Шлях Абая - Ауэзов Мухтар. Страница 53

Горюючи за Оспаном, Абай осипав себе докорами. Нікому не говорив він про це, але думка про свою провину ще більше підсилювала його горе.

За ті два дні, які Абдрахман провів у жалобному аулі, Абай не виходив з юрти Єркежан, не відпускав від себе й сина. Він годинами розповідав Абішеві про дитинство, юність і зрілі роки Оспана.

Слухаючи батька, Абдрахман тривожно думав про нього самого. В цей приїзд він помітив, що Абай дуже змінився: дужче посивів, змарнів, став небагатослівним, неначе згас під враженням раптової втрати; подовгу мовчав, поринав у самотні думки. Молоді друзі Абая з тривогою розповідали Абдрахманові, що у них, особливо у Дармена, часто виникала тепер думка: «Невже вогонь поезії, який горів у його грудях, погас?»

Але так здавалося тільки сторонній людині. Насправді ж горе, що пригнуло до землі Абая-людину, не змогло придушити Абая-поета. В думках його складалися задушевні вірші. Багато їх уже жили в його душі, але жодного з них він ще не читав навіть найближчим друзям.

Думаючи про Оспана, Абай у думці перебирав усіх живих родичів. Хто з них міг бути його другом, хто міг би заступити Оспана? Чи не Такежан часом? Або Азимбай? З ними йдуть в життя ошуканство й підлість, темні злочинства…

«Навкруги вороги. Вороги не тільки мої, але й усього народу… Що чекае далі? Хоч скільки думай, шукай, виходу не видно». Абай відчував себе неначе в глухому куті. Самотній, він мовчазно пив келих гіркоти, простягнутий йому життям, не поділяючи свого суму ні з ким.

Саме такий стан Абая і непокоїв його молодих друзів. Вони покладали великі надії на приїзд Абдрахмана, сподіваючись, що побачення з сином розвіє похмурий стан Абая. Але ось минуло вже три дні, як приїхав Абіш, а Абай, як і раніше, був заглиблений у свої похмурі думи. Майже весь час він перебував у жалобній юрті.

Ввечері Дармен повів Абдрахмана з юрти, щоб поговорити з ним.

Сонце сідало. Весь захід був охоплений темно-червоним полум’ям. Високе чисте небо з дивовижним спокоєм простяглося над широкою рівниною. Дув холоднуватий вітерець. Абіш глибоко зітхнув на повні груди, неначе звільняючись від суму жалобної юрти.

Жигіти йшли берегом річки. Тут росли густі зарості типчака. Земля була вкрита невисокою зеленою травою.

Розмовляючи, вони далеко зайшли вниз по річці. Дармен перший заговорив про стан Абая. Говорив він не тільки від себе, але й від імені всіх молодих Абаєвих друзів. Абдрахман уважно слухав його.

— Ми чекали на тебе, Абіш, як на людину, яка може принести Абаю-ага зцілення. Самі ми неспроможні розвіяти тяжкий його сум. Тобі слід підбадьорити батька. Придумай що-небудь!

Абдрахман, ідучи поряд з Дарменом, поглядав на нього збоку. Сонце вигравало яскравими бліками на широкому лобі жигіта, на смаглявій шкірі вилиць. На зблідлому обличчі виблискували великі виразні очі.

Уважно вислухавши юнака, Абдрахман відповів йому дуже коротко. Вважаючи за негідне для мужчини багато говорити про свій власний клопіт, він сказав:

— Дякую вам усім за ваше піклування про батька, Дармен. А як розважити його, нам треба подумати разом.

Така небагатослівність сподобалася Дармену. Він теж вважав, що справжня людина повинна проявляти себе у вчинках, а не в словах, і не любив пустих балачок.

Непомітно вони дійшли до невеликого аулу, що стояв на березі річки. Назустріч їм кинулися, загавкавши, два кудлатих чорних собаки, вибігло кілька хлоп’ят, попереду яких був хлопець років семи-восьми, що нагадував чимось Дармена. Жигіт враз підкликав його:

— Рахім-тай, батько вдома?

— Ні, не вдома. Він біля юрти сидить,— відповів Рахім.

Абіш, Дармен і супутники малого Рахіма розсміялися, сам він теж посміхнувся й, засоромившись, почав колупати пісок великим пальцем правої ноги. Дармен, ласкаво взявши його за плечі, пригорнув до себе. Хлопець з сором’язливою цікавістю розглядав Абіша, його білу гімнастерку, блискучі гудзики, шпори, що побрязкували на лакованих чоботях. Жваві чорні очі не пропускали нічого.

