Чорні дияволи - Пархомов Михаил. Страница 19

— Братці, зверніть увагу. У Якова корма не влазить, — сказав Кость сміючись.

— Що, малі? — співчутливо запитав Гасовський. — Візьми інші…

— Пробував. Не налазять… — збентежено відповів Бєлкін.

— А гімнастьорка?

Натягнувши гімнастьорку, Яків розвів руки, і вона одразу ж тріснула. Гімнастьорка доходила йому тільки до пупа.

— Відставити, — мовив Гасовський, тамуючи сміх. — Усе обмундирування перепсуєш. Скажу інтендантові, щоб завтра тобі привезли інше. Правильно, товаришу інтендант?..

— Не знаю, чи знайдеться… Доведеться, видно, за спеціальним замовленням…

— Фортуна! — Кость зітхнув, дивлячись на Бєлкіна, який уже знову вдягав свою м'яку фланелівку. — І в кого я такий удався?..

Кость не приховував заздрощів. Яків Бєлкін принаймні ще добу ходитиме в матроській робі. А може, й більше. Аякже, шитимуть йому за спецзамовленням! Він іще ж не генерал. А там… Інтендант поїде і — шукай вітра в полі. Костю було навіть страшно подумати, що дружки, які залишилися на «коробці», можуть коли-небудь побачити його в цій бавовняній одежині. Передусім спитають: «Що, списали тебе, голубе? Чи, може, розжалували в інфантерію?..» Засміють хлопці. Слово честі, засміють… Кость боявся підвести очі. Прощавайте, мрії. В такій гімнастьорці краще не з'являтися на Примбулі. Он і Гасовський ховає посмішку. Це неспроста.

— А це що за штуковина? — розгублено спитав Сеня-Сенечка.

— Обмотки, — відповів інтендант. — Не бачите, чи що?

— А навіщо?

— Дивак, це ж розкішна річ, — сказав Кость Арабаджі. — Я про такі все життя мріяв. Не віриш?..

Він тримався за живіт. На Сеню-Сенечку не можна було дивитися без сміху.

— Лейтенанте, де ви?

Короткозоро вдивляючись в обличчя моряків, інтендант шукав Гасовського. Він був чимось заклопотаний.

— Що там іще трапилося? — Гасовський з'явився з-за автомашини.

— А тільники? Розпорядіться, щоб вони їх поскидали. Ми ж видамо нову білизну.

— Це ти, дорогий товаришу, кинь, — тихо відповів Гасовський. — Тільників вони тобі не віддадуть, зрозумів? Я хлопців краще знаю. Не віддадуть, і все.

Він рубонув долонею повітря. Нічого не вийде!.. Та звідки відомо цьому інтендантові, що означає для моряка смугастий тільник? Хлопці кістьми поляжуть… Очі Гасовського стали колючими, злими. Вій рідко втрачав самовладання, а тут навіть підвищив голос:

— Будемо вважати, що цієї розмови не було…

Кость Арабаджі, який стояв поблизу, одразу зрозумів, у чому річ. З цього треба було скористатися. Швидко озирнувшись, він сховав у кишеню свою безкозирку і, підморгнувши друзям, просемафорив: «Роби, як я!»

— Струн-ко!..

Гасовський критично оглянув своє воїнство. Ну й вигляд! Пірати!.. Коміри гімнастьорок були навмисне розстебнуті, а каски зсунуті на потилицю. У нього трохи відлягло од серця. Пройшовшись перед строєм, він удав, ніби не бачить, що жоден із хлопців не захотів розлучитися з широким флотським ременем і змінити його на зелений, брезентовий. Нечаю навіть здалося, ніби Гасовський підморгнув Бєлкіну. Мовляв, тримайся… Бєлкін стояв на правому фланзі в широченному чорному кльоші, у фланелівці і бушлаті. Кость вважав, що зараз тільки він схожий на людину.

Знову пройшовшись перед строєм, Гасовський голосно промовив:

— Вище голову, орли!..

Сам він, певна річ, усе ще був у флотському кітелі і сподівався, що це йому так минеться. На крайній випадок він обміняє черевики на чоботи. Він командир чи ні? А командирам треба потурати І потім, у нього є виправдання, йому незручно зняти кітель. Адже в нього рука підв'язана.

Кадровий військовий, Гасовський, однак, не був службістом. Не вмів запобігати перед начальством і догоджати йому. Проте і на рожен він теж не ліз. Знав, що начальство має право зажадати від нього звіту за кожне слово, за кожний вчинок. Будь-коли. І тоді він, Гасовський, повинен давати відповідь. А тому в нього завжди має бути про запас пара-друга переконливих доказів… Щоб начальство не застукало його зненацька.

