Пристань Ескулапа - Низюрский Эдмунд. Страница 39

— Ні, «Дельта», — розпачливо похитав головою Йонаш.

— Дедалі краще, докторе, — кепкував Журка. — Добряче ви тут наплутали. Бо в шпаківні на дереві ми все-таки знайшли твір «Дзета», про агранулоцитоз..

— Нехай, буде «Дзета», — простогнав Йонаш. — Це мене вже не врятує.

— Я думаю, — процідив Журка. — Ви втратили моє довір'я, докторе. У вівторок я питав вас про рукописи професора. Ви тоді не сказали, що він у вас в чемодані.

— Я тоді… не знав. Побачив його тільки потім…

— Он як, ви не знали… — Журка підвівся. — У мене більше немає запитань, колеги. Для мене ця справа ясна.

— Панове! — схопився Йонаш.

— Спокійно, докторе. Вас я вже ні про що не питатиму. Тепер ваша черга. Ви знаєте, чого я від вас чекаю. Мене цікавить тільки одне ваше слово.

Йонаш опустився на стілець.

У дверях на терасу ми зустріли доктора Протоклицьку. Мені здалося, що вона чекала на нас. На обличчі її вже не було насмішкуватого виразу, вона чемно посміхалась до нас.

— Я хотіла поговорити з вами про одну справу.

— Я сподівався цього, — промимрив Журка. — Шкода, що тільки тепер. Адже доктор Йонаш годував шпаків ще в вівторок.

Доктор Протоклицька зашарілася.

— Ви чудово проінформовані, поручику. Однак трохи помилились, я не про цю справу хотіла з вами поговорити. Мені хотілося сказати вам дещо таке, чого ви ще не знаєте.

— О, це цікаво! — промовив Журка. — Якщо так, то ходімо до кімнати професора.

Коли Журка зачинив за нами двері, лікарка різко повернулася. В очах у неї стояли сльози.

— Ви певні, що Йонаш винен, правда?

— Доктор Йонаш не говорить з нами відверто, — сказав Журка. — Власне, я повинен був його вже давно арештувати. Траплялося, що людей засуджували навіть при менших доказах їх вини.

— То чому ж ви його не арештуєте? — прошепотіла Протоклицька.

— Це зайве, — пробурмотів Журка. — Ви й так у мене всі тут, як миші під скляним ковпаком, — Поручик скромно оглядав нігті. — Здається, ви хотіли сказати мені щось цікаве?

— Так. Йонаш не винен. Він не брав тих паперів, йому підкинули їх.

Журка зітхнув.

— Ви не сказали поки-що нічого оригінального.

— Йому підкинули ті папери, і я знаю, хто це зробив.

— Невже?

— Я бачила на власні очі. У вівторок перед обідом я була в кімнаті Йонаша… Хотіла віддати йому книжку… В кімнаті не було нікого… Я хотіла вийти, але раптом почула, як хтось обережно відчиняє двері. Я чула, що то не Йонаш. Мені було якось ніяково, що хтось чужий застане мене тут… а разом з тим… І цікаво, хто може заглядати в кімнату. Я сховалася за віконну занавіску. І побачила Заплона. Він навшпиньки підійшов до чемодана, що лежав на стільці, і всунув у нього щось схоже на книжку чи зошит. Потім, оглядаючись на всі боки, зник за дверима.

— Непогана казочка, — посміхнувся Журка, не піднімаючи голови.

— Казочка?! Як ви можете! — Протоклицька схопилася з місця.

— Дуже кепсько обдумана казочка, — сумовито повторив Журка. — У цьому домі всі раптом виявили в собі таланти Езопа. Це дуже сумне явище, такі загальні мандри в країну казки. Я жалкую, що мені не п'ять років. Ах, людині завжди не щастить! Коли я мав п'ять років, ніхто не хотів розповідати мені казок. Тепер, коли мені тридцять п'ять, усі засипають мене казками. Та з цього мало користі. Мене вже давно, шановна пані доктор, цікавлять тільки факти, тільки реальні факти, і мені приємно усвідомлювати, що я вмію відокремити їх від витворів фантазії.

Доктор Протоклицька прикусила губи і, кинувши на Журку лютий погляд, вийшла з кімнати. Журка витягнув довгі ноги і засміявся.

— Хай йому грець, я й не знав, що ця жіночка так уболіває за того лавандового фертика! А крім того, і не підозрівав, що вона здатна на таке самопожертвування.

— Ти не віриш їй?

