Острів Тамбукту - Марчевски Марко. Страница 67

— Набу, іди з ним, — звернулася Зінга до батька. — Іди і ти, Амбо.

Обидва чоловіки й справді взялися за списи і приготувалися йти, але я зупинив їх.

— Залишайтеся тут і чекайте на мене, — сказав я і додав посміхаючись: — Крокодил побачить багато людей, злякається і не вилізе з води.

Я сказав правду — мій успіх залежав від того, вилізе крокодил на берег, спокушений поросям, чи ні. У нього добре розвинений слух і гострий зір. Коли він відчує, що на березі багато людей, може злякатись і залишитись у воді. Тоді мій план провалиться. Крім того, вождь і його син нічим не могли мені допомогти, тільки перешкодили б.

Засунувши ножа за пояс, я взяв порося і мотузок і пішов лісом до затоки. Сонце скотилося до вершини далекої гори, і в лісі було прохолодно.

Прийшовши на берег, я прив'язав порося до дерева край лісу. Воно відразу ж почало рватися, пронизливо верещати й кидатись на всі боки, але мотузок був короткий: коли він натягувався, порося падало на пісок і ще дужче верещало. Крокодил мусить його почути. Навіть і тоді, коли він глибоко під водою, він чує найменший звук. Мені не лишалося нічого іншого, як чекати, сховавшись за деревами.

Ніж, який я тримав у руці, був досить великий, довжиною близько п'ятдесяти сантиметрів разом з рукояткою, і дуже гострий. Голубувата сталь переливалася холодним блиском. Я прихопив і списа, та він навряд чи згодився б мені. Якщо крокодил нападе, мене врятує тільки втеча. Але я не збирався тікати.

Сонце сідало. Повівав легенький вітерець. Листя на деревах тихо шелестіло. Порося рвалося і верещало, а я не зводив очей з затоки і терпляче чекав.

Нарешті крокодил вистромив голову з води, роздивився навколо і зник. Чи помітив він порося? Мабуть, помітив, бо незабаром знову з'явився і швидко поплив до берега. Допливши до мілини, він став на куці сильні лапи, витягнув довгу морду і знову обдивився безлюдний берег. Мене не видно було за деревами. Ніяка небезпека йому не загрожувала. А здобич була так близько! Нещасне порося! Воно теж помітило хижака і ще дужче заверещало і засмикалось, але даремно. Хто знає чому, його жалісний вереск нагадав мені дитячий плач…

Крокодил швидко поповз до здобичі. Його лискуче жовтувате черево волочилося по піску і залишало широкий слід, схожий на втоптану стежку. Він справді був величезний, метрів десять завдовжки. Могутній довгий хвіст був сплюснутий на кінні, як кермо корабля, а широка спина, покрита, ніби бронею, прямокутними роговими платівками, відливала на сонці темно-синім відблиском. Він повз незграбно, з низько опущеною головою, час від часу роззявляючи здоровенну пащу, і тоді білі зуби, гострі й міцні, як сталь, виблискували на сонці. Очі, безбарвні і злі, світилися лиховісно.

Порося кинулося бігти до лісу, але мотузок натягнувся, і воно перекинулося в піску. Коли крокодил наблизився до нього з роззявленою пащею, готовий схопити його, порося кинулося в протилежний бік, але мотузок знову смикнув, і воно покотилося по піску. Крокодил важко повз до нього з роззявленою пащею, з якої текли жовта піна. Він був розлючений невдачею.

Ця дика метушня тривала хвилин зо три. В цей час и підбіг до того місця, де крокодил виліз із води, і встромив ножа лезом догори, саме посеред доріжки, яку крокодил лишив на піску. Після цього я знову сховався за товсте дерево й чекав…

Тонкий, пронизливий вереск поросяти кидав мене в дріж. Воно виявилося дуже вертким — щоразу, коли хижак наближався з розкритою пащею, воно схоплювалось, спритно вислизало й починало тікати. Бачачи, що йому не впіймати жертви, розлючений крокодил замахнувся довгим і дужим хвостом і одним ударом убив нещасну тварину. Потім вхопив її, перерізав, як ножицями, надвоє і пожадливо проковтнув обидві половини, не жуючи. Я був досить близько і бачив, як із очей крокодила котилися великі сльози. Можна подумати, що хижак оплакує свою жертву. Нічого подібного! Це були сльози безсердечного хижака, сльози гніву і ненажерливості. Крокодилові сльози…

