Я 11–17… Небезпечний маршрут - Ардаматский Василий Иванович. Страница 43

Інститут, яким керував Вольський, містився на бульварі. Окайомов довідався про це, проїхавши на грузовику слідом за знайомим йому ЗІМом професора.

Вечоріло. Тінь від дерев на бульварі прикрила всю вулицю і почала волохатою смугою лізти на стіну інституту. Співробітник держбезпеки Кудрявцев, який зранку стежив за під'їздом інституту, раз у раз поглядав на годинника — скоро його мають змінити. Кудрявцев був схожий на молодого модника, що знічев'я фланірує по бульвару. Він то зникав у натовпі перехожих, то знову з'являвся. То він стояв на розі і наче чекав на дівчину, то, розгорнувши перед собою газету, сидів на лавці. Він побалакав трошки з продавщицею морозива і допоміг сліпому перейти вулицю. Він вивчав афіші і годував хлібом голубів на тротуарі. Він наводив блиск на черевики у вуличного чистильника і милувався грою дітей на купі піску. І нікому не було втямки, що молодик, який бив байдики, ні на мить не зводив очей з під'їзду інституту і щохвилини готовий був діяти.

Ось літня жінка з кошиком зупинилася коло інституту і роздивляється номер будинку. Кудрявцев квапить чистильника: черевики і так блищать, мов сонце. Жінка зайшла в інститут. Кудрявцев уже стоїть коло інституту і читає газету на вітрині. Жінка вийшла на вулицю, знову подивилася на номер будинку і, пробурмотівши щось собі під ніс, пішла в бік площі. Кудрявцев іде за жінкою. На розі площі стоїть просто вдягнений хлопець у сандалях на босу ногу. Кудрявцев зупинився поруч: «Бачиш жінку з кошиком? Простеж». Хлопець іде за жінкою, а Кудрявцев швидко повертається до інституту. Через годину хлопець у сандалях підходить до нього. «Жінка пішла в райсобез. Лаялася з приводу пенсії. Вона сплутала номер будинку і помилково зайшла в інститут. Живе на Казарменій вулиці, будинок сім, квартира одинадцять».

І знову Кудрявцев стовбичить коло інституту.

Грузовик, що віз театральні декорації, ще на перехресті почав судорожно смикатися, оглушливо стріляти, видно, маючи намір зупинитися. Ривками проїхав він перехрестя і притиснувся до кромки бульвару якраз навпроти інституту. Кудрявцев негайно залишив своє місце на лавці серед няньок і пройшов мимо грузовика, водій якого, чортихаючись, відкривав капот мотора. Кудрявцев підійшов до регулювальника руху на перехресті, показав своє посвідчення і попросив з'ясувати, що трапилося з грузовиком.

Коли міліціонер підійшов до машини, Окайомов, одкрутивши бензобак, продував його ротом. Міліціонер увічливо запитав про причини зупинки.

— Ти б поїздив на такій машині! — закричав Окайомов на всю вулицю. — Не бачиш, чи що? Подача відмовила! Чи, може, ти думаєш, що я бензин ради задоволення ковтаю?

— Ви не кричіть, — спокійно сказав міліціонер, — а швидше справляйте і їдьте. Тут стояти не можна. Бачите знак?

— Не турбуйся, я ночувати тут не збираюся! — крикнув Окайомов, до пояса залізши під капот.

Тепер до грузовика підійшов Кудрявцев. Він мимоволі усміхнувся, побачивши в кузові машини позолочений царський трон.

У цей час з дверей інституту ринув потік людей. Окайомов подивився на ручний годинник: «Так… робота в них кінчається, як і скрізь, о шостій. Чудово. Скільки співробітників? Приблизно сотня… Ні, мабуть, трохи більше. Ну що ж, тепер можна і їхати».

Окайомов виліз з-під капота і озирнувся — перед ним стояв Кудрявцев і з посмішкою дивився на замащене мазутом шоферове обличчя. Кудрявцев помітив, що шофер здригнувся.

— Чого лякаєшся? — Я — не міліція… — Кудрявцеву набридло тинятися мовчки, захотілось побалакати з шофером. — Застопорило?

— Третій раз за день! — Окайомов плюнув на мотор і з гуркотом опустив капот. — Машині давно час у капіталку, а начальству, хоч кажи, хоч не кажи, виїжджай, і все. — Окайомов виліз на сидіння і натиснув на стартер — мотор не завівся. От чорт!

— Ти запалювання не включив! — засміявся Кудрявцев.

— Чи ти ба! Вірно! — Окайомов постукав себе пальцем по лобі: — Зарапортувався.

