Острів Тамбукту - Марчевски Марко. Страница 73

— Тана Боамбо!

— Умбf-бозамбо!

— Хай живе тана Боамбо!

— Комунатуа, ви готові? — спитав вождь, s dcs в один голос відповіли:

— Готові!

— Ходімо! Ми хоробрі мужі!

— Знищимо всіх ворогів до одного!

Тут був і Амбо. Я відкликав його вбік і спитав:

— Чому ви виступаєте проти племені бома? Воно ж нічого поганого не зробило вам!

— Мовчи! — збуджено крикнув юнак. — Ти не знаєш племені бома. Вони всі розбійники.

— Я знаю його краще за тебе, бо жив у нього шість місяців. Вони всі хороші люди. Навіщо їх убивати?

— Мовчи! — повторив Амбо. — Якщо тебе почують інші, то зненавидять.

Він повернувся спиною до мене і зник у натовпі. Тоді я підійшов до Боамбо і ще раз спробував переконати його відмовитись од цього ганебного походу.

— Що я можу зробити? — знизав він плечима. — Ти чув, що кажуть мисливці. Я не можу їх спинити.

— Можеш! — твердо мовив я. — Скажи їм, що коли не розійдуться по домівках, трапиться велике лихо.

Моя впевненість і рішучий голос збентежили вождя. Він пильно подивився на мене і запитав:

— Що ж трапиться? Скажи!

— Щось дуже погане! — повторив я, не знаючи, що йому відповісти.

Він почав наполегливо допитуватися, що саме трапиться, якщо вони не відмовляться від походу. Арамру — землетрус? Чи, може, я підпалю Велику воду?

— Кажи! — наполягав він. — Що трапиться?

— Не питай мене, нічого я тобі не скажу! — відповів я. — Якщо мисливці зараз же не розійдуться по домівках, постраждає все плем'я. Анге бу!

Біля нас зібралося чимало людей і уважно слухали нашу розмову. Почувши мої погрози, тубільці теж почали розпитувати, що трапиться. Чи можу я зробити щось погане племені? Чи можу я викликати землетрус і запалити Велику воду? Я мовчав. Тубільці розгубилися. Цього я й хотів, але Сміт був іншої думки. Побачивши нерішучість мисливців, він кудись зник і незабаром повернувся разом з Арикі. Отже, Сміт збрехав мені: головний жрець не був п'яний. Він стояв на майдані мовчазний і похмурий. Всі оточили його і почали питати, що хоче пакегі? Він довго мовчав, потім заговорив повільно і урочисто:

— Біле листя все мені сказало. Цей пакегі, — показав він на мене довгою кістлявою рукою, — хоче, щоб ми не приносили жертви Дао. Він каже, що плем'я бома — хороші люди, а ви всі знаєте, що вони наші вороги. Він так говорить тому, що він друг племені бома. Це правда? — повернувся до мене Арикі, але, перш ніж я встиг відповісти, він гаряче заговорив знову: — Бачите його? Він мовчить! Значить, я кажу правду! Плем'я бома — погані люди! Хіба вони не викрали Зуму, дочку Дамбо? Викрали! Хіба вони не викрали Лолу, дочку Ладана? Викрали! Хіба вони не вбили Зумбо, сина Малу? Вбили! А цей пакегі каже, що нібито вони хороші люди. Ну, гаразд! Хто говорить правду! Я чи цей пакегі?

— Арикі говорить правду! Арикі! — озвалося багато голосів.

Я ще раз переконався, що головний жрець не дурний. Він був справді небезпечною людиною. За поняттями тубільців, у його словах була залізна логіка. Те, що він сказав, було правдою. Двох дівчат, яких він назвав, плем'я бома викрало кілька років тому, коли вони працювали на городі. При цьому один із охоронців, Зумбо, був тяжко поранений і другого дня помер. Все це було так. Але Арикі не сказав, що плем'я занго теж викрадало жінок з племені бома. Він згадав усе зло, заподіяне племенем бома, але промовчав, що зробило плем'я занго племені бома. Він був однобічним і упередженим, але в цю хвилину загального збудження його слова справили сильне враження. Натовп заворушився, почулися погрози. Мені здавалося, що досить Арикі звеліти вбити мене, і ці люди не завагаються. Я вирішив мовчати, бо заперечувати головному жерцеві було небезпечно. Він, безсумнівно, мав своїх людей, які сліпо слухались його. В цьому я переконався, коли на мене напали в хатині і хотіли спалити живцем. Правда, і в мене були друзі, але жоден з них не допоміг би мені зараз, коли всі були переконані, що я друг їхніх ворогів. Тепер я розумів, чому Боамбо не хотів відмінити похід. Він дуже добре знав настрій людей і побоявся ризикувати, хоч у душі і не схвалював цього полювання на людей. Зараз він стояв збоку, мовчазний і похмурий, і жодного слова не промовив на мій захист. Але я не сердився на нього — він не міг зробити інакше.

