Шлях Абая - Ауэзов Мухтар. Страница 54

— Е, що там про мене, любий мій! — промовив Даркембай, підморгуючи Абдрахману.— Що я роблю? Якісь дурниці! Вдариш сокиркою — вийдуть сани, постукаєш молоточком— вийде віз. У нас є інші тямущі казахи, оті справді діло роблять. Їхня робота — тріскучі удари по струнах домбри та всілякі «арі-айдай бойдай-талай!» [33].

Дармен і Абіш зареготали.

— Не попадайся йому на язик, Абіш! У цього старого хватка ще міцна! — крізь сміх промовив Дармен, поглядаючи на дядька, який задоволено посміхався.

Але тут Даркембай повернувся до серйозної розмови:

— То добре, що ви вчитесь, а погано, що, навчившись, не повертаєтесь до аулу,— сказав він, звертаючись до Абдрахмана.— От син Молдабая поїхав у Ташкент, служить там. І ти такий саме маєш намір. Ніяк я цього не збагну. Батьки вас навчали, народ вас чекав, як чекають влітку соковитих ягід, а ви доспіли і не хочете принести користі народові. Хочете підніматися самі, дістати чини, при владі стояти. А ви гляньте, як один Абай на всю нашу округу випромінює світло! Та що він! Навіть отой балакун Баймагамбет, який грамоту знає не краще, ніж його кінь, а й той потерся біля Абая — і набрався знань. З ним поговориш — і сам розумнішим стаєш. Коли він ночує в мене і цілий вечір розповідає, що перейняв від Абая, я вгамовую спрагу, неначе до юрти підійшла багатоводна ріка… Одиноке дерево в пустелі завжди сохне, якщо навколо нього не проросте його насіння. Хочете досягти висоти — тягніться до неї разом з усіма паростками, а не поодинці…

Слова Даркембая вразили Абіша. У нього були свої потаємні думки, про які він не говорив навіть з батьком: Абдрахман не раз думав, як би уникнути військової служби, жити в аулі і самому навчати молоде покоління. І тепер слова Даркембая здалися йому голосом самого народу, що справедливо вимагав його допомоги.

До юрти підійшла Жанил з двома відрами молока.

Вона була набагато молодша за Даркембая. Походила вона з роду Бокенші. Коли там помер її перший чоловік, родичі-жатаки радили Даркембаєві одружитися з нею. Всі діти Даркембая від його першої дружини вмирали в ранньому віці. З народженням Рахіма в сім’ї встановилося повне й спокійне щастя. Жанил була саме тією людиною, яка була потрібна Даркембаю в наступаючій старості. Вона щиро поважала його, піклувалася про нього. Даркембай, якого Абай називав раніше сумним стариком, за останні роки наче помолодшав. Працьовитий взагалі, тепер він вважав за свій обов’язок ще більше працювати для Жанил і, головним чином, для Рахіма. Незважаючи на свої шістдесят з чимсь років, Даркембай зумів навчитися незнайомих для нього ремесел і за короткий час став ковалем, столяром, майстром на всі руки.

Друзі й родичі — всі помітили, як на схилі свого життя піднісся духом цей старик. Особливо раділи з цього Абай і Базарали. Абай щороку давав на літо Даркембаєві корову і двох-трьох кобил для доїння, взимку присилав худобу на м’ясо.

Побачивши дружину, Даркембай відклав сокиру й підвівся:

— Жанил, до твого дому прийшов гість, та ще який! Іди приведи баранця, Рахім тобі допоможе. Пригостимо як слід такого гостя!

Жанил привітно поздоровкалася з Абдрахманом і одразу почала поратись.

— Абіш, голубе, що ж ви сидите на голій землі? Дайте я постелю вам! — І, швидко зайшовши в юрту, вона винесла звідти повстину. Розстеляючи її біля юрти, вона говорила:

— Рахім-тай мені вже все розказав, коли я доїла овець. Прибіг і каже: «Апа, кінчай швидше доїти. Дармен-ага привів гостя!» — і просто потяг мене за плаття.

Рахім, соромлячись, ховався за матір і підштовхував її, немовби кажучи: «Ну, гаразд, що там розповідати!»

Абдрахман почав рішуче заперечувати:

— Ні, Даке, ні женеше, і не кажіть про барана! Вже коли хочете нас пригостити, то скип’ятіть овечого молока. Та я й люблю його більше, ніж м’ясо!

Дармен підтримав його:

— Женеше, почастуй його «білим козеням» [34], його він у Петербурзі, мабуть, не щодня куштував.

— Де там! І разу за цілу зиму не їв! — підхопив Абіш, почуваючи себе тут, як у рідному домі..

