Мисливці за орхідеями - Флос Франтишек. Страница 36

Робітники-індіанці та Хосе вирішили залишитись у Коста-Ріці — на кавових плантаціях тут для них знайшлася вигідна, добре оплачувана робота — й зворушливо та сердечно попрощалися зі своїми білими друзями.

Дієго в Лімоні не байдикував. Він вирішив дізнатися, як розбійники натрапили на слід експедиції. І йому пощастило. Він розшукав у порту робітників, які добре пам'ятали шістьох озброєних чоловіків. Ті вдавали з себе мисливців за звірами й розпитували про своїх товаришів, які нібито випередили їх. «Двоє білих чоловіків, двоє хлопців: один білий, один кольоровий, і троє індіанців; — так змальовували негідники своїх «друзів», які мали припливти сюди з Беліза пароплавом. У Лімоні знайшлося багато людей, які добре пам'ятали експедицію з Європи й щиросердо розповіли їм, що вона поїхала поїздом до Карільйо. «Друзі» негайно вирушили слідом.

— Невже вони не знайшли вас? — здивовано питали мешканці Лімона.

— Не знайшли, — відказував Дієго. — Я не став би питати, якби ми знали, де вони зараз.

— Може, їм щось переказати? Вони, мабуть, іще повернуться до Лімона.

— Коли хто з них сюди повернеться… — Дієго на мить замислився, — то скажіть їм, що ми знову поїхали в Беліз і вказівки для них залишимо у віце-губернатора.

І ось наші друзі вже пливуть на борту колоса, який зветься «Бат». На деякий час «Бат» кине якір у Трінідаді, а тоді вже вирушить у плавбу безмежними просторами Атлантичного океану.

Дядечко Франтішек, усе ще блідий, але вже здоровий і задоволений, дивиться на даленіючі береги Юкатану. Він згадує минулий рік, труднощі, працю й небезпеки, яких він зазнав разом із своїми друзями. У спогадах цих нема гіркоти. Мандрівники зустріли в Центральній Америці багато добрих, привітних людей, побачили своєрідну красу природи. Експедиція справді була вдала.

Єнік має мисливське щастя. Батьки його дуже здивуються, коли він принесе винагороду за свою працю. Вони напевно вибачать своєму нерозважливому синові його дещо необачний вчинок. То була для хлопця сувора, але дуже корисна школа.

З горішньої палуби дядечко Франтішек замилувався Єніком, який разом із Вацлавом стояв унизу біля поруччя. Тепер дядечко міг щиро признатися: він радів, що хлопчик поїхав з ними в експедицію.

Та хіба ж Єнік усе ще хлопчик? Дядечко Франтішек звик його так називати, але ж погляньте на Єнікове засмагле обличчя, на його міцні м'язи! А, головне, який у нього досвід! Хіба знайдеш де п'ятнадцятилітнього хлопця з таким досвідом? Єнік уже не боїться ніяких небезпек, він хоробрий, розважливий і витривалий. Тіло його зміцніло й загартувалося, розум збагатився багатьма знаннями. Він вивчив іспанську мову. Вміє поводитися з людьми. На нього можна в усьому покластися. За рік подорожі він набув стільки, скільки вдома не набув би й за п'ять років. Ні, Єнік дійсно став справжній мужчина!

Вацлав також збагатився багатьма неоціненними знаннями й досвідом, які йому згодом стануть у пригоді. Він також, мабуть, не шкодує, що зважився на цю подорож.

Потім погляд дядечка Франтішка зупинився на Дієго. Юний індіанець сидів на ящику біля цуценят і навчав їх різних фокусів. «Мій відважний хлопчику, ти назавжди залишишся зі мною. Скільки разів ти рятував нам усім життя! Скільки разів ти давав нам неоціненні поради, скільки зробив послуг! Де знайти серце, відданіше й вірніше за твоє? Що ж, тепер ти скуштуєш іншого життя, і я не пошкодую витрат на твою освіту, на те, щоб дати тобі все, мій любий, смуглолиций хлопчику…»

Хто знає, може, Дієго відчув, що цієї хвилини дон Франтішек думає про нього, про його майбутнє. Бо раптом хлопчина покинув цуценят, підбіг до Франтішка й припав до його грудей. «Сеньйоре, дорогий сеньйоре!»— тільки й зміг він зворушено прошептати. Дієго, мабуть, згадав той день, коли разом зі старим Саною, цим зрадником і негідником, прийшов до табору білих, а дон Франтішек, після Саниної зради, узяв усіма покинутого та осиротілого Дієго й ставився до нього, як до рідного сина.

— Не кажи мені «сеньйор», клич мене дядечком, як Єнік! Я ж люблю тебе так само, як і його!

Ще довго по тому, як Дієго знову повернувся до своїх цуценят, дядечко Франтішек дивився на нього.

Пароплав плив швидко, але нетерпіння наших мандрівників обганяло будь-яку швидкість. І ось одного разу Єнік оголосив:

— Ще ніч — і ми будемо вдома!

На очах у Вацлава забриніли сльози; він засоромився, але опанувати себе не міг.

Коли четверо наших нерозлучних друзів ступили на землю старої Англії, Єнік обняв Дієго.

— Віднині, любий Дієго, ти вже не індіанець, а європеєць! — мовив він. — Дивись, як тобі пасує новий костюм!

— Ні, Єніку, я до самої смерті залишуся індіанцем, так само, як ти завжди й скрізь залишишся чехом. Проте в Європі я хочу стати справжньою людиною, такою, як наш дорогий дон… ні, не дон — як наш дядечко Франтішек.