Тепер машина одразу завелась. Підморгнувши Кудрявцеву, Окайомов включив першу швидкість.

— Якому цареві трон везеш? — навздогін йому крикнув Кудрявцев.

— Оперному! — приглушено долинуло у відповідь.

Кудрявцев попрямував до перехрестя. Там уже видно було знайому постать змінника. Кудрявцев пройшов повз нього. На мить вони зустрілися поглядами, і це означало: «Пост здав» — «Пост прийняв»…

«А раптом цей хлопець од них? — думав Окайомов, ведучи машину до театру. — Все можливо. Якого чорта він стовбичив там, наче йому робити більше нічого, як лупати очима на грузовик? Так, цілком можливо, що він од них. Ну що ж, запам'ятаємо: років йому двадцять п'ять — двадцять сім, блондин, очі ясно-сірі. Дуже привітно сміється. Запам'ятаємо. У господарстві все знадобиться. Якщо він од них, то в цьому немає нічого дивного. Інститут вони охороняють — це зрозуміло…»

Коли у дворі театру робітники розвантажували царський трон, Окайомов знову пригадав сіроокого хлопця: «Він помітив трон, а я, мов дурень, відповів, що це трон оперного царя… Оце промах…» Ця сама думка не давала йому покою і тоді, коли у вагоні електрички їхав він у гуртожиток: «Може, варто, поки не пізно, перейти в інше автогосподарство? Ні, не треба: театр для мене — ідеальне місце. І не можна жахатися кожного зустрічного. Хлопець був одягнутий для них занадто елегантно. Мабуть, чекав дівчину, і все. Одне ясно — треба бути обережнішим…»

У бараку було душно, як у бані. Тютюновий дим нерухомою сизою хмарою висів під стелею. Сьогодні спектаклю не було, і тут зібралися майже всі мешканці барака. На про ході, сидячи навпочіпки навколо дерев'яної скриньки, різалися в «козла» робітники сцени. Вони з таким запалом били кісточками, наче поставили собі за мету розтрощити скриньку.

На двох зсунутих койках розмістилися картярі, їх оточив натовп болільників. Гармоніст, підібравши, нарешті, басовий акомпанемент, грав «Давай закуримо, товариш, по одній».

На правах старого знайомого на койку до Окайомова підсів Коля Борков.

— Як справи, водію?

— Справи як справи… — незадоволено відповів Окайомов. — А тобі що?

— Мене своє кровне, значить, цікавить: ти з будинку культури тільки декорації привіз чи забрав і реквізит?

— Не знаю. Що навантажили, те й привіз.

— Як це так? — здивувався Коля Борков. — Ти ж не кустар — у театрі працюєш. Адже тоді за реквізитом ще раз їхати доведеться.

— Скажуть — поїду. Подумаєш, подія!

— А бензин державний, не твій…

Окайомов обурився:

— Ти що — з глузду з'їхав? Три літри бензину! При чому тут держава? Язиком ляпати за ці три літри і то соромно!

Коля Борков підвівся, здивовано скосив очі на Окайомова і, нічого не сказавши, пішов геть.

Минали дні за днями, не приносячи нічого нового. У ці дні Потапов відчував значно сильніше напруження, ніж тоді, коли що-не-будь відбувалося. З самого ранку, тільки прокинувшись, і до пізньої ночі, коли його мозок обгортав димок тривожного сну, він безперервно думав про Окайомова; часто Окайомов вривався і в сни, і тоді майор прокидався серед ночі з болісною думкою про тільки що зроблену непробачну помилку. І хоча видіння сну в ту ж мить відокремлювалися від реальних подій дня, заснути вік уже не міг… У ці дні Потапов ночував у місті. Дружина знала, що в такому стані йому краще бути самому: вона приїжджала тільки готувати йому вечерю й сніданок і, залишивши записку, їхала назад на дачу. Їхній синок лежав у ліжку, лікарі побоювались, що в нього запалення легенів, але й про це Потапов нічого не знав. «На дачі все добре», — писала йому дружина і бігла в поліклініку за лікарем.

Рано-вранці Потапов виходив з дому і через усе місто повільно йшов на роботу, досадуючи на безтурботну метушню: як можуть люди жартувати, сміятись, балакати про всякі дрібниці, коли десь серед них ховається ворог?! Співробітники, які стежили за інститутом Вольського, звикли, що о пів на дев'яту ранку повз інститут проходить майор Потапов і, думаючи, що він перевіряє їхню роботу, намагалися не попадатися йому на очі — адже робота спостерігача тоді хороша, коли його самого не видно.