Шлях Абая - Ауэзов Мухтар. Страница 26

Уже в наступні три-чотири дні звістка про нечуваний напад дійшла й до Семипалатинська. Міські торговці-казахи, управителі найближчих до міста волостей напосідали на начальство, підтримуючи прибулих із степу скаржників. Канцелярії селянського і повітового начальників були повні-повнісінькі волосних, перекладачів, торговців, які одностайно просили заступитися за кунанбаївців.

Повітовий начальник Казанцев одразу послав в аул управителя Чингіської волості «пошту з пером». Прибуття російського стражника з шаблею і посильного повітової канцелярії страшенно налякало Кунту.

Вони не дали йому й опам’ятатися:

— Сідай на коня, їдь з нами в місто! Повітовий кличе!

В аулі Кунту були Жиренше і Бейсембі, яких він запросив до себе, як тільки дізнався про напад. Вчинок Базарали збентежив усіх трьох. Вони не могли отямитися, не знаходили виходу. Найбільше лякало Кунту те, що йому, як охоронцеві порядку в волості, доведеться відповідати перед начальством.

Він запросив також Уразбая, Абрали і Байгулака, які ще вчора були його однодумцями. Чи ж не вони ще недавно підливали масла в огонь, підбурюючи Базарали? Кунту сподівався, що верховоди таких сильних родів, як Есполат, Сактогалак, Жуантаяк будуть все-таки на його боці. Вже сама поява їх в його аулі могла б значною мірою стримати розлючений натиск кунанбаївців.

Проте, за винятком двох-трьох аткамінерів, на боці Кунту не було жодного з тих багатих і впливових людей, які гострили зуби на кунанбаївців. На запрошення Кунту вони не відгукнулися. Виходить, кинули його самого. У вирішальний час воші, замість того щоб показати ікла, визнали за краще сховатись у кущі.

Правду кажучи, Уразбай, Абрали, Жиренше та й сам Кунту не чекали від Базарали такого вчинку.

— Хіба на таке страшне діло штовхали ми його? — обурювалися вони.— Базарали почав не боротьбу, а розбій! Що ж буде, якщо завтра він нацькує голоту на інших аткамінерів і почне різати всі їхні табуни й отари? Хоч з ким сталося б таке лихо, зветься воно — погром, злочинство. Кажуть: «Від лиходія сам святий тікає…»

Цього ж дня, ще до приїзду «пошти з пером», в аул Кунту прискакали двадцять чоловік з роду Іргизбай. Їх очолювали Ісхак і Майбасар. Вони розмовляли з Кунту грубо, поводилися визивно.

— Волосний — ти! За це злочинство ти відповідатимеш своєю головою, своїм майном! — погрожували воші.— Яке нам діло до голодранця Базарали? Він хижий вовк, що нишпорить один у полі. Але лігво його тут! За його діла ми стягнемо з тебе сповна!

Не знайшовши ні захисників, ні підтримки, не покладаючись на силу свого малочисельного роду Бокенші, Кунту одразу здався.

— Робіть, що знаєте! Ніхто не врятує мене від вас! — улесливо заговорив вій.— Я не буду покривати Базарали… Тільки не судіть разом з ним, відокремте мене від його кривавих злочинів!

Майбасар і Ісхак, маючи давню злобу на Кунту, не могли простити йому того, що замість Оспана волосним став він. І тепер вони погрожували йому:

— Не надійся вирватися з наших пазурів! Коли б волосним був не ти, хіба насмілився б Базарали повернутися!

І хіба наважився б він напасти на такий могутній аул, як аул Кунанбая, іцо боїться хіба що самого бога? Звичайно, він розраховував на твій захист!

Вони вимагали, щоб Кунту виїхав у місто і попросив відставки. Всім було відомо, що грізний Казанцев давно на боці кунанбаївців. «Пошта з пером» була тому ще одним доказом.

З товстого, здоровенного Кунту піт котився градом. Очі його неспокійно бігали, він пополотнів, на ньому лиця не було.

— Складу з себе посаду, печатку віддам у ваші руки, тільки помилуйте мою душу! — благав він кунанбаївців.

І поскакав у місто.

У розпалі цих подій на Такежана звалилася нова напасть. Цього разу причиною її були по люди, а стихія.

Короткий осінній день хилився до вечора, коли за далекими хвилястими гребенями Чингіських гір показалися густі чорні хмари. Підіймаючись усе вище важкими клубками, неначе розширяючись і спухаючи, зловісні хмари незабаром закрили весь південний край неба.