Проковтнувши порося, хижак поповз до затоки… «Чи поповзе він тією ж дорогою, якою виліз із води?» — думам я, стежачи за ним з тремтінням і хвилюванням. Я десь читав, то у верхній течії Нілу місцеві жителі вбивали крокодилів таким же чином. Прив'язують до дерева біля берега річки маленьке козеня, ставлять до сосків п'явки і ховаються за деревами. П'явки ссуть кров, і козеня починає голосно мекати від болю. Якщо крокодил недалеко, він виходить з води і прямує до жертви. А люди в той час забивають ножа на те місце, звідки крокодил вийшов, потім женуть його з криками. Він тікає до річки тим же шляхом, яким вийшов з неї. І, ясна річ, розпанахує собі черево…

«Так пишуть у книжках, але чи вірно це?» — питав я себе, дивлячись на крокодила, що швидко віддалявся до затоки. Так, він повертався тим самим шляхом. Слід, який він лишив, було добре видно на піску. Але чи не зверне він в останню хвилину, помітивши ножа?

Ні, не звернув. Проповз точно над ножем і зник у воді. Я швидко підбіг до того місця. Вістря ножа було закривавлене. Кров була й на піску. Навіть вода навколо була закривавлена. Крокодил розпоров собі черево…

Я сів у човен і виплив на середину затоки. Крокодила ніде не було видно. Якщо рана смертельна, думав я, не пройде й півгодини, як хижак здохне й спливе на поверхню.

Так і сталося. Через півгодини товста спина хижака з'явилася над водою, і легкі хвилі припливу загойдали його. Я обережно наблизився до нього — він справді був мертвий.

Родина вождя з нетерпінням чекала на мене. Боамбо нервово палив люльку. Стара Дугао сиділа мовчки поряд, а Зінга й Амбо, присівши біля вогню, говорили про щось тихо й тривожно. Побачивши мене, всі радісно посхоплювались із своїх місць.

— Я ж вам говорила, що Андо повернеться живий і здоровий! — сказала Дугао, переможно глянувши на чоловіка і дітей. — Я ж знала, що крокодил не вилізе з води. О, крокодили хитрі, дуже хитрі! Вони здалеку чують небезпеку.

— Крокодил мертвий! — сказав я і показав моїм друзям закривавленого ножа. — Ось бачите, це його кров.

— Ти вбив його? — спитав Боамбо, дивлячись на мене великими очима.

— Дивись, — повторив я і подав йому ніж.

— Ти вбив його цим ножем?

— Так, цим ножем.

— Не може бути!

— Ти не віриш? Тоді ходімо. Треба витягти крокодила на берег. Він дуже великий і важкий, хай прийде побільше людей.

Ми прив'язали крокодила за довгу морду і витягли: з води. Все його черево було розпороте, і кишки тяглися по піску.

Увечері гучно забив бурум. Усі зібралися на майна запалало велике вогнище, і почалися веселощі. У великих горщиках зарилося крокодиляче м'ясо. Після того, як я вбив небезпечного хижака, тубільні зрозуміли, що він не священний, і вирішили його з'їсти. Тільки Арикі не їв. Він напився (цього разу з досади) і лежав у себе в хатині як мертвий…

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Дорогоцінне намисто капітана. Шукачі перлів. Товариство «Сміт і К°».

Ми сиділи із Смітом на нарах перед моєю хатиною і говорили про Арикі. Останнім часом головний жрець ще дужче запив. Щодня вимагав він «коньяку і цигарок, коньяку і цигарок…» Одного разу Сміт відмовив йому, і тоді Арикі пригрозив, що кине його у Велику воду. Сміт одразу ж дав йому цілу пляшку.

— А навіщо ви дали коньяку тим бандитам, що хотіли підпалити мою хатину? — спитав я.

— Як було не дати? — зітхнув Сміт. — Їх привів головний жрець. Вони вдерлися в мою хатину і все б пограбували, якби я не дав їм по пляшці коньяку. Коли б я знав, що вони задумали, не дав би ні краплі, навіть коли б вони погрожували мене вбити. Але Арикі нічого не сказав. Він приховав від мене задуманий злочин, запевняю вас.

Я утримався будь-що говорити про Арикі. Я підозрював, що Сміт, щось задумав і з допомогою коньяку хоче використати головного жерця. Тому я був обережний.