Шлях Абая - Ауэзов Мухтар. Страница 24

І він довго ще дивився вслід своїм друзям, які поскакали в степ.

Тим часом з боку Байгабила, з віддалених аулів жатаків, виїжджали й інші вершники. Посуваючись окремими групами по улоговинах, усі вони до світанку зібралися на осінньому кочовищі бокеншипського роду Акеспе. Їх було сорок п’ять сміливих жигітів, озброєних соїлами і шокпарами.

Зимова зоря повільно сходила над рівниною. Сніг, що йшов цілу ніч, вкрив землю товстим шаром і доходив коням до щіток. Абилгази вже пояснив тим, що зібралися, куди й чого вони їдуть, а тепер давав останні розпорядження:

— Всього вас сорок п’ять жигітів. П’ятеро — жатаки, люди з тутешніх аулів. Якщо, бог дасть, задум наш здійсниться, вам, п’ятьом, нема чого іти разом з нами до далекого Чингісу. Візьміть те, що вам дістанеться, і одразу ж повертайтеся сюди, до своїх аулів. Дайте кожній з ваших домівок свою частку і спокійно залишайтеся тут!

Потім Абилгази заговорив з жигитеками. Відділивши п’ятнадцять вершників, він пояснив їм, що вони мають робити:

— Ви в бійку не встрявайте. Ваше діло — тільки зайняти коней. Будете гнати табун через Ойкудик, через брали в передгір’я Малої Орди. Не оглядайтеся ні назад, ні на всі боки, женіть швидше! Доженемо вас після. За головного у вас буде Сержан. Чуєш, Сержан? Зрозуміли?

— Зрозуміли! Хай буде по-твоєму! — почулись швидкі відповіді.

Абилгази розсміявся:

— Оце відповідь! Я бачу, ви зараз готові до стрибка. Бадьорі, немов дикі звірі, що повалялися на білій пороші!

Потім Абилгази під’їхав до інших двадцяти п’яти жигітів. Під цими коні були міцніші, і самі вони, один в один, були молоді, дужі, рослі, як Абди і Аскар. Березові соїли, що їх тримали одні під пахвами, а дехто під ременем стремен, глухо стукались один об один. Цим жигітам Абилгази призначив інше діло:

— Ви вступите в бій. Не попадайтесь у полон. Це — перше. Помріть, але не давайтесь у руки ворогові! Якщо хтось попадеться, інші намагайтеся виручити його! Ворога ж бийте так, щоб ніхто не міг втекти і повідомити своїх про напад. Збивайте їх підряд! Це — друге. Вибивши ворога з сідла, не залишайте його коня: хапайте повід, ведіть за собою! Щоб жодного коня не залишилось у ворогів, інакше вони пошлють по допомогу! Це — третє, Нападаючи, тисніть на ворога всі натовпом, не розсипайтеся поодинці! Бийте ворогів з усієї сили, бийте так, щоб до ночі не отямились! І ще ось моє слово. Адже під вами куцохвості шкапи бідняків, а дорога наша сьогодні не кінчиться… Не раз нам доведеться кинути коней у сьомий піт. Тож, як тільки доб’ємося перелому в бою, швиденько міняйте своїх шкап на жеребців, ялових кобил, вибирайте коней найміцніших!

Потім він знову звернувся до першої групи:

— От іще що. Якщо бій буде вдалим і за нами не гнатимуться, бережіть зайняті табуни! Шлях довгий, а земля вкрита снігом. Не женіть коней як попало. В табунах буде і молодняк, і жеребні кобили — вони не витримають швидкого походу. Бережіть добро, яке піде вашим же братам!

Абилгази повернув коня до гір Шолпан і широкою риссю повів за собою обидва загони. Базарали поїхав поряд з ним.

За весь час Базарли не вимовив і слова. Досить було того, що він тут і що тепер їхав попереду всіх. З кожним із жигітів зокрема він говорив раніше, задовго до походу запалив полум’яними словами їхні серця, пробудившу них гнів і жадобу помсти.

Мета грізного походу бідняків наближалася. Швидкою риссю вершники перетяли урочище Жокен-кудиги, перевалили два-три пагорки під горою Шолпан і затрималися біля останнього пагорка, піджидаючи решту. Коли всі зібралися, Абилгази подав знак і вершники миттю злетіли за ним і за Базарали на вершину перевалу. Звідси відкрилась уся долина. Сила-силенна коней паслася на снігу, розтягнувшись від підніжжя пагорка в напрямку до гір Шолпан. Подекуди виднілися вершники, озброєні соїлами.

Абилгази різко патягнув повід і обернувся до жигітів. Його вмилений сірий кінь, роздувши ніздрі, бив копитами сніг, кружляючи на місці. Піднявши над головою чорний шокпар, подарований Даркембаєм, Абилгази вказав вершникам на долину.

