Пристань Ескулапа - Низюрский Эдмунд. Страница 37

— Капітане, — прошепотів я, — гляньте-но! Це ж аркуш із рукопису!

Трепка взяв папірець і швиденько надів окуляри. Це був аркушик формату учнівського зошита, списаний дрібним, з круглими буквами, почерком Містраля.

— Справді, — кашлянув Трепка. — Ну, це може заспокоїти нашого друга Журку. Ви впізнаєте цей аркушик? — звернувся він до схвильованого Касіци. Професор витріщив очі.

— Це з праці про агранулоцитоз… — сказав він страшенно здивований.

— Рукопис твору «Дзета», — додав Трепка.

Я повідомив про це Журку. Той, до краю збуджений, вибіг з дому.

Головною алеєю до нас ішла Галінка, ведучи за руку малого хлопчика. Вона була в легкій сукні, яка чудово підкреслювала стрункість її фігури. Ще здалеку Галінка посміхалася до нас.

— Я привела вам малого втікача. Він дуже розкаюється і хоче щиро про все розповісти. Ну, Яцеку, говори!

Яцек проковтнув слину.

— Я… я не хотів…

Обеззброєний Журка тільки крякнув.

— Ви завдали собі стільки труднощів… Спасибі вам…

— Та нема за що. Я помітила підозрілі рухи цього молодого громадянина, от і взялась його допитувати. Він і признався в усьому. Думаю, що й це вас зацікавить, — Галінка подала Журці два зібгані аркушики і багатозначно посміхнулася.

Ледве глянувши, ми впізнали дальші сторінки рукопису «Дзета».

— Ви справді геніальна, — захоплено глянув я на неї.

— Навіть геніальна… — Галінка хитнула головою і невимушено засміялась.

Але я відчув, що мій щирий подив не був їй неприємний.

Журка обернувся до хлопця:

— То тебе звати Яцек?

— Так, пане.

— Чудово.

Журка покопався в кишені, витягнув звідти металеву коробку, спокусливо затріскотів нею над малюком, а потім відкрив кришечку.

— Пригощайся.

— Я бачу, ти після вчорашнього дня знову змінив тактику, — сказав я не без злорадства.

Журка закусив губи.

— Ну, малий, чому не береш?

Яцек, заклавши руки за спину, підозріливо дивився на нього.

— Не любиш цукерок? Поглянь, які великі.

Блиснувши оком, Яцек критично оцінив вміст коробки.

— Цу-кер-ки — то для дів-ча-ток, — зневажливо процідив він, — а я люб-лю ква-ше-ні о-гір-ки.

— Оце так мужчина! — засміявся я. — Отже, хочеш огірка?

— А березової каші не хочеш? — засопів Журка, сердито ховаючи коробку.

Малюк глянув на Журку, збентежений такою несподіваною зміною пропозиції.

— Слухай-но, хлопче, — втративши терпіння, кинувся на нього Іполит, — де ти взяв ці папірці?

Хлопчик втупив очі в землю і мовчав.

— Ну. ж, не бійся, скажи, — лагідно промовив я.

— Нехай спочатку той пан з довгим носом віддасть мені голубів, — пробурмотів Яцек.

— Ми дамо тобі цілий чистий зошит, і ти зробиш собі інші… Поглянь, які ці негарні, зібгані, забруднені… Де вони так вимазались?

Яцек знизав гострими плечима.

— Де ж ти їх знайшов? Хто тобі дав? — грізно допитувався Журка. — Ну ж, відповідай!

Малюк довго думав.

— Мабуть, святий Миколай, — сказав, нарешті, хитро зиркаючи на Журку.

— Святий Миколай! — вигукнув Журка. — Де? Коли? Ти бачив його?

— Бачив раз уночі, як він увійшов через вікно. Він схожий на татка, і від нього пахло горілкою.

— І дав тобі ті папірці?

— Ні, тоді він нашльопав мене за те, що я не спав.

— Ну, кажи вже, нарешті, хто тобі їх дав?

— Не знаю… — зітхнув Яцек. — Може, Шапочка.

— Яка Шапочка?

— Червона Шапочка.

Журка засопів, охоплений розпачем.

— Ця дитина не зовсім нормальна. Бреше, як по писаному.

— Боюся, — кашлянув Трепка, — що цей чоловік просто собі кепкує з нас. Як ви думаєте, панно Стор?

Галінка засміялася.

