Невидимий риф - Угаров Григор. Страница 8

Зненацька бочку з гуркотом штовхонуло вбік, і вона впала. Пролунав ще один вибух, і, здалося, море розкололося навпіл. Лабала підповз і виглянув за борт. У світлі місячної ночі неподалік катера здіймалися вгору величезні клуби диму, наче з неба спустилася прозора завіса, крізь яку визирав ясний місяць уповні. Мов привид, окреслювався корпус корабля, похилений на лівий борт. Ніс судна стирчав угору.

Катер на повній швидкості розтинав хвилі. На палубі не було ні душі. Зіщулившись за високою бочкою, Лабала пильно озирався навсібіч. Вийшов Одноокий з біноклем у руці, хвилинку постояв і кудись зник.

— Бама рабу! — заскреготів зубами негр.

Тільки тепер він збагнув, що вимагали від нього, остров'янина з Абалули, нещасного служника Джона Равена, які «помаранчі» передав Кріпс для Ліпмана й штурмана!

— Бама рабу! — повторив він слова прокльону.

Катер повним ходом віддалявся од висадженого в повітря корабля. Лабала, висунувши голову з-за бочки, дивився на те місце, де поволі тонув розколений надвоє велетенський корабель. Незабаром вода проковтнула останню щоглу, а вітер швидко розвіяв дим вибуху.

За три години катер безшумно підплив до безлюдного берега з самотнім рибальським куренем і маленьким причалом. Тут двоє чоловіків зійшли на берег. У високій згорбленій постаті Лабала впізнав Одноокого. Потому катер повернув назад і тільки пізно вночі зайшов у порт.

Джеймс Лабала дочекався, поки всі залишать катер, і, переконавшись у тому, що вартовий задрімав, війнув на берег і зник у нічному мороці. Тепер йому треба було забитися, наче тій миші, в нору й не навертатися на вічі Феніморові Кріпсу й Джону Равенові, бо вони вмить відправлять його на той світ.

Але куди ж податися? Лабала не знав, коли вирушає експедиція на Абалулу, та хоча б і знав про це, однак на кораблі для нього не знайшлося б місця. Можна, звичайно, тихенько прокрастися на судно й переховуватися там, аж доки воно дістанеться до острова. Та найменша необачливість, а то й випадковість, коштуватимуть йому життя. І тоді його дружина з маленьким Беном зостануться самі. Поки Джон Равен упевнений в тому, що негр загинув на кораблі, є хоч якась надія на те, що він подбає про них… Отже, бідолашному Джеймсові лишалося тільки прив'язати до шиї камінь і кинутись у море або спробувати дістатися на корабель Жозефа Брауна. Іншого виходу не було.

— Мао бама! — прошепотів у відчаї Лабала. Він скрадався напівтемною вулицею, припадаючи до парканів і лякливо озираючись навкруги.

— Мао бама! — повторював він про себе. — Який я безпорадний!

Раптом Лабала зупинився. Йому блискавкою сяйнула рятівна думка: професор Загорський! З того, як поводився з негром цей відлюдкуватий і, на перший погляд, суворий чоловік, з якою уважливістю ставився до нього, нещасного і безправного, — Лабала зрозумів, що цей «лабама» — так Лабалиною мовою називають добрих людей, які приборкують стихію і дивляться у чародійні прилади, — зовсім не схожий ні на жорстокого Джона Равена, ні на підступного Фенімора Кріпса.

«Я піду до нього й про все розповім! — вирішив Лабала. — Може, хоч він допоможе мені!»

Негр ступив кілька кроків і знову зупинився, вагаючись: «А що, коли лабама викаже мене?»

Ховаючись під парканами, Лабала рушив далі й незабаром зник у якомусь темному підворітті.

«Викаже мене лабама Кріпсові чи ні?» — вже вкотре запитував він себе, нерішуче стоячи в підворітті. Його мучили сумніви. Негр заплющив очі, намагаючись уявити собі Загорського, зазирнути йому в душу. Вчений був самотньою людиною, не мав родини, і єдиною близькою людиною для нього був асистент Абдул Хамід, темношкірий араб — високий, ставний юнак з міцними, як у чемпіона з боротьби, м'язами.

