Я 11–17… Небезпечний маршрут - Ардаматский Василий Иванович. Страница 7

Принада зробила своє — дружина художника запропонувала Дементьєву поселитися в її квартирі. Дементьєв не заперечував.

— Інго! — голосно покликала вона.

До кабінету ввійшла дівчина, яка відчинила Дементьєву двері.

— Познайомся…

Дементьєв клацнув каблуками і схилив голову.

— Капітан Пауль Рюкерт.

— Інга Песіс, — ледь чутно промовила дівчина.

— Пан Рюкерт буде в нас жити, — сказала їй мати. — Так треба, Інго. Не бійся, все буде добре…

Так Дементьєв знайшов власне житло. Незабаром він уже ліг на дивані спати. Все складалося якнайкраще.

«На добраніч, Пауль Рюкерт!»—Дементьєв посміхнувся і враз заснув.

Три дні Дементьєв провів у порту і вивчив усю його величезну територію. А втім, ні, не всю. Незважаючи на всі свої хитрощі, він не зміг потрапити на так званий «оперативний причал», який був на вузькій косі, що далеко врізалася в море. Кораблі підходили тільки туди. Щоб пройти на оперативний причал, командування ще два тижні тому запровадило спеціальні перепустки. Дементьєв бачив, як ці перепустки пред'являли патрулеві, але бачив здаля і роздивитися їх як слід не міг. До того ж він установив, що такі перепустки має дуже обмежене коло людей і переважно офіцери із званням не нижче майора. Тим часом усе в порту свідчило про те, що евакуація військ повинна розпочатись найближчим часом.

Стривожений, Дементьєв повернувся на квартиру. Хазяйка покликала його вечеряти; він відмовився, пославшись на головний біль.

Запершись у своїй кімнаті, він сів до столу і почав напружено обдумувати своє становище. Щоб не викликати цікавості хазяйки, він погасив світло.

Цієї ночі Дементьєв не спав і двох годин. Рано-вранці він вийшов із дому і попрямував до готелю «Брістоль». На вулицях було багато військових. Неважко було помітити, що більшість з них тільки що прибула з фронту — вони ліниво блукали групками од вітрини до вітрини, як люди без усякого діла. Дементьєв мимоволі пішов швидше.

У готелі Дементьєв підійшов до портьє:

— Я записаний у вас в триста п'ятій кімнаті. Викресліть мене, я найняв квартиру. Майор Зандель ще й досі там живе?

— По-моєму, він тільки що пішов у ресторан.

Дементьєв здав шинель у гардероб і спустився в ресторан. Він зразу ж побачив Занделя, який сидів за тим самим столиком коло вікна, але зробив вигляд, ніби не помічає майора, і, оглядаючись на всі боки, повільно пішов через зал.

— Рюкерт, ідіть сюди! — крикнув Зандель.

«Чудово, прізвище моє він запам'ятав. Значить, не забув і про інше». Дементьєв підійшов до столика майора.

Вони зустрілися як старі друзі. Зандель гукнув офіціанта і замовив сніданок для Дементьєва:

— Сьогодні моя черга частувати…

Так, майор пам'ятав усе. І сьогодні в нього був значно кращий настрій, ніж тоді. «Цікаво, яка причина?» — думав Дементьєв.

— Наскільки я розумію, ви найняли квартиру. — Зандель погрозив Дементьєву пальцем. — І про мене, звичайно, забули.

— Так, квартира є. Живу в сім'ї. Нудно… Так і хочеться пустити кулю в скроню.

— Чому ж це?

Дементьєв сумно похитав головою:

— Виявляється, є ще на землі сім'ї, квартири, де вранці п'ють каву, вечеряють, читають книги. Я думав, що це буває тільки уві сні.

— Рюкерт, що з вами? За кілька днів ви стали песимістом.

— А ви, мабуть, дістали гарантію, що росіяни вас не вб'ють? — іронічно спитав Дементьєв.

— Погано жартуєте, Рюкерт, — помовчавши, серйозно сказав Зандель. — Просто я одержав листа од своїх. Вони переїхали до мого брата, в гірську місцевість Гарц. Там зовсім спокійно. Ось чому я і радію.

— Лишається тільки й вам щасливо вибратися звідси, а потім — хоч потоп. Мій рейх — моя сім'я, — так колись часто говорили в нас.

— Що з вами, Рюкерт? — У голосі Занделя прозвучав щирий жаль до озлобленого капітана.