— Яцек невиправний брехун, боюся, що з нього важко буде щось витягнути. Ці хлопчаки горою стоять один за одного. — Кажучи це, Галінка нахилилася до хлопця. — Ну-бо, Яцеку, покажи, де ти знайшов ті папірці? Ти ж обіцяв мені, що скажеш усю правду.

Яцек шморгнув носом, засунув руки в кишені і почав ходити сюди й туди, приглядаючись до трави.

— Здається, там, — промовив, показуючи на кущі. Журка поспіхом рушив за ним, а за Журкою і ми всі.

По дорозі хлопчак немов забув, що, власне, нас цікавить, бо все з більшим інтересом приглядався до Трепки, потім, нарешті, зупинився і ні з того ні з сього сказав:

— У тебе смішна голова. Ти, мабуть, носив дуже тісний капелюх.

— Тихше, — крякнув уражений Трепка. — Якщо не заспокоїшся, то той пан тебе забере, — показав він на мене.

Трепка, мабуть, вважав, що я настільки бридкий, хоч дітей мною лякай. Не знаю, правда це чи ні, але погроза Трепки вплинула. Хлопчак глянув на мене і вмить замовк.

Ми зайшли в кущі.

— Куди ти нас ведеш? — підозріливо запитав Журка.

— Покажу вам вігвам.

— Вігвам? Не мороч нам голови з тим вігвамом. Кажи, де ти знайшов папірці?

— Папірці… е… то… то я забув.

Якби з нами не було панни Стор, Журка, безсумнівно, нашльопав би його.

— Яцеку, я не чекала цього від тебе, — докірливо промовила Галінка. — Ти ж обіцяв мені.

Яцек неспокійно оглянувся. І я тільки тепер помітив, що з кущів за нами пильно стежать чиїсь очі.

— В кущах повно тих шибеників, — пробурмотів я. — Хлопець, мабуть, боїться.

— Напевно, тобі дав ці папери Андрій, — сказала Галінка, — Андрій Новаковський. Правда, Яцеку?

Яцек уважно глянув на неї і одразу ж опустив очі. Мовчав.

— Найкраще йдіть одразу до Андрія, то їх заводій.

Яцек кинувся з кулаками до Галінки.

— Ні! Ні!.. Ах ти базіка, плетуха! — лупцював її кулачками по руках.

В очах у нього стояли сльози.

Журка хотів відтягнути хлопця, але Яцек ударив його ногою в коліно і стрибнув у кущі.

— Чортеня! — застогнав поручик, потираючи ногу.

Галінка посміхнулася крізь сльози.

— От і співробітничай з міліцією! — спробувала пожартувати.

Андрія Новаковського ми знайшли на пустій площі за будинком Новаковських. Разом з трьома товаришами він грав у футбол. Біля воріт, позначених палицями, на яких висіли куртки, лежало кілька голубів з жовтого паперу. Журка взяв їх і багатозначно похитав головою.

Футболісти припинили гру. Один з них, хлопчак років дванадцяти, страшенно худий, з наїженим чубом, підійшов до нас неспокійно, але відважно і спитав.

— Що вам треба?

— Звідки це в тебе? — Журка показав на голубів.

— А хіба що?

— Пропали потрібні нам папери. А ці голуби зроблені саме з них.

— А хіба я знав, що вони потрібні? Я думав, що їх викинули. Можете їх собі забрати. Подай м'яч, Янеку!

Він уже збирався залишити нас і продовжувати гру.

— Почекай, братіку, — Журка притримав його за плече, — ти не відповів ще на моє запитання. Де це ти взяв?

— Он там лежало… під тим кущем, — показав він головою.

— Брешеш! — гримнув Журка.

— Брешу, це правда… — прошепотів хлопець. — Але при них я нічого вам не говоритиму. Почекайте мене в окопі. Через півгодини я прийду, тоді поговоримо.

— Тепер скажеш, братіку, — шарпнув його Журка.

— Ви так думаєте? — очі у хлопця звузилися.

— Облиш його, Журка, — сказав Трепка. — Добре, хлопче, почекаємо.

Андрій блиснув зубами і вдарив ногою м'яч.

Сопучи від люті, Журка сидів у напівзаваленім рові.

— Вести переговори з цими щенятами! Теж ідея. Він нас пошиє в дурні, цей шибеник. Ви бачили його очі? То очі негідника.

— Друже, ми йдемо найпростішою дорогою до мети.

— Найпростішою! — Журка засміявся. — Сидіти півгодини в цій дірі, бо так сподобалося тому молодому розбійникові.

Почулися кроки, що стугоніли по утрамбованій землі. Журка висунув голову і вискочив з рову. Ми вилізли слідом за ним.