Гра триває. Літературна критика та есеїстка - Москалець Костянтин. Страница 29

Провадячи читача до співпереживання понадособової самості, у якій знімаються діалектичні протилежності, Марко Роберт Стех створює мітичне теперішнє соборності, вільне від прокляття відчуженості, від зачарованого кола обігу пір року, від народжень-смертей або закоріненості-еміграції. Переступити за межі дихотомій можна тільки переживши їх кожну сповна. Образ-мандала квадратури кола може випірнути як зміст засвідомого (або як зримий слід Голосу) щойно по тому, коли завершаться Страсті індивідуації, коли замість незворотної процесуальності й суб'єкт-об'єктних стосунків запанує незворушне випромінювання кшталту, сингулярності. Саме тому таким болісним, «гетсиманським» сумнівом просотані ці питання: «невже ти справді хотів довести фіктивним твором існування глибинної сполуки між людьми?!Довести як і кому?! Тим, які відмовляються бачити це в житті і для яких ця оповідь — накопичення порожніх фраз? Чи тим, яким вона непотрібна, бо щоденно відчувають (і, може, проклинають?) отой зв'язок з Іншим?»

Події роману нерозривно пов'язані з істотними містерійними пунктами християнського культу. На позір випадкові збіги обставин — Олегові виповнюється 33 роки, і стається це якраз на Великдень тощо — переплітаються з давніми ритуалами, з моторошним образом Христа, що причащається власною кров'ю, дослівно втілюючи євангельське «лікарю, зцілися сам» (Арзац, поміж тим, не лише письменник, а й лікар, якого місцеві мешканці вважають «чи не святим»). Атмосфера присутньої, дієвої Таїни оповиває кращі сторінки роману, кидаючи то загрозливі, то благісні відсвіти на пересічних людей і незначущі, здавалось би, зустрічі. Самоодкровення вмираючого й воскресаючого Бога стає невідкличним імперативом для кожної людини: той, хто хоче відродитися, мусить спочатку померти. Тільки пам'ятаючи про сузір'я Смерті, що промениться над поодиноким існуванням, можна подолати покірне невільництво в довколишньої ілюзії, з готовністю вступивши до темних страсних вод, у лабіринт передданої, ніби мовна спроможність, долі: «Адже Різдво — день похорону, бо мерехтливі узори роси, які приносимо у світ містять таїну проминання: сльози на стеблах — низані перли небуття…»

Разом із тим автор звертається й до інших учень. Так, наприклад, зустрічаємо прекрасний образ голубів, що утворюють серпанок Маї, архетипову постать Вічного Юнака, ідеї Сковороди щодо трьох світів, теорії сучасної фізики, міркування про мандрівку душі з однієї дійсності в другу, з тіла в тіло. Стех уміло перебирає кульки понадчасового ружанця, створюючи власний візерунок із вічних тем і проклятих питань: «Універсальні закони стають реальністю лише в конкретних утіленнях: я, ти, він, вона. Ми — форми й посудини трансформації, тому наше завдання: щоразу й для кожного з нас відкрити правдивий закон, індивідуальний, мовити б, архетип». Його інтенсифіковане ретроспективне бачення сягає найраніших покладів пам'яті, з драстичною чіткістю перевідтворюючи світ сільської садиби, семантику випукло описаних речей хатнього вжитку, метафізику реманенту або символічність моделі корабля, збудованої в дитинстві. Раз прокладений шлях до метафізичних скарбів на позір неіснуючого вже, невидимого, як і Голос, світу, стає шляхом порятунку в найбезпосереднішому значенні слова: модель корабля символізує ковчег, у якому можна переплисти води небуття, а коли інтроспектор-в'язень гине від спраги, його співв'язень і свого роду гуру радить повернутися до почуттєвого світу первісних життєдайних вражень і напитися там, тому що в їхній камері нема води. І той дійсно повертається знайомим шляхом у трансцендентне, втамовує спрагу, переконуючись, що «пити воду — метафізичний акт».

Інтроспективний роман Марка Роберта Стеха навряд чи розрахований на багатомільйонну читацьку аудиторію. Письменник свідомо стає на боці некомерційної літератури, досліджуючи внутрішні простори, події та сліди. Місце й час його позиції — це не відсутність авторського хронотопу, авторського Голосу, як може здатися при перших, побіжних перечитуваннях роману. Стех радше вибудовує одночасність усіх часів, сукупність усіх просторів і романних голосів в одному «ось-тут-переживанні». Актуалізуючи читацьку рецепцію саме таким чином, автор, бачиться, розраховує на зростання досвіду розуміння, на розширення або й кардинальну переміну звичного модусу сприйняття, на дедалі ширші концентричні кола горизонтів сподівання. Роман передбачає самостійне й тягле читацьке зусилля щодо досягнення «стану, в якому раптом доводиться глянути на незбагненну містерію, що існує в нас і навколо нас, під трохи іншим кутом зору, не отим, …який вважаємо істиною, життям і собою, і який є лиш однією з нескінченного числа моделей, стереотипних презумпцій, що їх свідомість споруджує навколо для самозахисту». Правдива зміна розумової настанови, метаноя, далека від застосування зовнішніх чинників на зразок наркотиків, як це має місце в романах, скажімо, Кастанеди. Стех лише в одному фрагменті описує психоделічний вплив таємничої рідини, якою Лелія пригощає Олега. Натомість автор вдається до зображення значно тонших за хімічні реагенти збудників ментальної активності, і це, насамперед, описи письма або медитації. Рідко доводиться зустрічати настільки точний і повний опис медитації, як той, що розгортається в «Голосі», коли персонаж, лежачи на пагорбі, занурюється зором у глибочінь спочатку зовнішнього неба і, стежачи за слідами-колами, що їх креслить недосяжний птах, починає непомітно розчинятися в небі внутрішньому, щоб «узріти невидимі модуляції… сил, які будують звукову хвилю і які цієї миті зображують небо, день, цей світ, як Голос всеосяжний, який тремтить голосовими зв'язками самих основ буття й структури матерії, мовляв, Первісне Слово!»

Роман Марка Роберта Стеха можна розглядати як дослідження передумов філософування з обов'язковою редукцією даних комунікативним кодом, соціально «готових» смислів. Добре відчуваючи загрозу змішування нерозмежованих дискурсів як амфіболію рефлективних понять, автор намагається охопити матеріал важливих засвідомих подій як не-предметну сферу, котра потребує не пізнання, а причетності: «Між пам'яттю і тим, що відбулося, є третій світ, що його пам'ятає тільки той, хто все забув». Для позначення межі між названим і безіменним світами треба насамперед вимкнутися з нерозрізненності аморфного повсякдення свідомості, з автоматизму дій і дум; задля цього Стех і створює приватну граматику ось-буття, мріючи про ідеал письма без абетки, якого, на жаль, ніколи не вдасться досягнути остаточно. Можливі лише наближення, анклави цілісності й сенсу (цілісності сенсу) — як в океані абсурду, так і в клітці «залізної» логіки. Збираючи атомізований досвід роздертого в собі існування (а це Арзаців роман у романі, сторінки якого безладно перемішані, деякі ж загублені), його герой намагається проникнути до сфери інтегрувального Логосу-Голосу, наперед відмовившись від звичних і звичайних методів (історичного, біографічного, наукового). Олег прилучається до розпорошених свідчень сутнісно, а не пізнаннєво, дописуючи, допереживаючи їх — і цим самим приносячи в жертву суб'єкт-об'єктні стосунки. Провісництва Арзацового роману — це не прогнози й не обіцянки, тим більше не плани, це те невблаганне, що станеться завдяки невідворотним випадковостям. Збіги дат народження й Великодня, випадкове прохання Ніни поїхати шукати її пропалого чоловіка, випадкові ж таки зустрічі з божевільним жебраком, пророком і екзорцистом, спорадичні візити до Бар'є, приступи дежавю та яснобачення тощо утворюють метанаративний код, незриму над-фабулу, що свідчать про відносність точності й об'єктивності будь-яких категорій або таксономій, вводячи читача до правдивішого світу безімення. У цьому світі неприпустимим та й попросту непридатним є застосування згори накинутих або раціонально дібраних інструментів і теорій, тим більше — відродження колишніх способів говорити про незриме побачене й беззвучне почуте. Благальна довіра, з якою внутрішні речі та простори звертаються до слідопита, потребує не агресії й окупації, а любовного плекання: «Вічно-мінливі місця лягали під ноги, благаючи захисту: аби він зберіг їх у своїй істоті, не дав їм, на мить виявленим уві сні, щезнути в ямі небуття».