— Що? Зараз, коли, судячи по всьому, починається евакуація військ із цього проклятого місця, я не можу не думати про мою рідну дивізію. Вона залишиться в цій чужій землі навіки. А я ж з цією дивізією марширував під Тріумфальною аркою в Парижі. Нас вітав фюрер… Скажіть, майоре, навіщо я вцілів? Я тепер ходжу по штабних канцеляріях, кабінетах з однією тільки справою — намагаюсь довести чиновникам у мундирах, що я живий і хочу щось робити. А вони дивляться крізь мене олов'яними очима, ніби мене немає, ніби я вбитий, як уся моя дивізія. Послати мене на фронт вони, мабуть, соромляться. Один так і сказав: «Не варто вам випробовувати долю…» А нічого іншого не пропонують. Живіть, кажуть, тут, відпочивайте. Ви, кажуть, достатньо вже пережили. А я не хочу відпочивати! Не хочу! — Дементьєв так ударив кулаком об стіл, що підскочили тарілки.

— Тихше, Рюкерт… — Майор Зандель сторожко озирнувся навкруги. — Поки ви пропадали, забувши про мене, я знайшов вам роботу. (Дементьєв подивився на Занделя радісно і ніби не вірячи). Так, так, знайшов. Правда, робота не дуже хороша, але все-таки робота. І ви раніше за інших матимете можливість вибратися звідси. Я служу у відділі по організації цивільного тилу. Ми займаємося вивезенням цінного майна. Цивільного майна. Розумієте?

— Звичайно, розумію. Але… хіба Німеччині це майно ще потрібне?

— Ми про це не думаємо, — насупившись, відповів Зандель, — і вам не рекомендую думати. Так ось, два дні тому гестапо забрало з нашого відділу одного офіцера.

— За що? — швидко спитав Дементьєв.

— Він відмовився виконати наказ. Взагалі він був істериком, наговорив чогось зайвого начальникові відділу… Та бог з ним! Я сказав начальникові відділу про вас. Сказав усе, що треба, і він згодився з вами поговорити. Ми підемо до нього зразу ж… Його прізвище Мельх. Герман Мельх…

Дементьєв трохи не розсміявся: «Знову Мельх!»

— Це дуже загадкова людина, — продовжував Зандель. — Я знаю його давно, ми вчилися разом в офіцерській школі. Під час війни він швидко зробив кар'єру, хоча на фронті не був. Усю війну він займається тільки цивільними тилами. Базікають, ніби він на цій роботі розбагатів. Я цього не знаю, і кінець кінцем це його особиста справа. У нього численні зв'язки. Я бачив у нього фотографію, де він знятий удвох із Борманом. А недавно він показав мені особистого листа від Розенберга. Він трохи хвалькуватий, але голова в нього розумна. Працювати вміє. Організатор, яких треба пошукати…

— А раптом я йому не сподобаюсь? — занепокоєно спитав Дементьєв.

Зандель співчутливо усміхнувся:

— Звичайно, такий песиміст, яким я побачив вас сьогодні, Мельху не потрібний.

— Та мені б тільки роботу!.. — запально вигукнув Дементьєв.

— От-от, капітане, так держати! Крім того, Мельх, як багато хто з тиловиків, дуже любить піклуватися про фронтовиків. Снідайте швидше і ходімо.

Через годину Дементьєв разом із Занделем ввійшов у кабінет Германа Мельха.

У просторій кімнаті за величезним столом сидів маленький чоловік. Над полірованою рівниною стола, мов сірий горбик, здіймалася його голова. Коли Зандель і Дементьєв увійшли, горбик ворухнувся, і одразу з-за столу вискочив Герман Мельх. Він скидався на підлітка, хоч і був уже сивий. Лагідні, мов у юнака, риси обличчя, рум'янець на гладеньких щоках, капризний рот. І тільки очі в нього були великі, глибокі й темні.

— Це той офіцер, про якого я говорив… — Зандель за лікоть вивів уперед Дементьєва.

Мельх поздоровкався з Дементьєвим, — рука в нього була тверда і сильна. Мельх провів офіцерів у куток кабінету, де стояв низенький столик і кілька крісел. Всі сіли. Мельх не зводив погляду з Дементьєва. Вони дивилися один одному в очі й мовчали.

— Зандель сказав вам, у чому полягає робота відділу? — запитав, нарешті, полковник.

— Так. Але не в деталях, — твердо відповів Дементьєв.

— У вас немає сумніву в необхідності нашої роботи для Німеччини?

Дементьєв мимоволі подивився на Занделя: невже він устиг сказати Мельху про їхню розмову під час сніданку? Але цей погляд на Занделя полковник розцінив по-своєму.