Гра триває. Літературна критика та есеїстка - Москалець Костянтин. Страница 30

Роман, написаний інтелектуалом для інтелектуалів, містить надзвичайно проникливі пейзажі, питомо стехівський колорит, заворожливу гру поетичним словом і символом. Кожне окреме прочитання слідів Голосу збагачує не так першотекст, як те, про що розходилося Голосові, достворюючи, таким чином, творіння. Якщо першотекст «світу, збудованого зі слів, зі сліз», був питанням до буття, то тлумачення його в Стеховому романі уточнює та розширює обсяг цього питання, доповнює новими варіантами й створює цілком інші питання. Таким чином вічно поновлюється діалог літератури з літературою, розростається слідопитання, а в діалозі виникає «конструкт» — істина розмови, Голос істини. Істина, яка народжується в «розмові душі з собою», перетворює співбесідників, роздвоєна psyche зливається із собою, поглинаючи всі свої проекції під виглядом Олегів, Нін і Арзаців, створюючи з них — і з читача! — одне ціле, Скарб Самості. Якраз у цьому полягає сенс кожного алхімічного й літературного акту (а також його виправдання): перетворити агрегат на систему, лабіринт — на знайомий шлях до себе, побачити смерть як прохідну стіну, створити квадратуру кола. «Я — слід себе самого, біла пляма, дороговказ і загадка для тих що йтимуть після мене крізь білі од метелиці віки… та чи хтось піде так далеко? чи дійде крізь лябіринт, що лишаю, повен слідів?»

Колаковський: слушна неочевидність

Є на світі прекрасна країна Польща, а в ній — розкішне місто Краків, а в ньому, окрім інших чудес і святощів, друкується католицький часопис «Знак» — люблю його і з правдивою насолодою читаю та научаюсь ось уже десять років. А при тому мудрому й цікавому «Знаку» є видавництво, яке з огляду на все вищесказане просто не може не видавати чудових книжок. І в рік свого 40-річного ювілею (1959–1999) воно запропонувало читачам блискуче опоряджений том есеїв Лешека Колаковського — «найвидатнішого польського філософа» (суперлятив належить самому «Знакові»).

Цю ошатну книгу з викличною назвою «Мої слушні погляди на все» можна прочитати за лічені дні, попри солідний — понад 400 сторінок — обсяг. І не лише завдяки легкому й дотепному стилеві більшості есеїв, майстерно переданому польськими перекладачами (багато текстів Колаковського вперше було надруковано або виголошено як лекції англійською, французькою та німецькою мовами). Ще істотнішим чинником читабельності цієї «знакової» книжки є актуальність порушених тем і незвично розкуті, вільні від будь-яких доктринальних упереджень і статичних, придатних на всі часи загальникових схем погляди філософа на християнство, історію, академічні вартості й ліберальну філософію, ірраціональність і політику тощо. Водночас ця свобода від схеми та системи далека й від еклектизму, поверхової необов'язковості або поширеного релятивізму.

«Мої слушні погляди на все» побудовані за тематичним принципом і складаються з чотирьох частин: І. Утопія, апокаліпсис, християнство; II. Правда, справедливість, історія та інші дивні речі; III. Політика і диявол; IV. Усе ще про комунізм, про те, як він занепадав і як його відкинуто. П'яту частину складає «Велика енциклопедія філософії та політичних наук», займаючи цілих три з половиною сторінки. Своєю сократичною іронією та пародіюванням модних «поглядів» вона нагадує Флоберів «Лексикон прописних істин» і є справжнім подарунком для поціновувачів тонкого гумору, який несподіваними сполохами освітлює найповажніші теми й полегшує їх сприймання. Важко втриматися від спокуси й не зацілувати бодай кілька гасел «Великої енциклопедії»:

Лібералізм: щоби кожний займався своїми, а не чужими справами, то буде добре.

Соціалізм: що як уряд усе в усіх відбере, то кожний буде страшенно щасливий, а народ правитиме.

Націоналізм: що ми найкращі й найшляхетніші, а всі про це знають і тому хочуть нас знищити.

Гайдеґґер: що невідомо, звідки ти взявся, але маєш поводитися хвацько й не слухати, що інші базікають.

