Таємниця янтарної кімнати - Ерашов В.. Страница 30

Саме слово — «Увага» — не означало ще нічого особливо цікавого і важливого. Мало що могло ховатися у колодязі, скажімо трансформаторні проводи. Але всім чомусь здавалося, що тут криється щось серйозніше.

Кришку знімали дуже обережно. Потім усі розчаровано зітхнули: колодязь був по вінця наповнений водою.

Її відкачували до вечора і весь наступний день, але вода майже не спадала. Певно, десь там, у глибині, проходив потужний водоносний шар, і дужий струмінь або сам прорвався, зруйнувавши стінки колодязя, або його свідомо випустили люди, яким потрібно було сховати у бетонній трубі щось цінне і важливе. Так, там щось було, бо навіщо написали на кришці застереження, а саму її замаскували так старанно і надійно?

Але воду викачати так і не пощастило.

— Повік собі не прощу! — схвильовано говорив Сергєєв, крокуючи по кабінету Денисова. — Тільки сьогодні мені спало на думку: адже план був рукописний, саморобний, унікальний! А на книзі — екслібріс приватної бібліотеки якогось там археолога: чи то Геніке, чи то Генцке. Тепер зрозуміло, чому в інших примірниках ніякого плану немає! Господар книги просто вклеїв його у свій екземпляр. І тепер усе втрачено. Спробуй розшукай ще один такий! А без плану як без рук. Схема, накреслена Штраусом, на жаль, малого масштабу, на ній тільки найголовніше, а деталей немає, немає підвалів, кімнат, виступів, поворотів, за допомогою яких тільки й можна знайти тайник… Ах ти чорт, і треба ж було такому трапитися!

— Ну годі, годі тобі каратися, — співчутливо сказав Денисов, переходячи на «ти», що траплялося останнім часом досить часто — спільна праця зблизила їх.

Лихо, справді, велике, але це ще не катастрофа! Може, і план знайдемо, а ні — то і без нього будемо шукати. Доведеться тільки почекати, поки зможемо використати більш серйозні засоби. А рота тим часом попрацює, пошукає. До речі, чув — оце вже справжнє лихо: два солдати пропали! Припускають, що вони кудись самі полізли за нашою кімнатою. І не повернулись. А ти говориш — план. Треба будь-що людей розшукати!

Розшуки солдатів тривали. Одержавши у саперному батальйоні акумуляторні ліхтарі і наказавши видати з ротного запасу плавальні прогумовані костюми та рятівні пояси, капітан Амелін разом з Павловським вранці полізли у підвал.

Вода піднялась майже під стелю, але більше, очевидно, не прибувала. Уважно оглядаючи все навколо, командир роти і сержант попливли. За Павловським тяглася на вірьовці, чіпляючись за підлогу, залізна «кішка».

— Товаришу капітан, дивіться — тут іще ходи, у різні боки! — вигукнув сержант, піднімаючи ліхтар. — Бачите?

— Бачу, Аж… аж п'ять! Треба перевірити. Пливімо туди.

Вони заглибилися в темний коридор, тримаючись один за одним, щоб не заплутати вірьовки. А втім, далеко плисти не довелося, вірьовки натяглися, а це означало, що там, нагорі, моток розкрутився до кінця.

— Так. Схоже на те, що не знайдемо, — прошепотів Павловський. Капітан промовчав. Вони зупинилися, повільно рухаючи ногами, щоб слабка течія не віднесла їх назад.

Раптом щось темне і велике з'явилося попереду. Ледве посувалося вздовж стіни, зупиняючись біля кожної вибоїни. Амелін спритно відстебнув од пояса «карабін» з прив'язаною вірьовкою і, наказавши Павловському лишатися на місці, поплив назустріч темній плямі. Не встиг він проплисти й кілька метрів, як Павловський побачив: на широкій дошці лежало щось дивне, безформне.

— Дивіться, товаришу капітан! — вигукнув сержант.

— Бачу. Швидко оглянути!

Піднімаючи фонтани води, Амелін і Павловський кинулися вперед.

— Вони!

