Мене називають Червоний - Памук Орхан. Страница 30

21. Я — ваш Еніште

Отож у п'ятницю вранці я став розповідати йому, що то має бути книга із зображенням нашого падишаха в стилі європейських художників. Почав з того, як поділився з падишахом своїми враженнями про венеційські портрети й умовив його видати книгу. Та моїм прихованим наміром було спонукати Кару написати тексти до ілюстрацій, чого мені досі не щастило зробити.

Я розповів, що більшість малюнків уже готові, а останній — у стадії завершення.

— Єй зображення смерті, — говорив я, — воно має символізувати спокій і мир у душі падишаха; кмітливому малярові Лейлеку я замовив малюнок дерева, також у книзі зображений шайтан, ще намальовані кінь, який несе нас у незвідані далі, всезнаючий і вічно підступний пес, гроші… Ілюстрації талановитих малярів вражаючі, геніальні. Тобі варто лиш кинути оком, аби відразу збагнути, яким має бути текст до них. Поезія й живопис, колір і літера — їх єднають братні узи. Ти це знаєш.

Мені подумалося: казати йому, що вирішив видати за нього свою доньку? Невже він житиме разом із нами в цьому домі? Та я спам'ятався: зараз він тебе уважно слухає, щире лице, мов у дитяти, — не вір: вкраде Шекюре й шукай вітра в полі. Але, окрім Кари, мені немає з ким закінчити книгу.

Після п'ятничного намазу я розповів йому про найбільший винахід італійських майстрів — тіні на картині.

— Наприклад, ми змальовуємо вулицю: хтось іде, хтось стоїть, хтось перекидається словами й роззирається навколо. Наше завдання — передати тіні, як це роблять європейські художники. На вулиці вони найбільше впадають в очі.

— А як відтворити тінь? — запитав Кара.

Час від часу я помічав якусь нетерплячість у його поведінці. То він крутив у руках монгольський каламар, який сам приніс, то брав кочергу й розворушував вогонь у каміні. Іноді мені здавалося, що він хоче гахнути тою кочергою по моїй голові й убити мене, бо я віддаляю мистецтво від Аллаха, бо зраджую майбутнє нашого живопису й творіння фантазій ґератських митців, бо схилив на свій бік падишаха. Іноді Кара довго сидів без жодного поруху й не відривав свого погляду від моїх очей. Я буду твоїм рабом доти, доки Шекюре стане моєю, ніби говорив він. Наче в ті часи, коли він був дитиною, я вивів Кару в сад, по-батьківськи звертав його увагу на дерева, на те, як сонце ніжить листя промінням, як тане сніг, я намагався пояснити йому: чому будинки на нашій вулиці здаються меншими, коли ми від них оддаляємося. Та це був помилковий хід. Тієї одної прогулянки вистачило, аби я зрозумів, що стосунки батька — сина, які колись ріднили нас, давно втрачено. Кара демонстрував терпіння — свідчення того, що замість його дитячої цікавості, жадоби до знань тепер існують лиш божевільні нісенітниці про кохання до моєї дочки. Тягар дванадцятирічних мандрів залишив глибокий слід у його душі, пилюка тих міст, країв, де він побував, осіла на його серці. Він видавався ще виснаженішим, аніж я, й мені стало його шкода. По-моєму, Кара гнівається на мене не тільки через те, що дванадцять років тому не видав за нього Шекюре — то було неможливо. Він гнівається, бо я захоплююся малюнками, котрі не належать мусульманським митцям і не створені в стилі легендарних ґератських майстрів, ще й настирно втовкмачував йому це безглуздя. Тому я й уявив, що смерть мені заподіє рука Кари.

Але я його не боявсь, навпаки: сам намагався залякати небожа. Інтуїція підказувала мені, що написання текстів на моє прохання кине його в лабети страху.

— Людина може й повинна ставити себе в центр світу, — сказав я й додав: — Один з майстрів цеху дуже вдало, прекрасно зобразив смерть. Ось подивися.

Так я став йому показувати ілюстрації, над якими мої маляри працювали цілий рік. Спершу він дещо ніяковів, навіть боявся. Та, побачивши малюнок смерті, Кара відразу збагнув, у чому тут суть. Художник працював над зображенням, натхнений сценами людських кончин із «Шахнаме», мініатюрами, на яких Ефрасіяб стинає голову Сіявушу, Рустем убиває Сухраба, й не підозрюючи, що це його син. Похорон покійного султана Сулеймана відтворено в траурних кольорах і важких тонах, на ілюстрації було видно тіні, які я намагався передати власним пером, наслідуючи європейських митців. Я звернув увагу небожа, як на малюнку хмари й горизонт зливаються в пекельну глибину. Зображення смерті теж робилося за зразком венеційських портретів, де кожен штрих указує на особистість, — нагадав я Карі. Смерть була людиною, ні на кого не схожою.

— Не вистачить слів, щоб описати, наскільки художник прагнув показати її несхожість з іншими як людини, — промовив я. — Поглянь, поглянь на її очі. Той, хто розглядатиме це зображення, боятиметься не смерті, а її людської одержимості бути винятковою, не такою, як усі. Роздивись ілюстрацію й склади до неї оповідь. Розкажи про смерть. Ось папір, чорнило й калям. [124] Твою оповідь я відразу віддам каліграфові.

Він мовчки розглядав малюнок, а потім запитав:

— Чия це робота?

— Келебекова. Він найобдарованіший. Майстер Осман обожнює його.

— А подібний малюнок цього пса я вже бачив у кав'ярні, де виступає меддах. Але той пес — на цупкішому папері.

— Більшість моїх художників прив'язані душею до майстра Османа та цеху, не вірять у мою книгу й у те, чим самі займаються. Уявляю, як пізньої ночі вони сунуть звідси до кав'ярні, де безсовісно знущаються з мене й ілюстрацій, над якими працюють заради грошей. Якось падишах, завдяки моїй наполегливості, замовив свій портрет молодому венеційському маляру при їхньому посольстві. А згодом звелів майстру Осману скопіювати його в малюнок у тому ж стилі. Змушений наслідувати венеційського художника, Осман звинуватив мене в тому, що йому доводилося червоніти від сорому за той малюнок. Він мав рацію.

Цілий день я показував Карі ілюстрації, показав усі, крім останньої, котру ніяк не закінчу. Я заохочував його написати до них оповіді, ділився думками про характер моїх малярів, підрахував гроші, які їм плачу. Про що ми тільки не говорили: навіть про перспективу в зображенні, чи не суперечить ісламу зменшення об'єктів на задньому плані малюнка в міру віддалення від нас, а також про бідолаху Заріфа-ефенді, причиною чиєї смерти стало чиєсь сріблолюбство.

Збираючись додому, Кара дав слово, що прийде наступного ранку. Я був упевнений: завтра він знову слухатиме історію моєї книги. Стоячи на порозі, я вслухавсь у відлуння людських кроків; чимось моторошним дихала ця холодна ніч, вона нашіптувала мені, що мій убивця не спить і не знає спокою, він дужчий за мене й мою книгу, він ще краще, ніж я, знається з шайтаном.

Я міцно причинив двері, підперши їх старим величезним глеком для води, в якому ріс базилік, загорнув жар попелом і вже хотів лягати, аж бачу — напроти мене стоїть Шекюре в білій нічній сорочці, що робила дочку схожою на примару.

— Ти остаточно вирішила поєднати свою долю з цим чоловіком? — запитав я її.

— Ні, татусю. Я давно відмовилась од шлюбу. До того ж я заміжня.

— Якщо ти досі бажаєш вийти за нього, то я дам свою згоду.

— Ні, я не хочу його.

— Чому?

— Бо вам це не до вподоби. Я не можу стати нареченою того, кого ви не хочете бачити поруч зі мною.

Дотліваючі жаринки згаслого багаття на якусь мить сяйнули в її очах. Вони були зволожені слізьми, однак не від розпуки, а від люті. Та голос Шекюре не видавав.

— Кара тебе дуже любить, — сказав я, ніби відкриваючи таємницю.

— Я знаю.

— Він слухав мене ввесь день, бо більше закоханий у тебе, аніж у мистецтво.

— Головне, аби він закінчив вашу книгу.

— Якогось дня повернеться твій чоловік.

— Не знаю чому, можливо, я зовсім охолола до нього, але цієї ночі я назавжди зрозуміла, що мій чоловік більше не повернеться ніколи. Мій сон не може обманювати мене. Його вбили. Він уже давно кормить своїм тілом хробаків і гайвороння.

Останні слова вона вимовила якось злісно й пошепки, ніби переживала, що їх почують поснулі діти.