Рахім уже здогадався, що перед ним «вчений Абіш-ага» з аулу Абая, про якого всі діти вже багато чули, але якого не всі ще бачили.

Абдрахману хлопчик дуже сподобався і, нахилившись, він погладив його густе блискуче волосся.

— А хто твій батько, Рахім-тай?

— Ата,— відповів він, і Дармен, розсміявшись, пояснив, що малий — остання дитина Даркембая.

— Нашому Дакену не щастило з дітьми. Всі повмирали малими. Старий дуже відданий йому.

Слова ці збентежили Рахіма, він випручався з рук Дармена, кажучи:

— Дармен-ага, я побіжу скажу батькові про вас!

І він побіг до невеликої закуреної юрти, що стояла посеред бідного аулу.

Абдрахман подивився йому вслід.

— Зайдемо, Дармен. Дакену треба віддати салем раніше, ніж іншим,— сказав він і додав: — У цього старого очі ще зіркі. Мені цікаво, що бачили вони за час нашої розлуки, за чим стежать тепер.

Даркембая вони знайшли біля юрти. Він сидів у затишку на шкурі лошати і, швидко махаючи маленькою сокиркою — шапашотом,— обтісував важку довбню, щоб нею забивати кілки. Видно було, що це для нього не праця, а скоріше приємність. Шапашот у його умілих руках врізався в дерево, як у масло, гладенько й чепурно обтісуючи довбню. Старий тепло відповів на привітання Абдрахмана, не кидаючи роботи. Юнак підсів до нього, з цікавістю дивлячись на точні і плавні рухи його рук, і заговорив так, наче вони розсталися вчора.

— Даке, мені здається, що життя не поскупилося для вас ні здоров’ям, ні силою, адже ж це, мабуть, найкращий його дарунок,— посміхаючись, сказав він.

Даркембай кинув на нього з-під сивих брів дружелюбний погляд і теж усміхнувся:

— Голубе мій Абіш, ти повторив те, про що недавно сказав і твій батько. Тут якось у одного з наших жатаків поламався віз, я вставляв спиці в колесо. Підійшов Абай, подивився і сказав: «Молодець, сила в тебе ще міцна!» І ще сказав мені: «Не піддавайся старості! Вже коли дістав такий дарунок, бережи його». Хороша він людина, добра зичить людям, особливо нам, бідним жатакам…— казав Даркембай, а сам ретельно тесав довбню. Потім він почав розпитувати Абдрахмана: — Вчитися закінчив, Абіш? Зовсім повернувся до аулу чи знову поїдеш далеко?

Той відповів, що зиму він ще вчитиметься, а навесні, мабуть, приїде додому ненадовго, поки не почне військову службу. А де йому доведеться служити, він ще й сам не знає.

— Значить, знову поїдеш. А коли ж тут житимеш? — сказав Даркембай і якийсь час стругав мовчки, явно невдоволений. Потім заговорив: — 3 того, що каже Абай, я зрозумів, що вчитися — справа хороша. Російське навчання просвітлює людину, робить її видющою. І руку її подовжує. Абай і наших жатаківських дітей віддав у науку. Я чув, ті, хто по-російському вчилися, вже людьми стали. Ось син Молдабая — Аніяр, син Муздибая, син киргиза — Омарбек уже осягнули науку і тепер користь приносять. От хоча б Садвокас: зібрав усіх синів жатаків — таких замурзаних, як мій Рахім! — і навчає їх грамоти. Нам, казахам, тямущі люди потрібні. Ось навіть і я, хоч старий, а навчився ремесла і теж комусь став потрібний! — неначе підсміюючись над собою, сказав він, показуючи майже закінчену довбню.

Дармен зважив за потрібне втрутитися.

— Даке, ви добре знаєте, як вас цінують в аулі,— і юнак обернувся до Абдрахмана.— Робота Дакена для жатаків — велика підмога, Абіш. Він і соху, і воза полагодить, зробить і лопату, і косу, і сапу, і сокиру…

— Можу й казан полагодити, і будь-який посуд! — з жартівливою поважністю підхопив Даркембай.

— Словом, став майстром і по дереву, і по металу,— говорив далі Дармен.— Про нього жатаки тепер кажуть: «Жив, жив кінь, а на старість пішов інохіддю!» Та він і сам задоволений, що в ньому виявилися такі здібності. Хоч йому вже сьомий десяток, а, бачиш, сам заробляє собі на життя, та й люди хвалять. Тим-то наш Дакен і каже, що казахам потрібні всякі тямущі люди!

Даркембай слухав його посміхаючись. Незважаючи на різницю у віці, вони звичайно жартували один з одного, як ровесники.