Загорський, коли Лабала приводив з собою малого Бена, пригощав хлопчину ласощами, дарував кольорові книжечки. Лабала був неписьменний і не розумів, що означають таємничі знаки на білому папері. Він рідко коли бував удома, іноді дружина й син не бачилися з ним по кілька днів. А коли він, стомлений, діставався до своєї маленької кімнатки — звичайнісінької дощаної повітки на приміській фермі, — то відразу ж лягав спати. Іноді ж замість відпочинку доводилося лагодити дірявий дах, бо в дощ повітку заливало водою. Маленького Бена виховувала Лабалина дружина, та вона теж була неписьменна. В них на батьківщині — на Абалулі — існувала одна-єдина місіонерська школа, та ні Лабала, ні його дружина не мали можливості відвідувати школу — вони обоє працювали на плантації. Вони були бідняки, а тому мусили не вчитися, а працювати.

Коли люди Джона Равена почали будувати на острові шахти, Лабалі саме минуло шістнадцять років. Він став працювати під землею. Потім його послали в порт вантажити великі пароплави. Там Лабала вперше побачив човна, що рухається за допомогою вогню й пари. А згодом негр відплив з Джоном Равеном і став його служником. Дуже швидко Лабала почав жалкувати, що погодився на це, та було пізно. Він уже не міг повернутися на Абалулу, до річки, що аж кишить крокодилами, до пальм, до рідних, які лишилися на острові.

Сидячи в темному підворітті, Лабала дивився на місяць уповні, що підбивався над будинками, і згадував Абалулу. Місяць сходив звідти, де була його далека батьківщина…

Джеймс зморщив чоло і важко зітхнув. Він знав, що часу гаяти не можна.

«Лабама — добра людина, він не викаже мене Кріпсові!» — нарешті вирішив Лабала.

Він обережно вийшов з підворіття і, ховаючись у тіні дерев, швидко рушив вулицею.

Загорський мешкав у двоповерховому будинку. Там у нього був окремий кабінет і добре обладнана лабораторія, де стукотіли якісь загадкові прилади.

Негр уже був натиснув кнопку дзвоника, та раптом чогось злякався й відсіпнув руку. Він згадав про дружину й маленького Бена. Можливо, їм уже сказали, що їхній «банаба» — годувальник — загинув під час вибуху на кораблі, і вони зараз оплакують його…

«Треба їх попередити!» — вирішив Лабала.

Він ішов цілу ніч і цілий день стежиною, що ховалася в чагарнику, і лише надвечір, утомлений, з пораненими ногами, дістався до маєтку Джона Равена. Зачекавши, поки надворі стемніло, Лабала переліз через мур, тихенько постукав у віконце, переговорив з дружиною і через кілька хвилин вирушив у поворотну подорож. Щоб угамувати голод, він зірвав кілька кукурудзяних качанів і гриз їх дорогою.

Пізно ввечері наступного дня, ледве тримаючись на ногах від утоми, запорошений і знесилений, він зійшов сходинками будинку Загорського, натиснув дзвоник і завмер, чекаючи. Місто ще не спало — вулицею сновигали перехожі, мчали автомобілі, гучно ревло радіо — транслювали матч з боксу.

Двері не відчиняли. Лабала вийшов з будинку, підвів голову — вікна Загорського не світилися. Лабала вирішив зачекати. Сів на горішню сходинку, сперся спиною на двері й заснув. Невдовзі хтось поторсав його за плече. Лабала розплющив очі й перелякано схопився. Перед ним стояв професор.

Вони піднялися на другий поверх, увійшли до кабінету й сіли в м'які крісла. Загорський уже знав про трагедію на кораблі, але газети повідомили, що там через неуважність сталася пожежа. Коли ж негр розповів ученому правду й попросив врятувати його — Загорський обурено схопився з місця й почав нервово ходити по кімнаті. Джеймс не зводив з нього очей. Його життя було в руках цієї людини.

Професор Загорський довго не міг заспокоїтись. Потім підступив до Лабали й промовив:

— Я добре розумію ваше становище.

— Що ж мені робити, сер? — запитав негр.

Загорський опустився в крісло, обхопив обіруч голову й тяжко зітхнув. Якусь мить помовчав і, нарешті, сказав:

— Я подбаю про вас!

Джеймс Лабала заплакав. Сльози нестримно текли по його зморщеному обличчю. Він схвильовано підвівся з крісла і, не знаючи, як віддячити цій білій людині, впав їй у ноги.

Загорський схилився над негром: