Буремні дев'яності - Причард Катарина Сусанна. Страница 86

Але Фріско, хоча б з ким йому доводилось мати справу, вмів залишатися самим собою. Він знав світ старателів та рудокопів, але знав і світ багатих підприємців, і йому завжди легко було знайти спільну мову з одними і з другими. Він користувався популярністю серед старателів, бо вони вірили, що Фріско досі ще «свій» і, коли треба буде, звісно, захистить своїх давніх товаришів від брудних махінацій іноземних спекулянтів. Що ж до Фріско, то він всіляко підтримував у них цю впевненість. Підприємці, з свого боку, теж довіряли йому, бо знали, що містер де Морфе — досвідчений гравець і веде ту саму гру, що й вони; він захищатиме їхні інтереси хоча б уже заради того, щоб захистити свої власні, отже, їм нічого боятись, що їх обкрутять круг пальця, як лорда Фінгала з його Лондондеррі, яке виявилось блефом.

Певна річ, Фріско немало довелося докласти зусиль, щоб закріпити за собою нову репутацію: він позбувся своїх хвацьких, аж надто розв’язних манер, зупинився у найкращому готелі і доклав усіх сил, щоб стати для заїжджих багачів незамінною людиною. Він возив їх на найдальші приїски, обставляючи ці поїздки з усім можливим комфортом. Завів пару чистокровних рисаків та елегантну коляску для поїздок по рудниках, а для триваліших подорожей — караван верблюдів з погоничами-афганцями.

Кожен поїзд, що прибував з півдня, привозив свіжі фрукти та різні заморські делікатеси для містера де Морфе. Про обіди, що їх влаштовував Фріско в ресторані готелю «Західна зірка», ходили легенди. Управляючі рудниками та їхніх дружини приймали запрошення містера де Морфе не стільки заради знайомства з родовитими іноземцями, а в першу чергу, щоб дістати насолоду від того найвишуканішого частування, що його Фріско роздобував для своїх гостей наче з-під землі. Обіди містера де Морфе були розкішними бенкетами, де одна переміна французьких страв заступала іншу і кожна супроводжувалась відповідним набором вин.

Іноземці казали про містера де Морфе, що це великий знавець доброї кухні та вин. Ходили навіть чутки, що він особисто наглядає за приготуванням окремих страв. Давні, Фріс-кові друзі посміювались нишком: Фріско завжди чудово розумівся на куховарстві, а якщо він зараз відгодовує усіх цих франтів, немов півнів для бою, — значить, щось є у нього на думці, це вже напевне. Мало хто з іноземців та місцевих тузів, змушених тимчасово задовольнятися грубою й убогою їжею приїскових готелів, відмовлявся віддати належне вишуканим обідам містера де Морфе.

А проте, незважаючи на розкішний харч та ріки шампанського, деякі золотопромисловці, що знали Фріско ще до його поїздки за кордон, не квапилися заходити з ним у ділові стосунки. Певну роль у їх ставленні до містера де Морфе, безперечно, відігравала заздрість. Вони не могли примиритися з тим, що Фріско зумів завоювати такий авторитет у фінансових колах за кордоном і що завдяки цьому їм хоч-не-хоч доводиться тепер рахуватися з ним. Містер де Морфе користувався довірою досить впливових кіл англійських та французьких вкладників, а для експлуатації рудників до зарізу потрібен був капітал. Однак місцеві промисловці не забули, що Фріско Джо свого часу був не дуже розбірливий у засобах, коли йшлося про його власну кишеню.

Ходили тривожні чутки про виснаження багатих окислених руд у Лейк-В’ю, Великому Боулдері та всіх довколишніх рудниках. Постійна наявність колчедану на глибині від двохсот до трьохсот футів не заспокоювала директорів англійських акціонерних компаній. Вони запрошували спеціалістів з Америки та Південної Африки для управління рудниками, але ті, хоча й критикували марнотратні методи обробки руди, самі теж не могли запропонувати нічого кращого. Нависла загроза неминучого краху, коли на виручку прийшли телуриди.

Австралійський металург Холройд опублікував 1896 року своє нове відкриття — він знайшов колчедани, що. містять телуристе золото, а якийсь Октавіус Уоткінс заявив, що це відкриття зробив він, до того ж на рік раніше.