А збудження натовпу росло. Чути було погрози. Хтось голосно крикнув:

— Цей пакегі проти нас! Киньмо його у Велику воду!

Моє становище ставало небезпечним. «Треба швидше забиратися звідси», — промайнуло у мене в голові, і я поспішив залишити майдан.

Того ж дня, надвечір, мисливці повернулися, і в селищі настало велике пожвавлення. Забив переможно бурум, з майдану долинали радісні крики, а я, самотній і сумний, сидів у хатині. Хоч би капітан прийшов та розповів, що там робиться… Він єдиний мене розуміє, хоч і не завжди співчуває. Що могли означати бій бурума й ці дикі вигуки? Торжество? Перемогу?

На порозі з'явився Амбо. Побачивши мене, він зайшов у хатину і збуджено вигукнув:

— Ми перемогли! Захопили одного бома!

Я промовчав. Я не поділяв його радості, вона була мені навіть огидна. Я ні про що його не розпитував, але він сам заговорив про похід. Мисливцям не вдалося наблизитися до городів племені бома, бо стежка охоронялась і з лісу на них посипалось безліч отруєних стріл. Сміт, на якого покладали великі надії, відразу ж утік, як тільки перша стріла просвистіла повз його вуха.

— Полохливий пакегі, ха-ха! — сміявся Амбо. — Першим утік, розумієш? Ні разу не стрільнувши з рушниці. Всі з нього сміялися.

Втекти з поля битви — це вважалося ганьбою. Сміт скомпрометував себе — чудово! Так йому й треба!..

— Коли ми поверталися, — розповідав Амбо, — я помітив одного бома. Він заліз на дерево і звідти пускав у нас отруєні стріли. Ми обережно оточили дерево і, коли в нього вийшли всі стріли, захопили його в полон.

— А де він?

— Ми замкнули в хатині. Двоє наших вартують його. Виразно чути було удари бурума й вигуки тубільців.

Всі були в захваті від вдалого «полювання», тільки я не поділяв їхніх радощів. Мені було важко на душі. Війна залила весь світ. Всі континенти палали. Гинули мільйони людей. І навіть тут не було миру й спокою.

Хоч і рідко, але племена воювали між собою. Правда, великих втрат не мали — не більше одного-двох убитих. Але війна є війна. Вона — зло, велике зло. І я безсилий запобігти йому…

Ніби у відповідь на мої думки, Амбо сказав:

— Сьогодні ти повівся дуже погано. Чому не хотів нас пускати? Я тобі радив мовчати, а ти що наробив? Арикі мав рацію. Цього разу Арикі мав рацію, — повторив він.

— Що ти говориш, Амбо? — сумно подивився я на нього. — Ви вб'єте невинну людину… Невинну людину, невже ти не розумієш?

Ні, Амбо не розумів мене. Для нього плем'я бома було ворогом племені занго, і ніхто не міг його переконати, що це не так. Не тільки Амбо — всі інші думали так само, як він. Можливо, ворожнеча між обома племенами існувала здавна і передавалася з покоління в покоління? Не знаю, але безсумнівно те, що вона однаково шкідлива для обох племен.

— Невже всі племена на острові ваші вороги? — спитав я. — А друзів має ваше плем'я?

— Має. Плем'я фарора. Воно живе по той бік острова. І плем'я улан, що за Скелею Вітрів.

І він знову заговорив про мій «нерозумний» вчинок. Так, моя спроба умовити людей не йти в похід проти племені бома була нерозумною. При тому я ще й залякував людей якимось лихом. Це було дуже погано з мого боку. Я добре зробив, що вчасно зник…

— А зараз ходімо в селище, — покликав він. — Забудь усе, і ходімо веселитися.

— Не піду, — відмовився я. — Ви повинні не веселитися, а плакати.

Амбо здивовано поглянув на мене, знизав плечима і вийшов.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Габон. Розмова з давнім другом. Застереження тани Боамбо. Полювання на диких свиней.