Чорні дияволи - Пархомов Михаил. Страница 18

Нарешті підійшла їхня черга. Воду набирали довго. Коли виїхали з села, сонце вже підбилося височенько.

Лунка, наїжджена дорога бігла через поля кукурудзи. Вони їхали вже годин зо дві, а й досі не зустріли жодного румунського солдата. Нечай уже подумав, що дід даремно лякав їх. Коли це одразу при виїзді з балки їх зупинили. Один солдат узяв коня за вуздечку, а другий підійшов до діда.

— Вапа, — сказав дід, киваючи на бочку.

Не випускаючи з рук карабіна, солдат зазирнув у бочку, потім засунув туди руку і, ковзнувши поглядом по обличчі Нечая, кивнув, що можна їхати. Він, очевидно, вже звик до того, що селяни возять воду на батарею.

Невдовзі їх знову зупинили солдати. Нечай переконався, що підступи до батареї пильно охороняються.

Обабіч дороги валялись порожні ящики з-під снарядів. Значить, батарея близько, хоч її й не було видно.

«Не інакше як он за тими деревами», — подумав Нечай. Він виліз на воза, щоб краще розгледіти. З пригірка він побачив у розлогому вибалку довгі стволи чотирьох гармат. Осторонь від них диміла польова кухня.

— Стій!..

Дід натягнув віжки.

— Далі не можна. Піф-паф!.. — сказав солдат. Він відібрав у діда віжки, звелів і Нечаю злізти з воза, сам сів на їхнє місце й поїхав далі.

Нечай усміхнувся. Диваки!.. Вони нікого не пускають на свою батарею, а її й звідси добре видно. Гармати, снаряди, артилеристів… Він дивився на батарею, намагаючись запам'ятати все до найменших деталей Адже в нього не було з собою ні карти, ні олівця. Він міг покладатися тільки на свою пам'ять.

Дорога вела на Велику Дофінівку. Запилені акації стояли ліворуч. А лиман — праворуч. Від нього вже тягло вечоровою прохолодою…

Додому повернулися смерком. На радощах Гасовський обняв Нечая, потім підштовхнув до Бєлкіна, який обхопив його своїми ручищами, ніби хотів переконатися, що Нечай живий і здоровий, і тільки після цього передав його в обійми Сені-Сенечки. Кость Арабаджі, який не любив «телячих ніжностей», обмежився тим, що поплескав Нечая по плечу.

— Ну, доповідай, — сказав Гасовський, подаючи йому карту.

Нечай коротко розповів про результати розвідки і поставив на карті хрестик у тому місці, де стояла батарея.

Виходило, що батарея була за кілька кілометрів од місця, на яке вказував їм полковник. Трошки праворуч.

— Порядок, — підсумував Гасовський. — Будемо збиратися. А пістолетик, між іншим, поверни.

Вночі, попрощавшись із дідом, вони вирушили в дорогу. Поруч з Нечаєм бадьоро ступав Кость Арабаджі Він був веселий — збоку в нього висіла повна фляга води. А Нечай дивився в землю. Він думав про діда, про Ганнусю… Чи доведеться ще колись побачити їх?..

Ніч була вітряна. Нечай не здогадувався навіть, що саме цієї ночі доля ворожої батареї, на яку румуни покладали стільки надій, була вирішена. Звідки він міг знати про це? Він і його друзі виконали завдання, от і все.

Не міг він знати й того, що через три тижні, скориставшись із даних розвідки, у ворожому тилу висадиться великий морський десант і, захопивши з ходу Чабанку, Стару і Нову Дофінівки, з'єднається біля Вапнярки з краснофлотцями того полку, в якому він сам служив, і що тоді ж, 23 вересня, ворожу батарею буде захоплено. А сталося саме так. Гармати вдалося захопити цілісінькими. Їх стволи все ще були задерті вгору і дивилися на місто. Тут же, біля гармат, валялися кинуті румунами котелки, шинелі, карабіни… І тоді якийсь бравий морячок-десантник в набакиреній безкозирці заліз на ствол тупорилої сталевої потвори і написав на ньому: «Вона стріляла по Одесі. Але більше не буде!..»

Проте сам Нечай цього не побачив. У ніч висадки десанту він був уже далеко.

Розділ п'ятий

БУДИНОК З ВЕЖЕЮ

Уночі Гасовський розбуркав Костя Арабаджі і звелів йому побудити хлопців.

