Таємниця янтарної кімнати - Ерашов В.. Страница 29

Стоячи, Олег Миколайович розгорнув книгу і обімлів. Перед ним був план королівського замка — план, який розшукували і не могли знайти уже кілька років! «От він і допоможе знайти солдатів. Та ще й як!»

Забігши на хвилинку до завідуючого іноземним відділом, який уже збирався додому, Сергєєв попросив дозволу взяти книжку з собою. Помилувавшись на вулиці припорошеними снігом деревами, він поспішив на трамвайну зупинку біля пам'ятника Шіллеру,

Отоді все й сталося.

Вагон виявився напівпорожнім. Олег Миколайович зайняв зручне місце і хотів нашвидку переглянути книжку, але передумав: не варто робити цього у трамваї.

На площі Перемоги проти звичаю майже ніхто не сів. Тільки бабуся, безпорадно чіпляючись за поруччя, намагалася піднятися на приступку вагона. Сергєєв підхопився і допоміг їй. Коли він повернувся, портфеля на місці не було.

Рота старшого лейтенанта Амеліна третю добу розшукувала солдатів. Обдзвонили і обійшли усі відділення міліції, лікарні, побували в комендатурі, госпіталі. Все даремно. Залишалося одне: шукати солдатів у незліченних закутках і руїнах міста. Але де? Хтось сказав, що бачив, як вони виходили з трамвая біля замка. Вирішили починати звідти. І ось третя доба закінчується, а результатів ніяких.

Лейтенант Амеліи уже хотів припинити розшуки у замку і перейти в інше місце, коли до нього підбіг схвильований сержант Павловський.

— Товаришу капітан, ось, під снігом знайшов! — Він подав командирові роти ремінь. Звичайний солдатський ремінь із штучної шкіри, ремінь, який нічим не відрізнявся від того, який був на самому сержантові та його товаришах. Але на зворотному боці нехитрої амуніції капітан прочитав напис, акуратно зроблений хімічним олівцем: «І. Соломаха».

— Продовжувати розшуки, — наказав лейтенант. — Шукати там, де знайшли ремінь.

Незабаром йому доповіли: піднято великий валун, під яким знаходиться спуск.

— Хто хоче розвідати об'єкт? — свідомо підкреслюючи цими «фронтовими» словами важливість завдання, спитав капітан. Одразу відгукнулося кілька голосів.

— Піде сержант Павловський, — трохи почекавши, сказав командир. — Приготувати вірьовки, ліхтар, лопату і сокиру.

Павловський миттю надів на себе спорядження і спритно поліз у провалля. Через кілька хвилин його за умовним сигналом витягли на поверхню.

— Там нікого немає, товаришу капітан, — втомлено мовив сержант, витираючи з чола піт. — Нікого. Але на рейках помітні сліди крові, а в одному місці прилип до підлоги… ось…

Він простяг недокурок.

Марно Сергєєв цілу ніч дзвонив черговим районних відділень міліції, даремно розбурканий ним Денисов підняв на ноги всюдисущих співробітників відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності, марно до світанку, а потім і вранці постові і патрулі перевіряли документи у всіх, хто хоч чим-небудь викликав їхню підозру. Злочинця не знайшли. Портфель Олега Миколайовича зник, а з ним пропала і книга з дорогоцінним планом.

Тільки наступного дня у Сергєєва сяйнула думка: треба запитати бібліотеки Німецької Демократичної Республіки і розшукати другий примірник вкраденого видання.

Через тиждень почали надходити відповіді. Вони вражали своєю одноманітністю: книга є, але плану замка в ній немає і, судячи з усього, не було взагалі. Денисов запросив до себе Сергєєва.

— Що за чортівня, Олегу Миколайовичу? Адже ви своїми очима бачили план?

Сергєєв розгублено знизав плечима. У його примірнику книги план був.

Годинник зупинився давно. А може, зовсім недавно? Час здавався то нескінченним, то миттєвим, як людське життя.

Вони давно не розмовляли. Напружуючи м'язи, намагалися якось триматися на схилі. Намацавши носками чобіт невеличкі виїмки і цупко схопившись руками за холодні рейки, друзі тоскно чогось чекали: або товариші прийдуть і визволять їх з кам'яної пастки, або сил кінець кінцем не вистачить і вони полетять у крижану воду…

Перший зірвався Соломаха.

