Таємниця янтарної кімнати - Ерашов В.. Страница 10

— Янтарний кабінет тут, у підвалах, пане гауляйтер, — майже пошепки, підвівшись чомусь навшпиньки, відповів Фрізен.

— Не вивезено? Ви будете відповідати за це перед фюрером! — Кох вдарив стеком по лакованому чоботу. — Розумієте, що вам загрожує?

Почувши ім'я фюрера, Фрізен ще дужче виструнчився і дивився на Коха, як рекрут на розгніваного генерала, — очима сповненими жаху, благання і безрозсудної покори.

— Неподобство! — вигукнув Кох. — Треба вживати заходів!

Він зробив владний жест, наказуючи залишити приміщення. Коли всі слухняно попрямували до виходу, гауляйтер покликав Фрізена і Роде.

… Ніхто так і не довідався, про що розмовляли Кох і два доктори мистецтвознавства. Усі троє вміли берегти таємницю. Роде про цю бесіду нікому не говорив.

Проте 5 квітня деталі янтарної кімнати, запаковані у ящики, були ще в Орденському залі палацу, який з ранку перейшов у розпорядження загону «фольксштурму». «Тотальні» гітлерівські вояки розмістилися тут із своєю зброєю.

Того самого дня зник доктор Роде. Де він перебував до 10 квітня — невідомо. Сам Роде запевняв згодом, що він занедужав.

Радянські війська переправилися через Прегель і впритул підійшли до стін Кенігсберзького замка. Стало цілком ясно, що вдержати його у своїх руках гітлерівцям не вдасться.

Офіцери загонів «фольксштурму» зібралися на нараду.

— Панове, треба капітулювати! — рішуче сказав літній майор, старший за чином серед присутніх.

Запала гнітюча мовчанка.

— Але першого, хто скаже росіянам про капітуляцію, буде засуджено заочно до смерті, — додав він, не чекаючи відповіді підлеглих. — Отже, нам треба знайти якийсь прийнятний вихід. Честь офіцера не дозволяє нам підняти білий прапор. Наказати це солдатам — значить зробити службовий злочин. Як бути?

— Файєрабенд!.. Пане майор, нас виручить Файєрабенд! — вигукнув молоденький лейтенант.

— Так, звичайно! Єдина у замку цивільна людина, не зв'язана з присягою фюреру, Файєрабенд! Якщо росіянам не пощастить і ми потрапимо до рук свого командування, то можна буде звернути все на нього, сказати, що він, злякавшись, сам підняв білий прапор, — підтримав високий худий капітан.

— Звичайно! Це зробить Файєрабенд! — разом заговорили всі.

Через півгодини гладкий чоловік, лякливо озираючись, висунувся з віконця уцілілого ярусу башти і прикріпив до стіни білий прапор.

Замок капітулював.

Опівночі на широкому подвір'ї, освітленому відблисками пожежі, з'явилася група радянських автоматників. Той, що йшов попереду, здавалося, мало відрізнявся від решти: зелений потертий і вкритий кіптявою ватник, солдатські шаровари з потертими наколінниками, кирзові чоботи, автомат напоготові. Але на плечах у нього, якщо придивитися, можна було побачити польові погони капітана.

Він перший ступив до дверей головного корпусу замка. Днювальний фольксштурмівець, виструнчившись, загорлав:

— Ахтунг! Штейт ауф! [10]

Гітлерівські солдати підхопилися.

— Ваффен штрекен! [11] — голосно наказав капітан.

І враз карабіни, автомати, пістолети, армійські ножі, навіть якийсь старовинний дуельний пістолет полетіли на підлогу.

— Ферласен раум! [12] — пролунав новий наказ. І фольксштурмівці один за одним потяглися надвір, несучи за собою повні речові мішки. Капітан уже збирався виходити, коли раптом його увагу привернула незвичайна постать: присадкуватий, круглий чоловік з тремтячими щоками, одягнений чомусь у чорний фрак, забруднений вапном і цегляним пилом, злякано дивився на нього.

— Вер іст зі? [13] — спитав капітан.