Після повернення з розвідки Гасовського призначили командиром роти, і він дуже пишався цим. Його ліва рука була підв'язана — зачепила випадкова куля, коли приймав справи від попереднього командира роти, обходячи з ним окопи.

Судорожно позіхаючи, Кость Арабаджі натягнув бушлат. Сеню-Сенечку, який солодко причмокував уві сні губами, він ніжно полоскотав гілочкою, Нечаю шепнув: «Підйом!..», а над Бєлкіним нерішуче зупинився.

Яків Бєлкін могутньо хропів на повну силу своїх богатирських легень. Вони в нього були як ковальські міхи. Ще в Севастополі, коли всі проходили медогляд, Бєлкін на очах у Костя з такою силою подув у спірометр, що бистроока сестриця злякано замахала на нього руками. Злякалася, що він їй апарат зіпсує.

З Бєлкіним треба поводитися обережно. Він не розумів жартів. І Кость легенько штовхнув його під бік.

Прокинувшись, Бєлкін схопивсь і витріщився на Костя.

— Ти чого?

— Тихше, усіх румунештів побудиш, — відповів Кость.

Ніч повільно випрозорювалась. Взвод за взводом знімалися з передової і прямували до штабу полка.

Перед завантаженою полуторкою, що стояла біля штабу, походжав опасистий інтендант. «Скільки чоловік?» — спитав він у Гасовського, і коли той відповів, що в роті сімдесят шість багнетів, одкликав лейтенанта набік. Термінова справа. Прийшов наказ; моряків переобмундирувати. Що? Гасовський, здається, заперечує? Але накази не обговорюють.

— Хлопці зчинять бучу, — сказав Гасовський, хитаючи головою. Уже хто-хто, а він знав своїх хлопців. Колись він сам навчав допризовників, які прийшли на флот, що морська форма — це така ж святиня, як і прапор на судні. Умри, але форми своєї не зганьби. Як же він казатиме їм тепер зовсім інше?.. Не може він вимовити такі слова. Що, воєнна необхідність?.. Це він сам розуміє, у захисній гімнастьорці на суші воювати зручніше, але серце, як відомо, не завжди у злагоді з розумом.

— Ну, це вже не моя турбота, — мовив інтендант. — Не мені вас учити. Що доповісти командирові полка?

Гасовський і сам знав, що накази не обговорюють. Тільки ж прикро, що нагадав йому про це інтендант із цивільних, який сам носить форму без року тиждень. асовський насунув мічманку на очі. Голос у нього став хрипкий, наждачний. У такі хвилини він завжди ставав вишукано ввічливий.

—Чотири чоловіки… — сказав він, зупинившись перед строєм і намагаючись не дивитися на своїх хлопців. — Прошу… Два кроки вперед! Сміливіше, хлоп'ята.

Яків Бєлкін і ще два гренадери, які стояли на правому фланзі, одночасно ступили до Гасовського.

— Розвантажити машину. Миттю.

— Єсть, розвантажити машину…

Важкі тюки полетіли на землю. Не минуло й п'яти хвилин, як усе було зроблено.

— Обережніше, — сказав Гасовський не обертаючись. Заклавши здорову руку за спину, він повільно пройшовся перед строєм і наказав, карбуючи кожне слово:

— Р-роз-дя-гайся!.. Сміливіше! Не померзнете!..

— Купатись будемо? — єхидно спитав Кость Арабаджі. — Так моря щось не видно. Та й лазні немає.

— Припинити р-роз-мо-ви… — металево обірвав Гасовський і ніби провів своїм наждачним голосом по шкірі тих, хто уже встиг роздягтися. Він дивився собі під ноги. — Р-ро-зі-брать ар-мій-ське обмундир-ру-вания!..

— Я страшенно вибачаюсь. А це ж навіщо? — вважав своїм обов'язком поцікавитись Кость.

— Починається бал маскар-рад, — відповів Гасовський. — Зараз музика заграє туш. — Він усміхнувся недоброю посмішкою. — Що вас іще цікавить, мій юний друже?

З його голосу Кость зрозумів, що краще підкоритись. А може, й справді якийсь маскарад?

А Гасовський мовчки спостерігав, як хлопці вдягають гімнастьорки, приміряють штани. Вони щулилися від ранкової прохолоди. Хто стояв, пританцьовуючи, а хто вже сидів на землі… Тільки Яків Бєлкін стрибав на одній нозі, намагаючись натягти холошу.