«Телур — ні на що не придатний мінерал. Він годиться тільки для реклами», — казали деякі так звані авторитети. Але Модест Маріанський, польський геолог, лише сміявся з таких заяв, обіцяючи довгі роки процвітання кожному приїску, багатому на телуриди.

Містер де Морфе тяг руку за Маріанським і з запалом рекламував телуристі руди. Наявність телуридів, доводив він, завжди вказує на багатство породи, а тим часом бували випадки, коли руди, що могли б дати тринадцять-чотирнадцять унцій золота на тонну, викидалися у відвали, як такі, що не мають цінності. Золотопромисловці розуміли, що звіти містера де Морфе своїм хазяям можуть справити неабиякий вплив на подальшу долю приїску.

Одне слово, містер де Морфе, попри всі його колишні грішки, тепер став силою, з якою не можна було не рахуватись.

І Фріско це чудово розумів. У справах він був такий же крутий і безжальний, як перший-ліпший іноземний спекулянт, тільки набагато далекоглядніший та краще поінформований. Під час своєї поїздки за кордон він побував на приїсках Аляски та Південної Австралії і з радістю переконався, казав він, що в Західній Австралії золота більше, ніж у будь-якій іншій частині світу. Він непохитно продовжував скуповувати рудники, в яких поклади багатих золотоносних порід починали вичерпуватись, і створював акціонерні компанії для експлуатації цих рудників найновішими методами: ставив ультрасучасне обладнання, запрошував нових управляючих і залишався глухий до каркання маловірів, що передрікали приїскам неминучий крах.

Олф та Лора не раз були гостями містера де Морфе, а він, у свою чергу, теж іноді навідував їх. Саллі була трохи здивована, що Фріско досі не прийшов провідати її. Лора розповіла їй, що містер де Морфе завжди з великою теплотою розпитує про місіс Гауг і кожного разу просить передати їй привіт.

Саллі ледь-ледь підвела брови:

— Справді?

— Чого ти так його не любиш, Саллі? — з досадою вигукнула Лора. — Ви з Олфом наче змовились. Можна подумати, що ви просто заздрите містеру де Морфе, що він так високо пішов угору й навчився поводитись як справжній джентльмен.

Саллі уважно подивилась на подругу; легенька загадкова посмішка майнула на її устах.

— Може, й так, — сказала вона.

Невже Фріско знову прийде сюди, думала Саллі, і між ними знову почнеться боротьба? А втім, він може і не прийти. Певне, там, за кордоном, йому зустрілась не одна жінка, яку легко було спокусити на любовну інтрижку. І, безперечно, серед друзів лорда Персі знайшлись гарненькі молоді леді, що не залишились байдужі до такого блискучого й багатого залицяльника. Авжеж, це цілком ясно: містер де Морфе так само, як і вона, хоче забути той спалах безумства, про який навіть соромно згадувати, запевняла себе Саллі, бо минав місяць за місяцем, а Фріско не зробив жодної спроби побачитися з нею.

В той же час Саллі багато чула про Фріско то від місіс Моллой, то від Марі.

Тереза розповідала:

— Побий мене грім, не розумію, що це раптом найшло на Фріско: під’їжджає до нашої халупи у своїй шикарній колясці, гукає дітлахів і ні з того ні з сього велить їм тягти цілий ящик яблук з-під заднього сидіння.

Фріско зайшов до господи, посидів, випив кварту чаю, згадав з місіс Моллой колишні часи, розпитав у неї, як тепер живе той та як цей.

— І так розсипався, так розливався, ще більше, ніж колись, — сказала Тереза. — «А як поживає місіс Гауг?» — питає раптом, ніби між іншим, — вела вона далі. — Признатись, голубонько, я ще тоді помічала, як він позирає на вас, і, звісно, мені це було не по нутру. Ну, думаю, якщо ти знову хочеш взятися за старе, то я тобі зараз покажу, голубе, — тільки згайнуєш час. «Вашими молитвами так і цвіте, — кажу я йому. — Морріс давно повернувся, і в них є тепер свій дім». — «А ще двійко діток», — каже він і регочеться. «Третє теж не забариться», — кажу я.

— Ох, місіс Моллой! — Саллі зашарілась; їй чомусь зробилося не по собі від того, що її сімейне життя стало предметом такого обговорення з Фріско.

— Нічого червоніти, голубонько! — відрубала місіс Моллой. — Ось уже місяць, коли не більше, кожному дурневі видно, що ви вагітні. Та й тому, слава богу, вже мало не рік…