Мене називають Червоний - Памук Орхан. Страница 28

Майстер Лейлек за останні три місяці отримав аж сорок сім золотих монет, таких самих, як я. Всі ми — в цьому гамані, погляньте: Лейлек-челебі не ховає нас десь під подушкою. Він знає: в Стамбулі ніхто з малярів стільки не заробляє. Я пишаюся, що в малярському колі гроші визнають мірилом хисту і завдяки їм припинилися безглузді чвари. Раніше, коли ми жлуктили каву, а в голові ніяк не світлішало, між художниками з курячими мізками щовечора не втихали суперечки: ти — не такий обдарований, як я, окрім мене, ніхто не тямиться на фарбах, мої зображення дерев і хмар — неперевершені. Врешті, як завжди, доходило до бійки й хтось залишався без зубів. Нині ж я володарка всього, все йде по-моєму, я принесла злагоду, підтримую порядок і спокій у малярському цеху. Я — достойна винагорода, навіть для малярів, рівних ґератським майстрам.

Ви можете мене обміняти на всяку всячину, як от: п'ятдесяту частину, або одну ногу молодої вродливої наложниці; добротне цирюльницьке дзеркало на дереві волоського горіха в кістяній рамці; прекрасно розписану, оздоблену сріблом скриню із зображенням сонця та висувною шухлядою; сто двадцять паляниць свіжого хліба; домовину й землю під могили на трьох осіб; срібний амулет на руку; десяту частку коня; дві ноги старої товстої наложниці; буй-воля; два чудових китайських блюдця; мисливського сокола разом із кліткою; десять глеків вина «панайот»; годину райських утіх із найвідомішим на землі хлопчиком Махмудом; і багато чого іншого, що й не згадаєш. Я — місячний заробіток тебрізця дервіша Мехмета та подібних йому перських знаменитостей, котрі працюють у малярському цеху нашого падишаха.

Перед тим як потрапити до Лейлекових рук, я чимало часу пролежала в бруднющій шкарпетці вбогого шевчука. Бідолаха щоночі лягав спати, й поки його зморював сон, стискаючи мене в жмені, перераховував ті речі, які зможе за мене придбати. Його мрії, просто поетичні рядки, солодкі, наче колискова, переконали мене, що за гроші можна купити все.

Атож. Й ось що спало мені на думку. Якби я розповіла про свої пригоди, то вони б склали томи книг. Ми тут усі свої. Якщо ви нікому не розпатякаєте й не будете ображати Лейлека-ефенді, то я поділюся з вами однією таємницею. Присягаєте?

Гаразд. Зізнаюся. Я — не справжня монета османського султана двадцять другої проби, яку випустили на монетному дворі Чемберліташу. Я — підробка, виготовлена в Венеції з фальшивого золота. Мене привезли сюди й збули як стопроцентні османські гроші. Я вдячна вам за ваше співчуття й розуміння.

Наскільки мені пощастило рознюхати, Венеційський монетний двір уже роками займається цією справою. Однак до останнього часу тамтешні ґяури карбували з золота найнижчої проби власні дукати, котрі масово завозили на Схід. Османи ж вірять кожному написаному слову, а на фальшивих дукатах — ті ж написи, що й на справжніх. Османам навіть на думку не спало перевірити вміст у них благородного металу, тому фальшиве венеційське золото цілковито заполонило Стамбул. Аж потім люди почали відрізняти несправжні монети, де майже сама мідь, за їхньою твердістю. Монети стали пробувати на зуб. Скажімо, згораючи від любовної пристрасті, ви летите, мов на крилах, до чарівного вродливого хлопчика Махмуда, якого кохає ввесь світ. А Махмуд спершу бере до свого ротика монетку, а не дещо інше. «Підробка», — каже він, і у вас не година райської насолоди, а півгодини. Венеційські ґяури побачили, що їхні дукати зазнали невдачі, і вирішили: ну ж бо, підробімо османське золото, вони знову не помітять.

Відкрию вам очі на нинішню проблему. Венеційські ґяури карбують на монетах точнісінько такі самі зображення, як у нас, але ж гроші — фальшиві.

Нами забили залізні скрині, й бурхливі морські хвилі принесли нас із Венеції до Стамбула. Я опинилася в роті міняйла, де смерділо часником. Чи не в ту ж мить у його крамницю зайшов наївний селянин, котрий хотів обміняти свого золотого. «Дай-но гляну, чи твій золотий не фальшивий», — сказав пройдисвіт-міняйло й спробував монету на зуб.

У його роті я зустрілася із золотим селянина і побачила, що це справжнісінька монета османського султана. «Ти — підробка», — звинуватила та мене, коли ми зіткнулися у вирі часникового смороду. То була чистісінька правда, але її зверхність зачепила за живе, і я, збрехавши, випалила: «Будь чесна, підробка — ти сама!»

Сільський бевзь якраз тоді вихвалявся: «Мій золотий не може бути фальшивим! Я закопав його в землю двадцять років тому. Тоді народ не дурили».

Мене розбирала цікавість: що ж буде далі? Тут міняйло дістає з рота не того золотого, що дав селянин, а мене, й говорить: «Забирай своє добро. Мені фальшиві гроші мерзенних ґяурів не потрібні. Й тобі не соромно?» — шпигонув він затурканого селюка. Той щось відповів і, забравши мене, посунув до іншого міняйла. Від нього він почув те ж саме, що й від попереднього, і схопився за серце. Зрештою, селянин обміняв мене на дев'яносто акче. Таким був початок мого нескінченного семирічного ходіння по руках.