Пальці у нього заніміли вже давно, і тільки почуття страху примушувало триматись. Але ось перед очима попливли темні, потім сліпучо-яскраві кола, на якусь мить голова запаморочилась, і Іван повільно поповз униз.

— Тримайся, Іване, допоможу! — не своїм голосом закричав Ткаченко. Він схопив товариша за комір шинелі, насилу тримаючись вільною рукою. — Зараз! — бурмотів він. — Зараз. Потерпи хвилинку.

Соломаха намацав якийсь виступ і зумів встояти — лише хвилинку, не більше. Але й цього було досить. Випустивши шинель товариша, Ткаченко однією рукою розстебнув широкий солдатський ремінь і, спустившись трохи, так, щоб не торкнутися ногами води, спритним рухом просунув кінець ременя під пасок Соломахи, потім під свій, надійно закріпивши пряжку.

— Ну, тепер будемо триматися по черзі: один тримається, другий відпочиває, — коротко пояснив він, важко дихаючи.

Знову потяглися хвилини й години, повні тривоги, страху і чекання. Спочатку хотілося курити, потім це відчуття змінилося болем у шлунку — певно, настав час вечері або й сніданку. Чи може й обіду? Лік часу втратили остаточно.

Крізь кам'яну товщу не пробивався жоден промінь світла. Не можна було уявити — день чи ніч там, на поверхні.

— Не журись, Іване, все одно наші знайдуть, командир роти, мабуть, уже всіх на ноги поставив, — заспокоював товариша Ткаченко, хоч сам мало вірив у це. — Знайдуть неодмінно. Тільки продержатись треба.

У якусь невловиму мить гачок на пряжці ременя зламався, і Соломаха знову полетів униз.

— Стій, Іване! — несамовито закричав Михайло, наче цей крик міг затримати товариша. Соломаха мовчав. Певно, він знепритомнів. Ткаченко розціпив пальці,» випустив рейки і теж шубовснув у воду.

Одного ясного весняного дня Сергєєв виїхав за завданням комісії на півострів, який з давніх часів мав назву Бальга. Майже сім століть тому тевтонські рицарі спорудили тут грізний замок — форпост для наступу на пруссів, бастіон, який став розбійницьким кублом.

Прошуміли століття, невблаганний час зорав широкими шрамами масивні стіни замка, обгриз бійниці, зруйнував деякі башти. Але й тепер фортеця здавалася грізною — темне громаддя кам'яних брил, вкритих сивим мохом.

Тримаючи у руці офіцерську планшетку з старовинним планом фортеці, Сергєєв витяг з кишені металеву рулетку і взявся до звичної для нього справи — замірювання будівлі. Він працював старанно, позначаючи на плані об'єкти — могильники, рови, бастіони. План був досить точний — всі умовні знаки його збігалися з тим, що було на місцевості.

Та незабаром Олегові Миколайовичу довелося замислитися. Чорний кружечок з написом «Бруней» [17] чітко вичерчений на пергаменті, відразу впадав в очі. Але там, де мав бути колодязь, Сергєєв нічого не побачив.

«Дивно, — подумав він, ще раз уважно вглядаючись у креслення. — Сніг увесь видуло, земля рівна, не помітити колодязя ніяк не можна. В чому ж річ?»

Одмірявши рулеткою відстань до колодязя спочатку від стін замка, потім від високого дерева, позначеного на плані, і, нарешті, від купи каміння, теж показаного умовним знаком, Олег Миколайович відмітив місце, де мав бути колодязь. Пошукав якогось залізного прута, але нічого не знайшов і почав колупати утоптану землю палицею. Це зайняло багато часу, і все марно: ніяких ознак колодязя не було.

Обережно прогула машина. Час було їхати додому, та Олег Миколайович зволікав. Разом з шофером вони взяли з багажника лопату і працювали ще годину, але знову ж таки даремно.

Назавтра Сергєєв приїхав сюди з групою саперів, виділених на прохання Денисова. Вони працювали до обіду, викопали чималий і досить глибокий котлован. Сергєєв все-таки побачив те, що шукав: важку сталеву плиту, під якою виявилась кришка колодязя. На ній був короткий напис: «Ахтунг».