— Аніскільки. Якби так було, то вона не ждала б до цього часу. Типова брехня на скору руку, зліплена з неясних спогадів про детективні повісті. «Сховалася за завіскою… двері поволі відчинилися… тінь навшпиньках наблизилась до чемодана». Ох, як це банально! Зненацька Журка замислився.

— А проте варто було б допитати того блазня Заплона. Не шкодить нагнати йому трохи страху.

Заплон лежав на лежанці, поклавши ноги на сусідній стілець. Позіхав.

— Нудьгуєте? — запитав Журка.

— Страшенно! — позіхнув Заплон. — Здуріти можна! Коли ж ви, в дідька, закінчите це слідство, слідча особо? Доки будете нас тут тримати?!

— Ніхто вас не тримає. Здається, ми уклали добровільну угоду. Можете виїхати хоч зараз.

— Дякую, — промимрив Заплон. — Я поїду, а ви посадите мені на шию ангела-хранителя, правда ж? Виїжджати нема потреби. Але я з радістю вибрався б з вами кудись на риболовлю.

— Зі мною на риболовлю? — здивувався Журка.

— В цей період риба клює дуже добре.

— На вашому місці я не думав би про рибу. Ви самі не розумієте, в якому становищі опинилися, докторе Заплон, — посміхнувся Журка.

— Невже воно раптом погіршало?

— Страшенно. Тільки що на вас звалилося тяжке звинувачення.

Заплон свиснув.

— Ви мене зацікавили, поручику.

Журка закурив цигарку.

— По вас я не міг би й подумати, що ви любите гратись у святого Миколая.

— У святого Миколая?.. Ото комедія! Ви говорите дедалі цікавіші речі, поручику.

— Але це у вас анахронічні нахили, — вів далі Журка. — Наскільки мені відомо, святий Миколай не приходить на Великдень.

— Справді, поручику, з того часу, як ви почали гру з словами, ви стали незмірно цікавіші. Але може, нарешті, ви вже почнете розмовляти як міліціонер?

— Сумніваюся, чи це буде приємно для вас, — цідив Журка. — Ви почали негарну гру, докторе. Розумію, що якби ви тримали при собі рукопис, то це при даній обстановці трохи зв'язувало б вас, але підкидати його колезі в чемодан — це виключно поганий хід. Це нечиста гра, докторе.

— А хай йому чорт! — зітхнув Заплон. — Один — нуль на вашу користь!

Журка витріщив очі.

— Ви не заперечуєте?

— Ні, аніскілечки, — позіхнув, нудьгуючи, Заплон. — Ми ж домовилися, що гратимемо чесно. Щоб гра була цікава, треба дотримуватись певних правил, лояльність зобов'язує нас до цього. Я ж сказав уже вам, що в мені ви матимете найбільш пристойного партнера. Тому, поручику, я й кажу: один — нуль на вашу користь.

Що це за жарти? — наїжився Журка.

Жарти? Ви смішите мене, поручику.

— Отже, ви признаєте, що у вівторок…

— Справді, у вівторок… — кивнув головою Заплон.

— Ви пробралися перед обідом до кімнати доктора Йонаша…

— Пробрався до кімнати Йонаша.

— І сховали в його чемодані рукопис.

— Сховав.

— Не знаю, чи ви розумієте, які наслідки матимуть ці зізнання. Я буду змушений арештувати вас по обвинуваченню в убивстві з метою присвоєння собі наукової праці забитого.

Заплон скривився.

— Ох, ви знову влізли у свою шкаралупу. Повірте мені, ваша благородна особа на цьому багато втрачає.

— Прошу зважувати, що ви говорите, — холодно промовив Журка. — Я не звик вести допит у такому тоні і можу зробити з цього дуже неприємні для вас висновки.

— Невже ви й справді хочете арештувати мене, грізний охоронцю закону?

— Я схильний зробити це хоча б для того, щоб угамувати ваш язик, докторе.

— Може, ви й маєте рацію! Так і справді буде забавніше.

Заплон підвівся і простягнув руки.

— Я в вашому розпорядженні. У вас є при собі наручники?

Журка зміряв лікаря поглядом, який міг би забити коня.

— Ви занадто поспішаєте, докторе Заплон. Спочатку я хотів би спитати вас про основне. Ви признаєтесь у тому, що отруїли професора Містраля?

Заплон почухав потилицю.

— Чи ви часом не дуже вже ненажерливі? Я подав вам пальці, а ви одразу тягнете всю руку. Точнісінько як той диявол у народній казці. Признався ж я в тому, що підкинув бідному Йонашу зозуляче яйце в чемодан, хіба з вас мало цього?