— Жигіти, ми досягли мети! Он табун заклятого ворога нашого — Такежана. Вісімсот голів! Ми їх зараз займемо! Жодного стригуна не залишайте, жодної найледачішої конячини! Дивіться, он там такежанівські табунники. Чи ж вам боятися цих незграбних дурнів з хворостинами в руках? Збивайте їх із сідел, сідайте на їхніх коней, а своїм закиньте повід на шию і женіть разом з косяком! Ну, голото, вперед! Тримайтеся купи, рушимо на ворога суцільною хмарою! Хай буде вдалим похід бідняків. Вперед! Бий їх! Бий! — вигукнув він і вдарив канчуком свого сірого.

Жигіти ринули за ним. Звихрюючи пухкий сніг, загін лавиною покотив схилом пагорка. Тупіт, гикання, бойовий клич «кеу-кеу», свист, перестук соїлів злякали табуни, що мирно паслися. В косяках Такежана коні звикли до вільного життя на тихих, безлюдних пасовиськах. Напівдикі степовики, гарячі й непокірні, не дали й наблизитися: хропучи і форкаючи, вони понеслись щодуху до гір Шолпан, тільки гриви та хвости на скаку розвівалися. Грудки снігу, вирвавшись з-під тисяч копит, вкрили рівнину білим туманом, здавалось, раптом піднялася пурга. П’ятнадцять жигитеків і п’ятеро жатаків, виділені Абилгази для відгону табунів, ледве встигали за ними, гиканням і криками наводячи на коней ще більший жах.

Тим часом двадцять п’ять жигітів, щільним гуртом скачучи за Абилгази, ринули на табунників, які, побачивши нападаючих, теж намагались зібратися докупи. Десятків зо два їх уже рушили назустріч загонові Абилгази, галасуючи і розмахуючи соїлами.

Закутані поверх чапанів у товсті балахони з грубої вовни, в натягнутих на малахаї для захисту од вітру широких башликах, табунники здавалися казковими велетнями. І коні підходили їм: вгодовані ялові кобили, великі жеребці з хвилястими гривами аж до колін. Повільно виступаючи з самого ранку в охороні табунів, вони й разу не спітніли, мороз укрив памороззю їхню довгу шерсть, перетворив гриви на бурульки, і тепер вони схожі були на великих кошлатих чудовиськ.

Серед табунників був і Азимбай, який різко виділявся у своєму лисячому малахаї і в світло-жовтій дубленій овчині. Червоне обличчя його розпухло з холоду, повіки ще більш почервоніли.

Присутність Азимбая не була випадковою. Ще з того дня, коли Базарали пробував порозумітися з Такежаном, він був насторожі. Син зажерливого, підозріливого й хитрого Такежана виявився розумнішим, прозорливішим і за свого батька, і за всю рідню. «Якщо Базарали замислив мститися, він почне з того, що забере коней»,— вирішив Азимбай і вжив своїх заходів. Він приїхав на пасовисько, розставив табунників в охорону і залишився доглядати за ними.

Тільки-но загін Абилгази з’явився на вершині пагорка, Азимбай відразу зрозумів, що це значить. Він негайно поскакав по косяках, збираючи табунників.

— Це не подорожні, це вороги! Умріть, але не віддавайте коней! Бийтеся сміливо!.. Нападайте самі! — кричав він.

Але табуни вже помчали. Азимбаго вдалося затримати табунників, які, вдаючи, що намагаються наздогнати налякані косяки, рятувалися від нападаючих. Люто лаючись, він зібрав навколо себе чоловік з двадцятеро.

— Не в табунах зараз діло, нехай скачуть! Треба ворогів одбити! — кричав він і, вихопивши з рук підлітка-табунника соїл, повів своїх людей назустріч Абилгази.

Обидва гурти вершників, що стрімко мчали один на одного, зіткнулися на сніговій галявині біля заростів таволги. Базарали раніш за інших пізнав Азимбая і гукнув своїм жигітам:

— Он синок Такежана скаче назустріч! Зваліть спочатку його, а за табунників візьметеся потім.

Азимбай скакав посередині свого загону. З обох боків його охороняли два здоровенних жигіти на високих конях — рудому і вороному. Коли обидві групи збилися докупи, Базарали і Абилгази опинилися просто проти Азимбая. Його охоронці одночасно змахнули соїлами.

Майстерності битися соїлами на конях Базарали і його друг навчилися змалку. Вони легко відбили напад обох велетнів, під могутнім ударом Базарали соїл табунника на вороному коні переламався, наче очеретинка. Але не встиг Базарали обернутися, як Азимбай, скориставшись нагодою, підскочив до нього, хрипко викрикуючи: