора. — Як на те пішло, то у вас з Моррісом більше прав на високе становище в товаристві, ніж у декого з нас, — хто ж цього не знає! Але ж ти сама відмовляєшся завжди, коли я запрошую вас на обід, щоб познайомити з цікавими людьми.

З давніми друзями Олф був такий же привітний та щиросердий, як і раніше. Здибавшись з кимось із них на вулиці, він завжди зупинявся поговорити або ж запрошував у трактир випити. А коли Олф зустрічав Дінні, його стомлене, змарніле обличчя осявала хлоп’яча усмішка, і в очах спалахувала радість.

— Де це ти, старий чортяка, запропастився, щоб тебе грім побив! — кричав він на всю вулицю. — Радий, дуже радий тебе бачити, Дінні! Зайди сьогодні ввечері, посидимо трохи, га? Хазяйка теж за тобою скучила, може й поставить пляшечку-другу.

З Моррісом Олф також не поривав дружби. Шість днів на тиждень Олф Брайрлі був лише одним з гвинтиків у величезному механізмі золотих руд’ників компанії «Мідас»; та коли наставала неділя і перед цим випадали дощі, вони з Моррісом ішли постріляти на озеро диких качок чи вполювати фазана в чагарниках біля підніжжя Маунт-Хоуп, що бовваніла на обрії, оповита блакитним серпанком туману.

Проте з розвитком золотодобувної промисловості все життя змінювалося. Рудники переходили з рук у руки. З’являлися нові управляючі — люди з технічною освітою та інженерським досвідом, що приїздили з усіх кінців світу. Управляючі старого типу, що вивчили свою справу на практиці, дедалі частіше й частіше опинялися за бортом: тепер це був неходовий товар. Олф боявся, що і його чекає така доля: якщо рудник «Мідас» буде продано, йому знову доведеться шукати роботу. І він із шкури пнувся, аби показати, що такі люди, як він, — досвідчені практики, також чогось та варті.

Захоплення Лори світськими розвагами у вишуканому приїсковому колі спочатку не заважало її дружбі з Саллі. Вона частенько забігала до неї удень поділитися своїми успіхами. Еме вже почала ходити, і їй подобались ці прогулянки, а надто довга-предовга веранда, де так приємно було гратися з маленьким Діком, хоча ці ігри здебільшого й закінчувались бійкою. Маючи на руках ще одну дитину, Саллі сама нікуди не ходила, хоч Том ріс спокійним здоров’ячком і завдавав матері значно меншого клопоту, ніж її первісток Дік. Марі навідувала Саллі майже щодня і водила Діка гуляти. Подеколи приходила й місіс Моллой в супроводі двох-трьох дітлахів і сідала погомоніти з Саллі за склянкою чаю.

Під час одного з таких чаювань нагодилась Лора. Побачивши місіс Моллой, вона одразу завеличалась і почала розмовляти з нею таким зверхньо-поблажливим тоном, що та зібралася і пішла додому.

— Саллі, ну як ти можеш терпіти цю жінку?! —з досадою вигукнула Лора, як тільки за місіс Моллой зачинилися двері. — Вона страшенно вульгарна і невихована.

— Та яка вже не є, а мені вона подобається, — стримано відповіла Саллі. — Щиро кажучи, я навіть дуже люблю її.

Саллі латала якусь одежину й навмисне не відривалася від роботи, щоб не виказати свого обурення.

— Ах, я знаю — вона дуже добра і щиросерда, — вибухнула Лора. — І я, звичайно, з усіма хочу жити в мирі-злагоді. Але місіс Моллой — це просто кара божа. Ну уяви таке: оце якось днями сидить у мене місіс Саммерс, ми з нею п’ємо чай, коли раптом до вітальні ввалюється місіс Моллой. Кричить: «Чи є хто вдома?» — і гепається на диван.

— Тут так заведено, — пробелькотіла Саллі.