— Файєрабенд… Мой имел один ресторан, — несподівано залопотів каліченою російською мовою переляканий товстун. — їх бін… шесний немец.

Щось дуже підлабузнювався цей «чесний німець».

— Візьміть його! — коротко кинув капітан сержантові.

На подвір'ї він наказав поставити вартових.

— Головне стежити, щоб не виникла пожежа. Треба спробувати зберегти замок як пам'ятку культури. Ясно, товариші?

Але зберегти залишки замка не пощастило: наступного дня, коли радянські війська просунулися вперед, у замку виникла пожежа. Тільки надвечір вона стихла, щоб через день, 11 квітня, вже після капітуляції міста спалахнути знову, хоч, здавалося, горіти тут вже було нічому — залишалися тільки задимлені, посічені осколками стіни.

Замок догоряв, а перед слідчим польової прокуратури вже сиділи німці, захоплені в музейних залах — колишні співробітники, колишні служителі.

Втомлений слідчий з погонами капітана був не дуже уважний до відповідей і записував їх майже механічно: «Гаразд, потім розберемося, що до чого…»

Допитуючи Файєрабенда, капітан записав у протокол: «… Я чув, як офіцер у формі СС наказував солдатам підпалювати руїни шльоса. Мабуть, це робилося за планом, накресленим ще перед штурмом. Вважаю, що автором плану був доктор Роде — фактичний хазяїн замка, зайнятого музеями…»

«Роде, Роде, — подумав слідчий, ставлячи крапку. — Музейний працівник… Але при чому тут плани підпалу і оборони замка? Чого б це есесівці радилися з якимсь шпаком! Плутає Файєрабенд з переляку».

І, розмовляючи з Роде, капітан не спитав його про плани оборони замка.

Услід за Файєрабендом перед слідчим став академік живопису Ернст Шауман. На запитання про те, що йому відомо про долю російських художніх цінностей, вивезених сюди, Шауман відповів:

— У жовтні 1944 року Роде казав мені, що янтарну кімнату вивезено до Саксонії. Весною 1945 року він повторив те саме.

Коло, здавалося, замкнулось.

Але цій історії не судилося так швидко закінчитись.

Подружжя Роде відсиджувалося вдома. Доктор пам'ятав слова Гертруди. Тоді він заспокоював її, але сам не був певен, що все обійдеться. У росіян є рахунок до німців, і не малий, він це прекрасно розумів.

Якось на квартирі доктора з'явився радянський солдат. Роде спішно викликали у замок.

«Ось вона, відплата», — подумав він, намагаючись потрапити в такт широким крокам солдата. Той похмуро і відчужено дивився кудись уперед. Здавалося, він навіть не помічає свого супутника. І це ще дужче посилювало побоювання Роде, перетворюючи їх у впевненість.

Доктора привели до його колишнього кабінету. «Іронія долі», — майнуло у голові вченого. Але більше він нічого не встиг подумати. Солдат відчинив перед ним двері, і чоловічий голос у ту ж мить вимовив по-німецькому:

— Доктор Роде? Прошу.

В міру того як професор Барсов повільно, немов зважуючи кожне слово, пояснював Роде, нащо він його запросив, у доктора щось розжималося всередині. Він сів на знайомий стілець, попросивши дозволу закурити. Доктор почав навіть підтакувати Барсову.

— Сподіваюсь, ви нам допоможете, — говорив тим часом професор. — Почати треба з якнайточнішого і докладного опису творів, що були у художніх зібраннях. Ніхто не зможе впоратися з цим так, як ви.

Коли у Комітеті в справах культосвітніх закладів підбирали кандидатуру для поїздки у Кенігсберг, думки щодо Віктора Івановича Барсова розійшлися.

— Прекрасний фахівець, блискучий знавець живопису, один з найвидатніших музеєзнавців країни, — твердили одні. — йому, так би мовити, й карти в руки.

— Це правильно. Але не можна забувати і про особисті риси професора. Дуже вже він схожий на горезвісних диваків — учених з багатьох п'єс, — заперечували інші. — Неуважний, погано розбирається в людях, не вміє як слід оцінити, помітити їхні бажання і настрої. А там доведеться працювати у незвичній обстановці…