Зараз Гасовський був стривожений. Він не розумів, чому роту все ще затримують біля штабу. Невже їх відкликали з передової не тільки для того, щоб переобмундирувати? Гасовський губився у здогадах. Він раз у раз поглядав на ґанок, чекаючи, що хто-небудь на ньому з'явиться. А може, йому піти в штаб і самому доповісти, що люди вже переодяглися? Він завагався, а потім відкинув цю думку. Командир полка, напевне, ще відпочивав. Не варто його турбувати.

Нарешті відчинилися двері. На порозі з'явився не командир полка, а його вістовий.

Коли цей молоденький вістовий збіг із ганку, притримуючи рукою важку кобуру, Гасовський усміхнувся. Цей хлопчина зобов'язаний йому. Хто йому подарував трофейний парабелум?.. Він, Гасовський. Його слово святе, це всі знають.

Подих молоденького вістового торкнувся вуха Гасовського. Вістовий пахтів суничним милом. Вслухаючись у його скоромовку, Гасовський дедалі дужче супився. Не може бути!.. У його роті і так некомплект. Кожна людина на обліку.

— Дзвонив сам командуючий… — багатозначно, трохи затинаючись, мовив вістовий. — По них приїхали. Моряк і ще один, у кепочці. Сидять у полковника, розмовляють. От-от вийдуть.

— Командуючий? Бреши, та знай міру…

Якби сам господь бог подзвонив командиру полка, Гасовський, мабуть, здивувався б менше. Але командуючий… Не може бути! Звідки командуючий знає про існування якогось Костя Арабаджі чи Петьки Нечая?..

— Я сам чув…

— А ти, часом, не переплутав?..

Вістовий навіть образився на Гасовського.

У нього, хвалити бога, ще не відбило пам'ять. Командуючий, певна річ, дзвонив з іншого приводу, а наостанок сказав: «Іще таке. Ти запиши прізвища, зараз я тобі їх назву…» І вістовий сам бачив, як полковник записав на перекидному календарі: «Арабаджі, Нечай, Шкляр…» Провалитися б йому на цьому місці.

І тут, оглянувшись, Гасовський побачив полковника. Його супроводжували моряк з нашивками і цивільний у пом'ятій кепочці-восьмиклинці. Гасовський виструнчився, підніс руку до козирка.

Прийнявши рапорт, полковник спитав:

— Ці хлопці тут?

— Тут… — Гасовському враз перехопило подих. — Арабаджі, Шкляр, Нечай… Два кроки вперед.

Вони вийшли із строю. Обличчя їхні були напружені.

— Дякую за службу, — сказав полковник. — Спасибі, розвідники.

Він підійшов до них і кожному потиснув руку. У нього було стомлене обличчя.

Нечай не розумів, чому полковник подякував тільки їм трьом. А Яків Бєлкін? А Гасовський?.. Адже вони разом ходили в розвідку. Нечай почував себе ніяково. Він опустив очі.

Але незабаром усе з'ясувалося.

Полковник сказав, що не по своїй волі він відчисляє їх із частини. Так треба, одержано наказ. Сьогодні ж вони переходять у розпорядження товаришів… — він кивнув на моряка і цивільного, які стояли біля ґанку. Певна річ, для подальшого проходження служби. Оце і все, що він може їм сказати.

Нечай підвів очі на полковника, чомусь зітхнув.

— Товаришу полковник. А як бути з цим? — Кость Арабаджі одразу зорієнтувався і відтягнув поділ гімнастьорки. — Дозвольте скинути?

Полковник перезирнувся з моряком.

— Гаразд, — сказав він. — Дозволяю. Тільки швидко.

Вони кинулися до речей, що були скидані на купу. Кость тріумфував. Їм повертають морську форму! Це треба розуміти!.. Він знав, він відчував… Коли-небудь і їм мусило ж поталанити!..

А Нечай був наче сам не свій, з тугою подумав він про те, що залишає полк. Жаль було розлучатися з Гасовським, з Бєлкіним. Він устиг поріднитися з ними, відчував, що йому не вистачатиме їх.

А втім, про майбутнє він не думав. Війна вже навчила не загадувати наперед.

— Хто з вас Нечай?..

На кітелі у моряка тьмяно блищали нашивки. Нечай виструнчився. Чи це не той дивний моряк, що розшукував його?.. Він слово в слово пригадав розповідь сусідки по квартирі. Тільки моряк помиляється. Він, Нечай, ніколи не був чемпіоном…

— Бач, де ви!.. А ми вас шукали… Посилали запит і в Севастополь.