— Прийшла, бачте, вибачитись за те, що її кози залізли у наш город і погризли всю капусту, яку так викохував Олф, — вела далі Лора. — Але б ти подивилась на неї, як вона вибачалась! Меле казна-що, лайка за лайкою, а сама регочеться, аж диван ходором ходить! «Ці кляті кози мене в могилу заженуть! Тільки й дивись, щоб шкоди не наробили! Я як побачила їх у вашій капусті, у мене всередині все похололо. Послала своїх чортенят спровадити їх геть, та було запізно. Ви вже пробачте, місіс Брайрлі, що я, стара дурепа, не догляділа, такий гріх взяла собі на душу. Оце й прийшла вам сказати — вибачте ще раз. Просто не збагну, як мої бісові діти дозволили занапастити панську капусту! Хоч крізь землю провалися від сорому! Але ж і провчила я Перті — довго чухатиметься! Та й сама трохи не заревла, коли він сказав, що анафемська скотиняка погризла геть усю капусту вашому хазяїну, а він же, лебедик, так коло неї упрівав!»

— Бідолашна жінка! — співчутливо промовила Саллі.

— Ну, знаєш, — заперечила Лора, — всьому свій час і своє місце, як сказала місіс Саммерс. І коли така туша вдирається до тебе в господу й кричить, що вона «ось-ось розродиться», — це щонайменше непристойно, Саллі. Я була змушена дати їй наздогад, що зовсім не бажаю, аби кожен до мене перся, коли його не просили.

— Постараюсь запам’ятати, — усміхнулася Саллі.

— Не говори дурниць, Саллі, це тебе не стосується! — скипіла Лора.

— Але ж місіс Моллой — мій найкращий друг, — нагадала Саллі. — Якби не вона, я навіть не уявляю, що б зі мною було, коли на світ мав з’явитися Дік, і мені дуже прикро, що ти до неї так ставишся, Лоро. Дуже тебе прошу, якщо застанеш її у мене, не поводься з нею так, як сьогодні.

Лора образилась:

— Ах, он як! Мабуть, мені просто треба сюди рідше приходити!

— Ну навіщо ти це говориш, люба… — Саллі відклала шитво, маючи намір заспокоїти роздратовану гостю. Та Лора вже вискочила з кімнати.

— Еме, кінчай! — різко гукнула вона. — Ми йдемо додому. Чуєш?

Дівчинка зняла несамовитий вереск, незадоволена тим, що їй заважають гратися з Діком.

Саллі задумливо дивилася з порога, як Лора швидко йде стежкою через сад, несучи Еме, що й досі верещала й рвалася з рук. Саллі було шкода подруги, але вона й сердилась на неї; хіба можна пробачити, що Лора так зневажливо, зверхньо обійшлася з місіс Моллой.

РОЗДІЛ XLV

Коли містер Франсіско Хосе де Морфе повернувся в Хеннан з лордом Персі, всім стало ясно, що Фріско Джо Мерфі більше не існує.

Давні Фріскові друзі, зійшовшись у трактирі чи сидячи навколо табірного вогнища, посміювалися з цієї метаморфози, їх страшенно потішало вже те, що Фріско Джо раптом зробився такою знаменитістю, коли місцеві газети зарясніли передрукованими з англійської преси висловлюваннями містера Франсіско де Морфе, в яких він пророкував велике майбутнє західноавстралійським золотим приїскам. Та коли власники рудників Калгурлі почали дивитися на містера Франсіско де Морфе як на якусь опору західноавстралійської золотопромисловості в Лондоні і виявляти йому свою пошану, Дінні, Сем Маллет та інші старателі не могли не сприймати це як чисту комедію.

Втім, коли містер де Морфе повернувся на приїски, його давні друзі ні в чому не могли йому дорікнути: все, чим колись приваблював до себе Фріско, залишилось незмінне. Містер де Морфе був такий же щедрий і в таких же дружніх відносинах з усіма, як і раніше. Частував кожного стрічного і просиджував ночі в колі старателів біля багаття, розмовляючи про се, про те та обговорюючи приіскові новини точнісінько, як і колись. Він навіть притяг свою гітару з сталевими струнами й заспівав «І добра була, і чесна була», — щоб усе було як за добрих старих часів.

Цілком зрозуміло, містер де Морфе ставав зовсім інший у товаристві англійських знатних гостей та місцевих золотопромисловців: він ніби перевтілювався в старшого брата Фріско Джо, переобтяженого такими важливими справами, про які той зроду-віку навіть не думав. До того ж містер де Морфе завжди був елегантно одягнений, засвоїв найвишуканіші манери і поводився з такою впевненістю та невимушеністю, що міг утерти носа будь-якому заїжджому англійцеві. Гості з метрополії тут, на приїску, частенько нагадували рибу, витягнуту з води, коли намагалися підлеститись до рудокопів та старателів, щоб домовитись з ними про купівлю ділянки чи огляд якогось рудника.