Із гордістю скажу вам, що зазвичай я мандрувала Стамбулом як справжня монета з гаманця до гаманця, з кушака до кишені. Моїм жахливим видінням було лежання роками в глекові, заритому під якимось каменем. І це випало на мою долю, проте в неволі я томилася недовго. Майже всі, кому я потрапляла до рук, особливо ті, котрі дізнавалися, що я аж ніяк не зі щирого золота, хотіли мене спекатися. Я ще не зустрічала когось, хто б застеріг дурного покупця, що я — фальшива. Зате немало було таких, які відвалювали за мене сто двадцять акче, не підозрюючи, що я за штучка. Тільки ж уторопавши, що їх обкрутили навколо пальця, вони скаженіли, рвали на собі волосся й побивалися доти, доки ошукають наступного невдаху. Однак їм довго не щастило обшахрувати кого-небудь (бо злилися й поспішали), тож вони на всі застави лаяли того, хто їм мене підсунув, маючи його за аморального типа.

За останні сім років я змінила в Стамбулі п'ятсот шістдесят господарів. Немає дому, крамниці, базару, мечеті, церкви або синагоги, де б я не побувала. За сім років, як і передбачала, про мене розпустили безліч пліток, навигадували легенд, а що набрехали! Мені безперестанку закидали, що я вже нічого не варта, що жорстока, що мої очі засліплені, що мене теж ваблять гроші, що світ тримається на мені, — і це трагедія, що за мене купиш усе; обзивали мерзенною, нечистою, брудною. А ті, котрі знали, що я фальшива, лютували найдужче й ганили мене ще огиднішими словами. З падінням моєї справжньої цінності зростає моя оманлива цінність. Але, незважаючи на всі болючі образи, вигадані наклепи, я пересвідчилась: у своїй більшості народ мене любить. І ось що я думаю: в наш час, коли люди байдужі одне до одного, чудово, що є та річ, яка прагне, аби любов звеселяла людські серця.

Я не оминула жодного кварталу, жодної вулиці, жодного стамбульського закутка, мені знайомі руки як євреїв, так і абхазів, як арабів, так і мінгрелів. Якось у гаманці одного ходжі з Едірне, котрий прямував до Маніса, я покинула Стамбул. Дорогою нас перестріли розбійники з криками: «Життя або гроші!» Горопашний ходжа хутко запхав нас у свій задній прохід — сховав. Тут смерділо ще гірше, аніж часником у роті міняйла. До того ж було страшенно незручно. Та потім трапилося найгірше, що може трапитися. Грабіжники більше не питали: «Життя або гроші?!», а поставили ходжу перед вибором «Честь або життя!», і вишикувалися в чергу перед його задом. Не хочу навіть згадувати, чого ми натерпілися в тій невеличкій дірці. Ось чому я не люблю попадати за межі Стамбула!

У Стамбулі мене завжди шанували. Молоденькі дівчата цілували мене, наче хлопців зі своїх мрій, зберігали в оксамитових калитках, під подушками, поміж пишними грудьми, в спідній білизні, ночами, прокидаючись, мацали, чи я не зникла. Мене ховали в лазні, в печі, чоботях, у слоїках з чудовим ароматом, в потаємній кишеньці напханого сочевицею мішка повара. Я обходила цілісінький Стамбул то в кушаках з верблюдячої шкіри, то в шовкових єгипетських підкладках, то в черевиках, утеплених сукном, то в глибоких шароварах. Годинникар П'єтро засунув мене в годинник з боєм, а один грецький бакалійник — у бринзу. Мене загортали в сукно разом із печатками, коштовностями, ключами, запихали в димарі, печі, під віконні рами, у солом'яні подушки, в тайнички шаф і прискринки скринь. Глави родин одно зривалися з-за обіднього столу й кидались перевіряти, чи я на своєму місці, жінки без усякої потреби смоктали мене, наче льодяника, діти, безперестанку нюхаючи мене, запихали собі в ніздрі, старі, котрі давно стояли однією ногою в могилі, не мали спокою, якщо сім разів на день не дістануть нас зі шкіряного капшука й не натішаться. Одна чепуруха-черкеска без спочину щодня прибирала в домі, а після того витрушувала нас на долоню й терла, терла щіткою. Одноокий міняйло постійно вибудовував із нас стовпчики, носильник, який пахнув козолистом, разом із сім'єю милувалися нами, немов малюнками, а ще був майстер по заставках — його вже немає живого, отож ім'я згадувати не обов'язково — він щовечора розбивав нас на різні купки, перекладаючи з однієї в іншу. Я плавала човнами з червоного дерева, бувала в палацах, жила в книзі, виданій у Ґераті, у взутті, яке пахло трояндами, під покривалом в'ючного сідла. Я перебачила сотні рук: брудних, волосатих, пухких, масних, тремких, старечих. Я просякнута запахами опіумних курилень, майстерень, де виливають свічки, копчених скумбрій та поту всіх стамбульських жителів. Після описаних пригод і переживань, я потрапила в гаман клятого бандюги, який у нічній пітьмі перерізав горлянку черговій жертві. У своєму гадючому домі він плюнув на мене й сказав: «Тьху! Все через тебе!» Я почувалася такою скривдженою, що хотілося взяти й зникнути.