Я 11–17… Небезпечний маршрут - Ардаматский Василий Иванович. Страница 5

Останні слова Дементьєв промовив так щиро, що майор подивився на нього з жалем і подумав: ось перед ним сидить чесний, в чесності своїй запеклий фронтовий офіцер, боятись якого не варто, а допомогти треба.

— Як з вами зв'язатись? — запитав майор.

— Якщо я не знайду житла дешевшого за готель, то ми будемо разом кожної ночі, — відповів Дементьєв. — А якщо я перейду на приватну квартиру, то через два-три дні зайду до вас увечері. Можна?

— Звичайно.

— Дякую.

Після сніданку Дементьєв розплатився за двох.

— Сьогодні — я. Поки я блукав болотами, у мене не було витрат і з'явилися заощадження.

Майор засміявся:

— Віддаю перевагу заощадженням без блукання болотами.

Вони дружньо попрощалися, і Дементьєв пішов у місто.

Насамперед треба сходити в комендатуру — відмітити посвідчення, про що попереджав фельдфебель. Так, порядок є порядок. Панове німці дуже не люблять, коли порушується порядок…

Іти в комендатуру Дементьєв не боявся. Адже він пред'явить там справжнє посвідчення офіцера восьмої дивізії. Його вибрали з цілої купи документів убитих і взятих у полон гітлерівців після того самого бою, про який Дементьєв тільки що розказував майору Занделю. У власника цього посвідчення виявилися ще листи й інші документи, які давали змогу взнати про нього те, що було дуже важливо для його двійника—Дементьєва. На посвідченні тепер тільки фотокартка була не справжня, але, зовсім випадково, у гітлерівця і в Дементьєва виявилася і деяка зовнішня схожість. Це теж було неабиякою обставиною. Про свого «попередника» Дементьєв знав багато що, він навіть навчився писати його почерком.

Словом, Дементьєв увійшов в комендатуру без найменшого побоювання. Офіцер комендатури, що відмічав посвідчення, взяв у Дементьєва книжечку, подивився в неї, зробив запис у гросбуху, поставив маленький трикутний штампик і повернув.

— Який відділ штабу викликав? — недбало запитав він, знову підсовуючи до себе гросбух.

— Я приїхав по призначення.

— Ага! Тоді пред'явіть картку відкріплення з попередньої посади.

— У мене її нема! — стримуючи тривогу, роздратовано відповів Дементьєв.

— Як це нема? — Очі в офіцера округлились: він зіткнувся з найстрашнішим — з порушенням порядку.

— Отак, — нема, і все! Ви чули, мабуть, про трагедію восьмої дивізії? Чи, може, вас якась картка хвилює більше, ніж загибель цілої дивізії фюрера?

Офіцер не збентежився.

— Мені відома ця трагедія… але порядок є порядок…

— Скажіть, хто повинен був підписати цю картку?

— Начальник штабу.

— Він убитий.

— Тоді — його заступник.

— Теж убитий. Хто ще?

Офіцер задумався і потім сказав:

— Гаразд. Я запишу так: картка відкріплення не одержана через особливі причини. І в дужках позначу — восьма дивізія.

— Пишіть як хочете, — насмішкувато кинув Дементьєв. — До побачення…

Дементьєв вийшов на вулицю. Ф-фу!.. Ну й бюрократи ж!.. Він розсміявся від думки, що обурюється бюрократизмом німців.

В залі поштамту було людно. «Молодець! — подумав Дементьєв про хазяїна явки. — Знає, де влаштовувати зустріч».

Дементьєв прийшов сюди за годину до призначеного часу: хотів подивитись, як Павло Арвидович буде поводитись, чекаючи зустрічі. А головне — Дементьєв усе-таки побоювався провокації. На вулиці нічого підозрілого він не помітив. Всевидющим оком розвідника він обшарив увесь зал поштамту. Нічого схожого на те, що готується засідка, він не виявив і тут.

За столом, де люди писали телеграми, Дементьєв вибрав місце, звідки він бачив майже увесь зал поштамту і вихід на вулицю. Купивши папір і конверт, він, довго обдумуючи кожну фразу, почав писати листа в Берлін дорогій і любій своїй дружині Лізетті. Найцікавішим було те, що коли б хтось вирішив перевірити, чи існує в Берліні за адресою Олександрплац, 4, квартира 15 така Лізетта, то він її там знайшов би. Більше того, вона сказала б, що вже давно чекає листа від свого чоловіка, Пауля Рюкерта. Дементьєв і весь апарат оперативного відділу на чолі з полковником Довгальовим, розробляючи операцію, подумали про багато що…

Павла Арвидовича Дементьєв упізнав зразу і цим засмутився: занадто було помітно, що він прийшов сюди на побачення. Дементьєв вирішив почекати. Хай старий трохи призвичаїться і перестане крутити головою на всі боки.

