Я 11–17… Небезпечний маршрут - Ардаматский Василий Иванович. Страница 44

Полковник Астангов у ці дні жив ще більш напружено, ніж Потапов, хоча зовні це ніяк не виявлялось. Потапова мучили справи тільки його оперативної групи, а полковник безперервно думав про дії всіх п'яти груп. Адже він відповідав за охорону від можливої диверсії п'яти найважливіших об'єктів міста. Лише як більш досвідчений працівник він умів розвіювати за допомогою спокійного аналізу обстановки оте напруження, що заважало роботі. Розповідь шофера автобази «Сільгосппостачання» підтвердила версію полковника. Це значно спростило розшуки. Зрештою, полковник твердо знав, що тепер Окайомов ховається в якомусь колективі радянських людей, які можуть допомогти знайти шпигуна. Зараз його найбільше тривожила думка, що Окайомов міг відмовитись од атаки на інститут Вольського і обрати собі нову ціль. Тому, цілком покладаючись на Потапова, який займався інститутом, полковник Астангов причепливо стежив за роботою інших оперативних груп.

Кудрявцев докладно доповідав Потапову результати спостереження за інститутом і трохи ображався, що майор слухає його неуважно, — адже ж він не винен, що вже стільки днів спостереження нічого не дає.

— Ясно, ясно, далі… — підганяв його Потапов.

— Ну, загалом, вона помилилась: їй потрібний був будинок номер тридцять шість, а вона зайшла в інститут — номер двадцять шість.

— Ясно, ясно. Далі.

— Напроти інституту зупинялася вантажна машина. Мотор зіпсувався.

— Час? — уривисто запитав майор.

— О шостій.

— Мотор справді не працював?

— Так. Водій прочищав бензосистему. Я спершу попросив орудівця перевірити. Він підтвердив.

— Номер машини записали?

— Ні, я думав…

— Номер треба було записати.

— Допустився помилки, — тихо промовив Кудрявцев.

— У вас усе?

— Усе.

— Дякую.

Потапов неуважно дивився на двері, що зачинилися за Кудрявцевим, пригадуючи, яка це деталь у повідомленні спостерігача чимось зачепила його свідомість.

Задзвонив телефон. Потапов схопив телефонну трубку і почув несподівано веселий голос полковника Астангова:

— Що ви робите?

— Думаю, товаришу полковник, — швидко відповів Потапов.

— Що й казати, заняття корисне, — сміявся полковник. — Може, ви зайдете до мене, і ми разом подумаємо?

— Іду.

Останнім часом полковник Астангов був мовчазний і непривітний, розмовляв стримано, ніби нехотя. А зараз Потапов побачив його в чудовому настрої, полковник жартував, сміявся. «Невже що-небудь прояснилося?» — хвилюючись, подумав Потапов і чекав, коли Астангов скаже про це.

— Ну, Потапов, нам лишається признатися, — все ще сміючись, сказав полковник: — рибалки ми з вами нікудишні. Окайомов виявився розумнішим за нас і знайшов собі таку заводь, про яку ми і уявлення не маємо.

Потапов мовчав, все ще чекаючи радісних новин.

Але полковника просто турбувало те, що останнім часом Потапов помітно нервував, і він побоювався, що в такому стані майор може зробити помилку.

Поглянувши на мовчазного Потапова, полковник вів далі:

— В ефірі Окайомова нема — значить, рацію свою він поки що законсервував. А це, в свою чергу, означає, що пірнув він надовго, розраховуючи як слід врости в життя і стати для нас зовсім невидимим.

— Може, варто перевірити в усіх установах і на підприємствах, кого цими днями взяли на роботу? — запропонував Потапов.

— Та що ви! — полковник засміявся. — Ви, я бачу, зраділи і вирішили, що він сидітиме у своїй заводі рік або й два? На таку перевірку треба мінімум два місяці. Не можна, Потапов. Він почне діяти раніше. А ми в цей час вигадаємо собі з десяток фальшивих шляхів і поженемося за непотрібними людьми.

— А що ж ви пропонуєте? — майже визивно спитав Потапов.

— Вам особисто я пропоную зараз поїхати на дачу за дружиною і йти в театр. Ось квитки…

Потапов, здивовано дивлячись на полковника, машинально взяв квитки:

— Ви жартуєте?

— Аж ніяк, Потапов, — сухо відповів полковник. — Їдьте за дружиною. Її попередили, і вона чекає вас.

Потапов мовчки поклав на стіл квитки. Обличчя полковника стало суворе. Він підвівся.

