Зоряний Корсар - Бердник Олесь Павлович. Страница 65

— Тобі сподобалось? — Заговорив Григір.

— Горениця гарно сказав. Він мені чимось близький, ніби знайомий…

— Мені теж.

— А судді не сподобалися. Розумні хлопці, але ж це наївно! Самі ж люди понавигадували богів, а потім починають їх судити.

— Це тільки жартівливий прийом.

— А мені сумно. В усіх цих кавеенах, різних дискусіях є якась штучність. Нема органічності, природності. Як, наприклад, у квітів, птахів, у сонця чи в зірок. Там, де є природність, не може бути дискусій. Про що можуть дискутувати квіти? Або орли? Летімо, брате, — ось єдине слово. А то — змагаються, хто мудріше скаже, хто більше знає, пам’ятає. Хіба мудрість у пам’яті? Чи в дотепності?

— А в чому ж, Галю?

— У простоті, в щирості. Я це відчуваю, але… довести не можу. Та й чи треба? Те, що можна довести, — неправда.

— Парадоксально, але цікаво. І, мабуть, вірно… Давай, Галю, зайдемо до ресторану. Завтра ж я їду.

— Їдеш? — Захвилювалася Галя. — Аж на два тижні? Так надовго?

— Відрядження, — зітхнув Григір.

Знову повинен обдурювати. А вона говорить про щирість. Як припинити цю недостойну комедію?

Григір замовив сухого вина, цукерок, яблук. Наповнив келихи. Галя взяла келих у долоні. Подивилась на світло, всміхнулася.

— Традиція. Але приємна. За твоє повернення. За успіх.

— За любов, — сказав Григір. Вона заперечливо похитала головою.

— За любов — не можна.

— Чому?

— Тому що вона поза всім утилітарним. Можна бажати багатства, успіху, здоров’я, але любові… ні! Вона приходить сама. І йде геть теж сама. І ніщо не поверне її.

— Тоді, — мовив Григір, — тоді вип’ємо за те, щоб вона не пішла. Вона тут. Зі мною… Правда, Галю?

— Правда, — просто сказала. — Вона тут, невидима. Як мені хочеться зберегти її.

За два тижні Григір повернувся до Києва. Шеф зустрів його радо, але стримано. Одразу сказав:

— Доведеться тобі знову братися за ту справу, голубе.

— За яку? — Не зрозумів Григір.

— Попередню.

— Але ж він з’явився…

— І загубився. Справа надзвичайно ускладнилася. Його вбито.

— Як? — Аж скрикнув Григір.

— Не кричи, — сердито перебив шеф. — Не баришня дореволюційна, а криміналіст.

— Але ж він був у в’язниці?

— Його випустили. Виявилось, і дуже швидко, що він не винен у розтраті. Головбух там попрацював після його зникнення. Тоді його запитали, де він був? Курінний заявив, що був на тому світі.

— Як?

— Що чув — те передаю. Ну, його сюди, туди, навіщо, мовляв, брешеш? А він одне: був на тому світі. Ще й захопив з собою сувенірчик. Келих. Прозорий, дуже тонкої роботи. Майже невидимий. Келих узяли, почали аналізувати. Знову до нього: де взяв? Хто тобі його дав? Чи не за кордоном був? Він своє: на тому світі. Коротше, якась буча знялася з приводу келиха. Точно не знаю. Його в психіатричну. В Павловську. Там обсервували. Кажуть, здоровий. І ось раптом звістка. З Інституту фізики дзвонять: пропав келих. Я туди. Кажуть: велика цінність. Треба знайти, повернути. Станьте чаклунами, магами, а знайдіть. Дуже мудрі вони! Де його тепер шукати? Повертаюся — ще один сюрприз. З лікарні повідомили, що герой цієї історії зник.

— Куди? Ви ж сказали, що він убитий.

— Зажди. За дві години органи міліції сповістили, що на Брест-Литовському шосе, за Святошиним, знайдено два трупи.

У Григора защеміло серце. Затамував подих.

— Чому два? Хто другий?

— Оце і є найдивніше, — суворо сказав шеф. — І, може, найстрашніше. Вбито батька й… дочку.

— Галю?! — несамовито закричав Григір.

— Її, — скупо підтвердив шеф. — Без істерики. Вперше чуєш про смерть?

— Галю вбито… — Тупо повторив Григір. — Як же так? Як же так?

Він заплакав.

— Е, хлопче! Ти, я бачу, не тільки виконував завдання, а й…

— Так, покохав її! — 3 відчаєм сказав Григір. — По-справжньому! Невже це злочин? Невже не маю права?

— Голубе, — замахав руками шеф. — Маєш право! Маєш! Гм. Тільки дивно все це… Ну, гаразд. Візьми себе в руки, їдьмо!

— Куди?

— До моргу. Подивишся. Треба, щоб і ти підписав акт. А то бабусю викликали, як її? Григорук? Так вона заливається сльозами і не може слова вимовити. Глянула і заголосила: «Ой, ти моя сиріточко, та що ж вони з тобою зробили?» А потім знепритомніла. Подивишся ще ти. Для точності.

Шеф узяв очманілого Бову під руку, повів до машини. Хлопець сидів біля начальника, байдуже дивився на велелюдні вулиці. Що йому тепер праця, дискусії про богів? Згасло світло. Довкола лише пітьма. Вона була — цілий Всесвіт.

У морзі їх зустрів черговий у білому халаті. Григір з жахом поглядав на непорушні тіла, покриті простирадлами. Сині ноги, розкраяні черепи. Це те, що було життям. Яке безглуздя! Невже й вона?.. Невже й вона?..

— Дивись, — сердито прошепотів шеф.

На мармуровій плиті лежало дівоче тіло. Навіть смерть не вбила краси. Судорожно витягнуті вздовж тіла руки, на обличчі сліди мук. Григорій схилився над нею, не вірячи власним очам. Не вона! Не Галя! Дуже схожа, але не вона!

Манікюр. Ліловий. А Галя не робила. І нігті довгі. Медикам таких не можна. Підфарбовані очі, а Галя не фарбувала. Ні, ні. Це не вона!

— Не вона! — хрипко сказав Бова, схвильовано дивлячись на шефа.

— Як то «не вона»? — розгубився шеф. — Ти точно знаєш?

— Точно.

— Тоді це ускладнює справу. Документи при ній були на ім’я Курінної. Документи справжні, не підроблені. Хто ж вона? І де Курінна? її вкрадено. З якою метою? Тут діяв не простий злочинець. Батька вбито, дочку вкрадено. Замість неї вбито схожу на неї. І все це заради келиха? Що ж він означає?

— Тисяча вузлів, — прошепотів Григір.

— Доведеться тобі їх розв’язувати.

— Буду, — відповів Григір, відчуваючи, як у серці народжується іскра надії. — Я її знайду й під землею.

— Мабуть, це складніше, мій друже, ніж під землею, — задумливо промовив шеф.

Вони попрощалися з черговим і вийшли з моргу. Зупинилися біля машини.

— Ось що, — сказав шеф. — Сідай і катай до Павловської лікарні. Йди до головного психіатра. Розпитай про Курінного. Про той світ, про чорта, демона, про що завгодно. Ти розумієш? Нас цікавить усе, що зв’язане з ним. Учені знехтували його розповіддю, а ми не маємо права. Ти розумієш?

— Розумію.

— Бувай. Я жду. Ось та справа, про яку ти мріяв. Рушай. Я доберуся трамваєм.

ЧАСТИНА ДРУГА

Зустріч з предками

Головлікар психіатричної, опецькуватий, веселий чолов’яга, зацікавлено оглядав з ніг до голови Бову. Похитав підозріло головою.

— Ну, дався він вам! Носитеся з ним, як дурень з писаною торбою. Елементарна шизофренія, депресивний психоз, яскраві галюцинації. Не забувайте, що він працював директором горілчаного заводу. А біля чого ходиш, того неодмінно понюхаєш. А це така штучка, що… Наслідки не потребують пояснень. Ха-ха!

Бова не підтримав жартів лікаря, похмуро дивився на його багровий ніс, думав: «Не знаю, як покійний, а ти куштуєш її, голубчику, та ще й частенько». А вголос сказав:

— Може, з точки зору медицини все так, як ви кажете. Але справа не проста. Кримінал. Його вбито.

— Не дивно. Людина втекла з лікарні в такому стані. Якби ви побачили, що він тут виробляв. Натягнув на себе шмаття різного, зробив шапку з газети, змайстрував булаву з кавуна, а потім оголосив себе отаманом запорізьким. Почав воювати. З бур’яном у саду. Толочив будяки, бився головою об мур. І кричав, що треба підняти всіх козаків проти татарви, турків і всяких інших напасників…

— Чому ж така несучасна шизофренія? — поцікавився Бова.

— Якийсь генетичний струмінь, — знизавши плечима, пояснив лікар. — Прізвище — Курінний. Певно, його предки були козаками. Безумовно, ознаки і якості в генах залишилися, відтіснилися в глибину підсвідомості. В результаті якогось психічного зрушення гіпертрофовані накопичення минулого вирвалися в сферу свідомості і зруйнували психіку.