Павло Арвидович зробив круг по залу і зупинився коло кіоска, де весь час товпилися люди. «Оце вірно!» — в думці похвалив старого Дементьєв.

Заховавши недописаного листа в кишеню, Дементьєв підвівся і підійшов до кіоска. Старий кинув на нього насторожений погляд, але, мабуть, нічного гостя не впізнав. Купивши кілька газет і журнал «Сигнал», Дементьєв пильно подивився на старого:

— Пробачте, ви, здається, хазяїн квартири, де живе військовий лікар Нельке? Я не помиляюсь?

— Так, це я, — непевним голосом відповів старий.

— Ну, як він там? Живий, здоровий? Він зараз дома? — Дементьєв запитував голосно, щоб усі чули, про що він говорить. — Ви йдете додому? Ходімте, я хочу побачити вашого пожильця.

Не даючи змоги старому опам'ятатись, Дементьєв узяв його під руку, і вони вийшли з поштамту.

— Ліворуч, за рогом, — кафе «Місяць», — тихо промовив старий. — Заходьте туди через десять хвилин.

— Добре, — так само тихо промовив Дементьєв і пішов уперед.

Він проминув кафе, про яке говорив старий, дійшов до перехрестя, постояв там і рушив назад.

В кафе нікого не було. Дементьєв знову засмутився недосвідченістю хазяїна явки. Чому це в порожньому кафе німецький офіцер повинен сідати до стола, зайнятого старим штатським пацюком? На це одразу можуть звернути увагу. Та нічого не поробиш. Дементьєв швидко підійшов до стола, за яким сидів Павло Арвидович:

— Можна за ваш столик?

— Будь ласка…

Коли Дементьєв сів і взяв меню, старий тихо промовив:

— Не турбуйтеся, це місце надійне. Хазяїн кафе — наша людина… Так ось. Моя квартира зараз для вас непридатна. Я змушений був узяти на постій офіцера. В будинках поблизу штабу вони живуть майже в кожній квартирі. Зважте на це.

— Хто ваш пожилець?

— Гестапо. А ким він там, дідько їх знає… Дуже суворий пан. Іде рано, приходить пізно. І більше я про нього нічого не знаю.

— Так, ясно. А що ви поробляєте?

— Нічого. Зв'язку немає вже третій місяць.

— Є щось важливе?

— Так. Вони починають евакуювати війська морем.

— Це нам відомо. Далі!

— Почастішали арешти.

— Знаємо.

Павло Арвидович замовк, розглядаючи свої старечі, жилаві руки.

— Не журіться, Павле Арвидовичу. Я знаю, яку користь ви принесли нашій армії. Спасибі вам! Мені ви не потрібні. Я прийду до вас тільки для того, щоб забрати рацію. Вона ціла?

— Звичайно!.. Коли б ви прибули місяць тому, — винувато заговорив старий, — як добре можна було б усе влаштувати! Я б здав вам свою кімнату — і кінці у воду.

— Ні, все одно цього зробити не можна було б. У мене зовсім інший план. Прошу вас про одне — приготуйте рацію. Я зайду до вас, ніби розшукуючи кімнату. До побачення, Павле Арвидовичу.

Місто жило дивним життям. З ранку до вечора вулиці були заповнені військовими. В цьому сіро-зеленому натовпі коли-не-коли промайне штатський костюм. Військові скрізь — у крамницях, кафе, ресторанах, готелях, у трамваях. Та що б не робили ці військові, в їхній поведінці і навіть у їхній зовнішності відчувалися напруженість і тривога. Адже всі ці люди в шинелях, плащах, шкіряних регланах завжди пам'ятали, що вони в оточенні. А останнім часом вони вже знали, що війна докотилася до стін їхньої столиці і що звідси в них тільки одна дорога життя, дорога додому, на батьківщину — через морські ворота міста. І тільки військова дисципліна, якій вони підкорялися майже фанатично, стримувала їх від того, щоб не кинутися в порт захоплювати місця на морських транспортах. Кожного вечора в ресторанах, а то й на вулицях серед військових спалахували істеричні скандали. Вони виникали то через те, що хтось нешанобливо висловився про фюрера, то, навпаки, через те, що хтось комусь набрид вічними нагадуваннями про божественний геній Гітлера. Як висловився майор Зандель, паніка породжує безладдя. Саме на цей стан гітлерівців і покладало надії командування розробляючи операцію Дементьєва.