— Ми з вами втомилися, Потапов. І це стає нашим серйозним недоліком. Ми нервуємо, не маючи на цю розкіш ніякого права. Треба трохи відпочити. Їдьте на дачу. Завтра в цей самий час зустрінемося тут. Все. До побачення.

Потапов устав і попрямував до дверей.

— Квитки, Потапов! Ви що, хочете, щоб ваша дружина вважала мене за обманщика?

Дружина Потапова, коли їй подзвонив полковник Астангов, спочатку злякалась — чи не трапилося чогось з чоловіком. Але потім вона почула ще більш несподіванішу і незрозумілішу річ, — полковник тоном наказу запропонував їй піти сьогодні з Потаповим у театр.

— В який театр? — здивувалась вона.

— У який? — перепитав полковник і засміявся. — Слово честі, не знаю. Я наказав дістати два квитки в найкращий театр. Але квитки ще не одержав. Я віддам їх Потапову. Отже, приготуйтеся. Форма одягу — театральна.

Але Лена дуже добре знала свого чоловіка, щоб зустріти його вже у вечірньому платті. Вона все приготувала, але зустрічати його вийшла в своєму звичайному літньому халатику.

— Ти знаєш… — розгублено сказав Потапов, — нам треба їхати в театр.

— У театр? — Лена зробила здивований вигляд.

— Ой, невже в оперу? Це ж чудово! Я вмить одягнусь. А ти сідай і обідай. Я зараз!

— А хто ж буде з Вітькою? — спитав Потапов, коли дружина повернулася вже у гарному платті.

— Я одвела його до Горюнових. Він там і спатиме.

Потапов розсміявся.

— Чого ти смієшся?

— Як ти добре розіграла здивування, що ми їдемо в театр. Ну добре — поїхали!

… Йшла вже друга дія опери, а Потапов ніяк не міг розібрати, що відбувається там, на сцені. Окремо він чув музику — вона то тривожила, то заспокоювала. І окремо — розрізнено і туманно — він бачив, як на сцені якісь старомодні люди ходили, співали, сміялися, сперечались… І раптом на якусь хвилину виразно побачив усе: похилений млин у сніговій шапці, ліс в далині, а поблизу на витоптаному снігу стоять двоє, цілячись один в одного з пістолетів. Вмить це злилося з іншою картинок, коло дерева лежить Гончаров, у нього біле-біле обличчя, по якому лазять мурашки… Потапов мимоволі стиснув руку дружини.

— Як чудово співає… — прошепотіла вона. У цей час в оркестрі наростала тривожна музика, вона ширилась, злітала дедалі вище і враз обірвалася страшенним ударом пострілу.

Потапов здригнувся. Один з тих, що стояли на снігу, впав, і одразу завіса закрила сцену. Потапов здивовано озирався на присутніх, що захоплено кричали і плескали.

— Який чарівний голос у Ленського. Правда? — спитала Лена.

— Так. Прекрасний… — розгублено відповів Потапов.

— Може, пройдемось?

— Давай краще посидимо, — механічно промовив Потапов, дивлячись у якусь точку на завісі, яка ще злегка гойдалася.

І Лена слухняно лишилася сидіти. Вона терпляче мовчала, бо знала — Микола зараз думає про своє, і те, що він думає, дуже далеке від цього залу…

Окайомов уперше дивився спектакль у своєму театрі. Оперу він ніколи не любив — йому просто захотілося трохи пізніше приїхати в гуртожиток. Білетерка посадила його на вільне місце в бічній ложі.

— Звідси дуже добре видно, — сказала вона. — «Євгеній Онегін» — наш кращий спектакль, і сьогодні співає Соколов. Вам пощастило, дістанете велике задоволення.

Але ніякого задоволення Окайомов не дістав. Навпаки, як зазвучала задумлива мелодія увертюри, Окайомова охопило дивне відчуття, зрозуміти якого він не міг. У цьому відчутті якось незрозуміло поєднувалися роздратування і страх. Коли завіса піднялася, зі сцени полилася весела і в той же час сумна пісня селян, і обличчя глядачів у залі від цієї пісні наче проясніли, у Окайомова аж мороз по спині пройшов. Він глянув на сивого чоловіка, який сидів позад нього, і той, кивнувши на згоду головою, захоплено прошепотів:

— Яка музика!..

Окайомов зрозумів, що його дратує: він просто не міг примиритися з тим, що в цій країні може бути щось хороше, — нема і не може, не повинно бути! Але він не розумів, чого йому страшно. Тим часом природа цього страху була звичайна — у музиці Чайковського звучало безсмертя народу, проти якого боровся Окайомов, вважаючи себе в цій боротьбі великою і грізною силою, а музика нагадувала про його нікчемність і безсилля, але саме цього він і не розумів.