Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Москалець Костянтин. Страница 9
Тирада 10
«Бог знищить все, що сотворив квітучим,
він так могутньо владарює сущим», —
це правда, Нізамі, та чи остання?
Це Бог тобі таке дає питання.
Однаковий до всіх, але дозволь спитати,
чому по-різному ми можем трактувати
вогонь, в який ступає жінка Рами,
і полум’я, що пожирає храми,
в якому плаче спалене живцем
святої Жанни д’Арк худе лице?
Палають кобзарі і косарі,
роса палає рано на зорі;
і космос, не змайстрований богами,
палає у богів попід ногами.
Вогнем лікуй вогонь, водою — воду,
зневіру — вірою, народ рятуй народом.
Поможем Господу собою і судьбою,
яку вже ототожнюють з ганьбою.
Лукавий сміх лунає з верховин, —
так не сміється серед нас ані один.
Холодний сміх із прірви долинає, —
то Бог сміється, а чого — лиш Він те знає.
Славімо сміх, у Таїні розлитий,
бо він не припиняється у світі,
який охоплений вогнями зусібіч,
на протязі сторіч, і день, і ніч.
Тирада 11
Летіли горностаї через сад,
зимою помальований на біле.
Стаєнка дрижала, пір’ячко лежало.
Та ще й усі троє.
Чи сам дома, чи не сам дома,
а хліб свіжий, вино червоне.
Рубаночок срібний, золота сокира,
древо кам'яне.
Летіли горностаї через сад,
на чорне помальований весною.
Напоїли коня, напоїли мого
вороною водою.
А стайня дрижала,
пір’ячко лежало.
Збруя нова, незбутвіла,
на сонці блищала.
Через жовтий сад горностай летів,
та ще й сам один.
Чи пан буде, чи пропав буде,
а спереду і позаду — дим.
І позаду зрада — і попереду.
Червоне вино. Цвіте дерево.
Тирада 12
В сірому небі хмари черлені
стоять — і нема.
З сірого неба птиці багряні
летять у туман.
Де серденько ниє, де тіло понищене,
ніч мина і літо мина.
«Мамо, — кажу, — я не хочу вина».
Мовчить вона.
Потім сиплються сльози,
як мак дрібні, —
його товчу.
Потім тіло покинуто, серденько тліє.
Ось і я вже мовчу.
Тирада 13
Передчуваючи фразу, відлюдну, як осінь;
ціпеніючи в горах, на дні лісового лахміття;
гіпсову жінку кохаючи;
гілку і слово намарно ламаючи, —
не оскаржую скла, під яким колихається осінь,
відмовляюсь ховати обличчя в долонях, —
бо жести хисткі, бо любов незбагненна,
а грона цього відчуття достеменні
і сіль, як та чайка, все вищає в ранах землі.
Тирада 14
Десь грають сурми
і ніч триває
але це ніч
що паче дня
і бурштиновий труд
кружляє
посеред нього
я
на шибці краплі
за ними лампа
ковточок чаю
невдовзі осінь
холера ясна
життя прекрасне
його не досить
його не досить.
Тирада 15
сумний витязь і птахи і кольори
а ще загадкова для знавців геральдики
картина на щиті:
три краплі крові
пронизані блакитними стрілами
на кожній із яких
сидить звісивши ноги
маленька прихильність
тримаючи високо над головами
напис невідомою мовою
Тирада 16
Кімнат забутих вигаданий запах,
струнка лілея у тонкій руці, —
немов у вазі древній древня рана,
немов серед підробок — раптом Кранах,
і криця, мішана вночі на молоці.
Ти посміхнешся, сльози люто витреш,
міняючи місцями стіни зал,
де все одно Вона прихильність нищить.
де так бистрішає розлука, наче в нішах
не статуї, а лиш
розплавлений метал.
Тирада 17
непотемніла яблуня
плете свій квіт
свою Вкраїну
пелюстками криє
біла пелюстка — були крила
сіра пелюстка — була свитка
чорна пелюстка — була й немає
а червона пливе Дунаєм
плете свій квіт
непотемніла яблуня все вищає
мої слова внизу
такі маленькі — мов мурахи…