Отаман Іван Сірко - Коляда Ігор. Страница 19

— Що сталося?

— Їдьмо до мене! Я хочу посадити вас на картині за писаря.

— Ілле Юхимовичу, я ніде не люблю виставляти себе напоказ.

— Ні, ні! Я від вас не відчеплюся! Кому ж бути писарем, як не вам?

Після довгих умовлянь Яворницький погодився, і вони поїхали до майстерні художника, яка в той час була на четвертому поверсі під скляною покрівлею. Глянувши на свого друга, Ілля Юхимович сказав:

— Що це ви такий похмурий?

— В дорозі промерз.

Тоді І. Рєпін пішов до сусідньої кімнати й виніс якийсь журнал, у якому були зображені смішні карикатури, та й поклав на стіл перед Яворницьким. Той глянув на якусь карикатуру й усміхнувся.

— Стривай, стривай! Ось цей вираз мені й потрібний!

Не минуло й години, як за столом у ролі січового писаря на картині уже сидів Д. Яворницький.

«Писар — одна з центральних постатей картини. Його лукава посмішка пробігає по всьому обличчі, утворюючи ледь помітні зморшки біля очей і неглибокі ямочки коло щільно стулених губ. З усього видно, що це особа хитра і, як кажуть, сам собі на умі. Писар добре чує всі ці круті дотепи й ущипливі, дошкульні слова, які йому диктують, але він не квапиться писати їх на папері довгим гусячим пером».

Художник хотів посадити ще когось за стіл, на вільне місце навпроти писаря, спиною до глядача. Він уже наперед продумав, як саме має виглядати ця постать. У цього персонажа повинна бути височенна потилиця. Такої голови не знайдеш ні в селах, ні в робочих кварталах — лише в панських хоромах. І тут Рєпін пригадав, у кого є така потилиця:

— Ви знаєте, хто може бути придатний на таке місце?

— А хто?

— Георгій Петрович Алексеев. Коли він був у вас, я до нього добре придивився. Сам він низенький, огрядний, дебелий, голова велика, голомоза, а потилиця така, що треба сто років, щоб її наїсти. Попросіть його, щоб він дозволив мені зарисувати його спину й потилицю. Коли ви його побачите?

— Можу хоч і завтра.

— Так, будь ласка! Я готовий написати йому безкоштовно його портрет, аби тільки він дозволив зарисувати для картини його потилицю…

Коли другого дня Яворницький переказав Алексееву художникове прохання, той категорично відмовився.

— Що це, на посміх майбутнім нащадкам? Ні!

Яворницький поквапився повідомити Рєпіну цю відповідь. Але художник усе ж таки наполягав умовити Алексеева.

— Та влаштуйте ж це як–небудь! Чи вже ви, при вашій винахідливості, не придумаєте, як це зробити?

— А може, його спокусити старовинними монетами, він же нумізмат? — спитав Яворницький. — Зробимо це так: Георгій Петрович запросить нас до себе на сніданок. Після сніданку ми підемо втрьох до його кабінету, я витягну з кишені кілька старовинних монет, і ми будемо розглядати їх в лупу, а ви сядете за спиною й тихенько занесете до своєї книжечки його триповерхову потилицю безкоштовно.

Коли картина була закінчена й виставлена в Третьяковській галереї, генерал, що мимоволі став натурником, приїхав до Москви. Зустрівшись із ним та з Рєпіним, Яворницький запропонував відвідати галерею. Там біля «Запорожців…» відбулася досить цікава розмова:

— А гляньте, Георгію Петровичу, — сказав Яворницький, — така, як ваша, потилиця.

— Як же ви насмілилися зробити це без мого дозволу? Коли ж це ви встигли змалювати?

Рєпін засміявся.

— Це тоді, коли ви уважно розглядали монети.

— Ну, гаразд, тепер уже нічого не вдієш. У мене до вас прохання: не кажіть більше нікому, що це моя потилиця, — засміють старого дурня.

Д. Яворницький згадував, що крім цього варіанту Рєпін написав і другу картину, на якій вже не було такої кількості персонажів, але художник додав нових або ж допрацював колишніх. Писар залишився таким же, тільки він уже старий і в окулярах. Тепер одне гусяче перо було в нього в руці, а друге — за правим вухом. На картині з'явився ще один козак без сорочки. Художник прибрав з картини козака в кобеняку, який стояв спиною до глядача, зник і козак із пов'язкою, а Тарновський, козак у високій шапці, вийшов на цьому варіанті виразнішим. Тепер він сидить без шапки й лисий.

Ілля Рєпін довго працював над кожною постаттю «Запорожців…». Він роками виношував окремі образи, що мали постати на полотні. Досить часто для змалювання одного персонажа картини йому були потрібні декілька натурників. З одного художник змальовував вираз обличчя та зріст, з іншого — очі та пронизливий погляд, усмішку, що ховалася під великими вусами.