Коли добре смеркло, Даркембай залишив роботу і разом з гостями зайшов у юрту. На вогнищі стояв уже невеликий казанок, поставлений Жанил, на почесному місці розстелені ковдри і розшиті повстини.

Посадивши Абдрахмана і сівши сам, Даркембай вів далі розмову, почату перед приходом у юрту: на прохання Абіша він розповідав йому про становище жатаків.

— Жатаки наші зовсім зубожіли, голубе Абіш,— закінчив він.— Останніх два роки звалилися на нас таким тягарем, що ми ніяк на ноги не зіпнемося.

Ще з торішніх зустрічей із стариком Абіш знав, що помста Такежана жигитекам зачепила й тутешніх жатаків.

— Даке, давно хотів вас запитати,— звернувся він до старого.— Скажіть мені: як розуміли цей набіг ваші жатаки і жигитеківська голота? Що вони думали, погнавши табуни всесильного Такежана?

Старий схвально і ласкаво глянув на Абдрахмана:

— Якщо я правильно тебе зрозумів, голубе мій, ти хочеш знати, як себе проявляє у випробуванні народ? Ти питаєш, чи бачив я тоді його справжнє лице?

Він помовчав, підкладаючи у вогонь кізяк, а потім заговорив, дедалі більш пожвавлюючись:

— Бачив… Правду кажучи, і наші жатаки, і жигитеківські бідняки показали, чого вони варті. Я не раз думав про цей набіг і тепер добре розумію, що похід цей був особливим походом… Походом бідняків. І не Базарали його почав. Почав його народний гнів, що дійшов до кипіння. Коли б ти побачив, як сколихнувся тоді весь цей смиренний люд! — Даркембай випростався, і в очах його заблищав вогонь.— Я й сам не пізнавав багатьох жигитів. Що вони тоді говорили? «Ну що ми зробили — самого тільки Такежана розгромили! А їх сила-силенна! Ех, коли б усю цю зиму налітати нам на них грізною бурею!» — от що вони говорили! Базарали повів розгніваний народ, відповідав за всіх тільки сам. На суді нікого не назвав з тих, хто подався за ним у набіг. Мужня і чесна людина! — Даркембай з гордістю говорив про це і висловив думку, що здивувала Абдрахмана: — Хіба може герой народитись, якщо народ не спородить його сам? Звідки ж узятися в його серці вогневі мужності й сміливості? Базарали — син свого народу. Він сміливий і непохитний — і народ наш такий же. Коли на суді в місті вирішили, що ми повинні віддати за кожного коня Такежана по два п’ятирічних коня, степ захвилювався. Такого жорстокого рішення ніхто з нас і не чував. Цілі аули, наче повалені бурею, не могли зрушити з місця. Як же кочувати, коли немає коней? Залишалось або розбрестись по інших аулах, іти в найми, або осісти на землю, забувши про кочування. Але ніхто не скаржився, не стогнав. Багато з тих, у кого була в руках сила, пішли на Іртиш працювати до росіян, інші осіли тут, почали працювати на полях. І хоч як важко нам судилося, народ витримав усе… Я старий, а тільки тепер зрозумів, що коли триматися купи, то народ підніме все, як сильна, могутня хуртовина. Такої думки я, і всі люди з народу так думають, діти мої… От у чому причина, чому на сьомому десятку літ я навчився ремесла і став майстром!

Слова старого нагадали Абдрахману те, що він чув у Петербурзі про селянські повстання в Росії. І юнак заговорив про це. Він розповів Даркембаю, що в Росії дедалі частіше піднімаються гнівні сили селян. Біднота повстає проти насильства царської влади, проти гноблення хазяїв-поміщиків. Абіш говорив і про далеке, але пам’ятне всім повстання Пугачова, який пішов проти самої цариці, і про те, що було в Росії за останні десять років.

— Понад триста разів у шістдесяти губерніях піднімалися на боротьбу за свої права російські селяни…

Деркембай, уважно його слухаючи, схвально кивав головою і, коли Абіш замовк, сказав:

— Добра розповідь, голубе мій! Яка ж темна глушина — наш казахський степ! Що ми тут знаємо? Думали, що своїм нападом на Такежана вчинили небувале, про що триста років ніхто не чув, а виявляється, на російських полях бурхає справжня хуртовина! В шістдесяти губерніях — це ж ціла держава! Кажеш, триста разів бралися за шокпари? Оце діло! Видно, де праця, там і мужність. Дужий, сміливий народ ці росіяни, справжні батири! Недарма Абай каже: «Навчайтесь усього в росіян, вони йдуть вперед, далеко бачать».