Раптом частина цих хмар відокремилася від загальної маси і загрозливо швидко понеслася в напрямку до урочищ Масакул та Шуйгінсу, де розташувалися юрти й череди Такежана. Хмари, клубочачись, неслися з упертою люттю, немовби переслідуючи когось. Небо все темнішало й темнішало. По степу різкими поривами віяв пронизливий холодний вітер. Немов розвідник, летів він попереду наступаючих хмар, вказуючи їм дорогу. Пориви його ставали дедалі міцніші, частіші — й ось нарешті почався безперервний ураганний вітер, з кожною хвилиною все холодніший і холодніший.

Тим часом уся худоба вже збилася в аулі, шукаючи захисту за очеретяними огорожами, поставленими між юртами. Присмерк швидко перейшов у нічну темряву. Людське око вже не розрізняло того, що коїлося на небі. В цілковитій темряві несамовито бурхала хуртовина. Розпачливою тугою стогнав густий чагарник, із свистом хилилися стеблини чию. Здавалося, весь світ перетворився на виючий потік пекельних звуків, які все забирали з собою. Тривожний шум стояв і над самим аулом: налякана хуртовиною худоба бекала й мекала, збуджено й нестямно гавкали собаки, іржали коні.

Такежан і Азимбай, збагнувши небезпеку, давно вже шугали по аулу, одягшись якомога тепліше.

— Бережіть худобу! Глядіть, щоб не погнав її вітер! — кричали вони то тут, то там.

— Пильнуйте за огорожами! Виходьте всі на вулицю! Біжіть до худоби!

— А головне, підпирайте огорожі, бо не втримаємо худобу!

Розігнавши по отарах і чередах не тільки чоловіків та жінок, а навіть дітей, Такежан скакав по аулу з краю в край, безперервно наказуючи:

— Більше галасу! Нехай худоба почуває, що її вартують! Подавайте голос вівцям, кричіть: «Шайт, шайт!» Загоньте кіз!.. Голосніше кричіть на всю пельку, щоб вовки не налетіли!

Пастухи, доярки, грубники, наймички, щулячись від дикого вітру у своїх лахміттях, забувши про себе, оберігали байську худобу. Рятувати добро Такежана вийшли всі люди аулу, за винятком сім’ї старої Ійс. Такежан кинувся до цієї ветхої халупи.

Іса цілий день пас на морозі овець і надвечір звалився. Тепер він лежав у своїй дірявій юрті, його морозило, йому зуб на зуб не попадав, він ніяк не міг зігрітися. Рвучкий вітер наскрізь продував чорну халупу; здавалось, усе в ній, здригаючись від жаху, стислося в клубок. Дружина їси, пригорнувши до себе обох малят, прикривала їх пеленою. Стара Ійс, зібравши весь одяг і вкривши ним сина, намагалась зігріти його ковтком гарячої води і проклинала баїв:

— В усьому їхні вівці винні!.. Бодай би вони загинули, як їхні коні! Не вмирати ж тобі через його худобу! Ковтни хоч гарячого!

Знадвору почувся грізний голос Такежана:

— А чому з цієї юрти люди не виходять?! Що тут, усі померли? Де Іса?

Стара підбігла до дверей.

— Іса занедужав, замерз! Цілісінький день з вівцями був.

— Нехай виходить швидше! Худоба в небезпеці! Нічого тут валятися, коли лихо наспіло!

Ійс розпачливо гукнула:

— Я вийду за нього! Він не може, лежить!

І, не слухаючись сина, який намагався її спинити, вона вискочила з юрти.

Іса спробував підвестись, але страшна втома сковувала його. Малята в страху притулялися до нього. Старший, Асан, злякано заговорив:

— Тату, глянь, як тремтить юрта! Її не знесе бураном? Що з нами буде, якщо її звалить!

Справді, всі ветхі зав’язки юрти загрозливо тріщали, повстина раз у раз лопотіла по кістяку. Здавалось, ця жалюгідна халупа полохливо здригається під страшним натиском і тужливо кличе на допомогу. Іса й сам подумав — чи витримає юрта, але поспішив заспокоїти сина:

— Засни, рідний, юрта у нас міцна. Спи спокійно! — І, притиснувши до себе Асана, Іса несподівано для себе провалився в глибокий сон.

Його розбудив тривожний голос матері:

— Ой-бай, світе мій Іса! Зірвало загорожу, овець погнало бураном у степ… Азимбай там скаженіє, шукає тебе, нахваляється… Що робити, рідний мій?