Феноменологія: що треба дивитися, як виглядають речі, а чи є вони насправді, чи їх немає — тим уже не перейматися.

Розбіжність між видимим станом речей і тим, якими вони мали би бути згідно з тими чи іншими «поглядами», конфлікт між топікою та утопією складає стрижневу тему першої частини книги. Одна з прикметних особливостей дискурсу Колаковського — це критичний розгляд історії обговорюваного поняття. Філософ пропонує уточнити межі поняття «утопія», поза якими воно стає надто розмитим і багатозначним, а відтак зосереджує свою увагу на утопії епістемологічній. Її батько Декарт вірив (і, може, небезпідставно, зауважує польський філософ), що жодна певність, а отже, й істина не є можливими, якщо не вдасться відшукати джерело абсолютної певності. Навіть більше: Декарт був переконаний, що саме він і відкрив це першоджерело пізнавальної певності. Йдеться не лише про славетне cogito, але й про універсально обов'язкові критерії істини, які неможливо легітимізувати, не покликаючись на всевідаючий Божий розум. Колаковський наголошує на кардинальності питання, що його сформулював Декарт: чи можлива взагалі остаточна певність? А якщо можлива, то чи можна здобути її, не покликаючись на абсолютну Божу мудрість? Якщо ж ні, то чи не повинні ми відмовитися від самого поняття істини у звичному, тобто трансцендентальному значенні й задовольнитися практичними критеріями пізнаваності?

У нашій культурі, пише Колаковський, епістемологічна утопія ніколи не вмирала остаточно, на початку XX століття одним із найзатятіших її захисників був Едмунд Гуссерль, який невтомно корегував і переформульовував Декарта, переконаний, що скептичне або емпіристське відкидання ідеї певності, а отже, й істини, означало би руйнування європейської культури. Проте філософія пішла іншими стежками. Навіть ті видатні філософи, які були готові підтримати Гуссерлеві ідеї, зокрема, М. Гайдеґґер і Мерло-Понті, втратили надію на радикальну феноменологічну редукцію. Ми не зможемо виступити як чисті суб'єкти пізнання, що позбулися всіх історично відносних і суспільно набутих суджень свідомості. Хоч би коли розпочиналася наша рефлексія, ми вже є «закинуті» до світу, сформовані досвідом і змушені висловлюватися мовою, яку створили не ми. Розглядаючи подальшу долю епістемологічної утопії, зокрема, її вияви в логічному позитивізмі, Колаковський робить висновок, що сьогодні вона не подає жодних ознак життя, проте й з остаточним присудом щодо її смерті не квапиться. Його власна філософська позиція полягає в тому, що філософія не має справи з Істиною та ніколи не відкриє якихось загально визнаваних правд. «Культурна роль філософії полягає не в постачанні правди, а в культивуванні духу правди. А це означає, що не можна допустити ослаблення дослідницької енергії розуму; не можна припинити проблематизування того, що здається очевидним і визначеним; треба завжди піддавати сумніву невичерпні на позір ресурси здорового глузду; слід завжди підозрювати існування „зворотного боку“ того, що визнається очевидним; ніколи не можна забувати, що деякі питання, котрі перебувають поза легітимним горизонтом науки, є, проте, ключовими для збереження людства тому вигляді, в якому ми його знаємо», — формулює Колаковський свій філософський символ віри. Ми потребуємо як утопістів-мітотворців, так і скептиків, здатних очищувати розум від забобонів, демаскувати приховані засновки наших переконань і вигострювати наші логічні здібності. Інколи це призводить до того, що учасник філософської суперечки змушений прийняти дві крайні позиції одночасно. Цієї суперечності можна уникнути лише тоді, коли ми опиняємося поза філософією, виходячи на рівень, із якого філософія постає одним з елементів історії цивілізації. Але щоб потрапити в це райське місце, ми все одно потребуємо якихось засновків і поняттєвих знарядь, вироблених філософією. Сподівання на останній епістемологічний суд можуть породжувати нетолерантність. Колаковський неодноразово звертається до мови Канта, пропонуючи розглядати остаточні критерії як регулятивні, а не конститутивні ідеї.