— Живі, — з полегкістю зітхнув капітан.

Розділ сьомий

НЕВДАЛА РОЗМОВА

— Чергова кляуза, — гидливо сказав начальник табору військовополонених, відкладаючи сторінки, списані вугластим нерозбірливим почерком. — Скільки ще цей Лаш настрочить таких скарг за час свого ув'язнення! Як день, так і нова вигадка, претензія. І все — дрібниці. То пересолений суп, то вода для гоління була не такою гарячою, як хотілося б його превосходительству. Ну й випала ж нам доленька морочитися з цим типом.

— Справді, товаришу полковник, — підтвердив співбесідник, невисокий майор з шрамом на чолі. — І умови ж які: годують немов у ресторані, прогулянки не обмежені, денщика йому зберегли, окрема кімната, книги, вільне листування. Покатували б його, як нашого Карбишева…

— Нічого не поробиш. Доведеться знову розглядати скаргу. До речі, Лашем останніми днями зацікавилися товариші з Калінінграда. Мені дзвонили з міністерства, переказували прохання Калінінградського обкому влаштувати побачення Лаша з Паулюсом. Треба дозволити. Нехай поговорять. Кажуть, Паулюс має поставити Лашу кілька важливих запитань.

— Не використано ще таку значну можливість, як розмова з Лашем, — задумливо сказав Денисов.

— Так, цей вовк може дещо знати.

— Звичайно. Але спробуй витягти з нього слово… Добром не скаже, я вже його знаю, — промовив Сергєєв.

Олег Миколайович і справді знав Лаша — йому доводилося зустрічатись і навіть розмовляти з колишнім комендантом Кенігсберга.

Було це так.

Наші війська готувалися до штурму.

Щоб уникнути зайвого кровопролиття, маршал Василевський за дорученням Ставки неодноразово звертався у ті дні до Лаша з пропозицією капітулювати. Але начальник Кенігсберзького гарнізону упирався: дуже вже напруженою була обстановка, фюрер погрожував смертною карою тим, хто насмілиться відступити хоча б на десяток метрів. І Лаш упирався. Нічого іншого йому не лишалося робити.

Вдень і вночі по дорогах до Кенігсберга йшли машини. Вони підвозили нашим частинам і з'єднанням снаряди, міни, гранати, набої, зброю і спорядження для особового складу штурмових груп. На учбових полях, де точно відтворювалася оборонна система гітлерівців, завершувалися полкові і дивізійні тактичні навчання. Досвідчені сапери інструктували піхоту. Офіцери виходили на останні рекогносцировки. Штаби складали бойові накази і розпорядження. Похідні кухні готували «посилені» обіди і вечері. Політпрацівники роз'яснювали бойове завдання.

До штурму залишалися лічені дні.

А у невеличкому містечку Лабіау в старовинному замку група під керівництвом Ніколаєва і Сергєєва закінчувала роботу над макетом Кенігсберга.

У просторій залі на паркетній підлозі було споруджено в мініатюрі величезне місто, оперезане кільцем фортів, поцятковане ковпаками дотів і дзотів.

Кожний будинок, завулок, кожну окрему споруду зобразили за допомогою малюсіньких кубиків умілі майстри.

— Майстри! — промовив начальник штабу фронту. — Всіх до нагороди. Сергєєва і Ніколаєва — окремо, до ордена Червоного Прапора. Запитання будуть?

— Дозвольте, товаришу генерал? — звернувся до нього капітан Ніколаєв. — Ми всі просимо дозволу піти на передову. Наше місце там. Наші знання топографії міста пригодяться.

— Добре! І в цьому молодці. Правильно. Підете на передову…

— Товариші офіцери, прошу звірити годинники, — урочисто сказав командуючий військами гвардійської армії генерал-полковник Галицький. — Зараз рівно вісім. Восьма година ранку шостого квітня тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року, — повторив він і раптом широко посміхнувся. — Можливо, це остання велика операція, в якій нам з вами доведеться брати участь. Справа наближається до кінця, друзі, до переможного кінця. Бажаю всім вам успіху!