Така ситуація склалася й із головним героєм картини — Сірком. Як відомо, не збереглося жодного портрета кошового, тому Рєпін мусив виявити творчу фантазію. Художник довго не міг знайти людину, схожу на створений його уявою образ І. Сірка. Якось навесні 1889 року Рєпін зустрівся з генералом М. Драгомировим, побачивши якого вигукнув: «Живий Сірко!» Навколо Сірка почали складатися всі інші персонажі.

Дмитро Іванович давно збирався щиросердно подякувати Рєпіну за створення величних «Запорожців…». Таку нагоду він отримав, коли повернувся з Середньої Азії до Петербурга. Тоді друзі вирішили почастувати історика вечерею. Серед відомих діячів культури й науки був і Ілля Рєпін.

Підвівшись із крісла, Яворницький подякував за ту шану, яку йому виявило все товариство, і звернувся до Рєпіна: «Любий і дорогий Ілля Юхимович! Ви зробили велику честь нашим предкам, запорозьким козакам, а разом з ними й нам тим, що зобразили їх на прекрасній картині «Запорожці». Хто б нас знав до вашої картини? Ніхто. Ми до того були маленькі — при землі, а тепер стали вище на голови! Низенько вклоняюся вам і щиро дякую!..»

Слава «Запорожців» облетіла не лише всю Росію, а перейшла кордони країни. Картина мала великий успіх на виставках у Чикаго, Будапешті, Мюнхені та Стокгольмі. А 26 жовтня 1892 року Рєпін написав Яворницькому: «Дорогий Дмитре Івановичу! «Запорожців» моїх три дні тому купив цар. Ура!»

Картину за 35 тисяч карбованців придбав Олександр III. Вона лишалася в царській колекції до 1917 року, а після революції опинилася в зібранні Державного Російського музею. Це полотно дещо поступається за розмірами початковому варіанту і є, так би мовити, «кулуарним» примірником. Другий варіант «Запорожців» художник спробував зробити більш «історично вірогідним», але був явно незадоволений результатом і покинув працювати над полотном, так і не закінчивши його. Зараз картина зберігається в Харківському художньому музеї.

«Запорожці» стали одним із найпопулярніших творів І. Рєпіна. Велика кількість копій та репродукцій картини розійшлася по країні.

У листопаді 1929 року художник у листі до свого друга Д. Яворницького описував досить цікавий випадок, який є чудовим свідченням популярності його «Запорожців»: «Один мій приятель привіз мені з Полтави куплену на ярмарку скульптуру — копію з відомої моєї картини… Я радію і тішусь, дивлячись на це відтворення».

Чуття геніального художника й людини, що зросла в Україні, допомогло Рєпіну відбити в «Запорожцях» дух нації, її менталітет. А захват і повага, які митець відчував до цього лицарського народного ордена, втілились в оригінальній багатофігурній композиції. Показуючи запорожців у момент найвищого вияву їхнього життєлюбства й безстрашності, Рєпін розкрив справжню стихію народних характерів, дух лицарства і товариськості, притаманний козакам. «…Ну і народець!!!…Голова обертом йде від їх гаму і шуму, з ними неможливо розлучитися, — писав Рєпін Стасову, — веселий народ. Чортовський народ!»

Розділ десятий

Кошовий І ван Сірко та Олександр Мурашко

Щороку молодий Олександр Мурашко любив приїздити в Україну, на свою історичну батьківщину, яку змушений був залишити, прагнучи вивчитись живопису та реалізувати свій неабиякий талант.

Митець виявляв надзвичайний інтерес до історії рідного народу, і це не могло не вплинути на його естетичні вподобання. Він щиро захоплювався полотном «Запорожці пишуть листа турецькому султану» свого вчителя І. Рєпіна.

Як згодом згадував сам Мурашко, Рєпін не відразу помітив і оцінив талант свого нового учня, земляка з міцним характером, хохла, який спрагло шукав свій власний шлях у мистецтві. Вчителя слухав, а малював по–своєму… «Рєпін став проходити повз мольберт, за яким я працював, ніби мене взагалі не було в майстерні», — розповідав Олександр, приїхавши до Києва на канікули. Зрештою, розсердившись, метр відмовив землякові у праві працювати в нього. Тоді той вирішив переїхати до іншої майстерні, але вибирав — чи до М'ясоєдова, чи до Маковського. Заручився згодою обох і поїхав додому, на Київщину, на етюди. Улітку працював у селі, не покладаючи рук. Восени повернувся до Академії, зайшов до Рєпіна. «Показую йому свої літні роботи, а він так недбало, наче йому і діла немає до мене ніякого, каже: «Кинь там під стіл, я згодом подивлюся, коли буде час, а ти приходь до мене завтра». Приходжу знову наступного дня, а він ще не подивився… Страшно мені стало, що тепер зі мною буде? Прожене чи ні? «Дістань», — каже мені Рєпін зневажливим тоном. Я дістав. Він подивився всі етюди й відразу змінив тон. Каже: «Приходьте завтра працювати». Я був такий щасливий, як того дня, коли мене зарахували в класи Академії мистецтв. А іншому професору і ноги не показав».