В океані - Панов Микола Миколайович. Страница 55

Наші санітари доставили мнимого Кобчикова в госпіталь, наші хірурги повернули йому життя. Медсестра Таня Ракитіна дні й ночі проводила біля його койки, ходила коло нього. Їй, сердечній, хорошій дівчині, в ті дні він уявлявся мало не героєм.

Настав мир, і Мекензі Форд просто, мабуть, забув про цю пригоду воєнних років. Навряд чи думав він, що їхні шляхи коли-небудь зійдуться знову.

Та вони зійшлися. Форд уже не вперше переходив кордон, але того разу, направляючись на явочну квартиру в кімнаті Шубіної після важкого морського запливу, він зустрів Ракитіну, і ця зустріч виявилась для нього згубною. Почалася боротьба людських воль і пристрастей, що потягла за собою ту низку випадковостей, через які, як учить нас діалектика, прокладає собі шлях необхідність.

— Але ж, ви сказали, Форда того вбив його спільник? — глянув на майора Агєєв. — При чому ж тут Тетяна Петрівна?

— Тетяна Петрівна сама, певно, захоче з часом розповісти вам про те, як вона розправилася з диверсантом… — З ласкавою насмішкою дивились на Агєєва очі майора, і головний боцман почервонів, почав вдивлятися в перебірку каюти… — Скажу зараз одне: після того як, зрозумівши, з ким має справу, Ракитіна схопила утюг, і диверсант упав оглушений, вона вибігла, залишила двері напіввідчиненими. Тут я можу прочитати вам свідчення захопленого нами резидента фон-Клейста.

Він розстебнув польову сумку, вийняв з неї кілька написаних на машинці сторінок.

— «Тепер про те, як я вбив агента «Ф 96», — почав читати Людов. — Ні, я не знав, що його справжнє ім'я Мекензі Форд. Він жодного разу не повідомив мені свого справжнього імені. Я вбив його і не шкодую про це. Боже правий, як ненавидів я цього чоловіка! Він був злий і хитрий, але я виявився хитрішим…

Коли радянські війська зайняли місто, я, як уже свідчив раніше, почав працювати в рибальській артілі. Я скинув свою офіцерську форму, назавжди, здавалося мені, покінчив з гестапо. Я хотів прийти до пам'яті після того кошмару, який пережив на Східному фронті.

Я знав, росіяни не чіпають робочий народ. Колись я захоплювався рибальством як спортсмен. А що значить злигодні рибальського трудового життя в порівнянні з тим, що ми пережили, відступаючи з Росії?

Але я ще не знав тоді, що списки агентури гестапо перейшли до нових хазяїв.

Про це сказав мені агент, який перейшов кордон з боку моря… Так, уперше він теж приплив морем у спеціальному костюмі, оснащеному кисневим приладом. Його підкинули до лінії територіальних вод на швидкохідному катері, замаскованому під рибальський парусник, а далі він плив під водою, вийшов уночі в безлюдному місці…

Він повідомив мене, що відновлюються старі зв'язки, що резидентом тепер буду я, а моїм безпосереднім керівником він. Він провів тут тоді кілька днів, намітив дівчину з ресторану, наказав мені завербувати її, звелів мені знищити під час польоту льотчика Борисова, який саме готувався до випробування нового літака…

До речі, він був дуже досвідчений і навіть освічений, цей джі-мен — урядова людина, як вони з гордістю називають себе. В хвилини відвертості (він страшенно принижував мене, топтав моє самолюбство, але повинен був виливати перед ким-небудь свою брудну душу) розповідав, які вимоги ставляться до таких шпигунів, як він. «Вам, йолопам з гестапо, і не спилася така освіта», з своєю пихатою, бридкою посмішкою говорив він мені.

Він хвастався, що до складу «джі-мен» приймають одного з тисячі кандидатів, які подали заяви. Розповідав, яку підготовку пройшов він. Оволодівав іноземними мовами і вмінням поводитися з будь-якою зброєю — від кинджала до кулемета, вивчав фармакологію та історію дипломатії, географію і мистецтво одним ударом убити людину.

Я особливо зацікавився останнім, І він показав мені деякі прийоми. Він не підозрював, що сам підказав людині, доведеній до відчаю його нахабним, зарозумілим поводженням, спосіб позбутися його.

Він вважав мене за ніщо, за поставленого навколішки раба. «Можете писати свинською німецькою мовою, — казав він із своєю усмішкою, що доводила мене до люті. — Важливо тільки, щоб ви навчилися думати по-американськи». Невже всі янкі так поводяться з нашим бідним переможеним народом? Я так ненавидів його…»

Тут майор пропустив великий кусок тексту.

— «…З агентом «Ф 96» у мене була призначена зустріч у кімнаті Шубіної, на нашій явочній квартирі.

Дублікат ключа від квартири Шубіна залишала в тайничку, біля дверей. Того вечора я наказав Шубіній не з'являтися додому. Але Шубіну несподівано викликав додому закоханий у неї матрос, а агента «Ф 96» впізнала на вулиці дівчина, перстень якої ви в мене відібрали.

Прийшовши на явочну квартиру і побачивши двері відчиненими, а агента «Ф 96» оглушеним, на підлозі, я зрозумів, що не встигну забрати його звідти. В двері стукав матрос, який забув у кімнаті ніж. Ви праві, що я прикінчив «Ф 96» цим ножем, щоб навести вас на думку, ніби його вбив через ревнощі Жуков. Я підняв з підлоги перстень, зібрав обривки фотознімка… Я був у світлому костюмі і зняв дзеркало перевірити, чи немає на штанах кров'яних плям… Але клянусь честю — основною причиною вбивства була моя ненависть до того, хто поневолив мене…»

— Сил немає цю фашистську каламуть слухати. Душа не приймає, — мимоволі сказав Агєєв.

Людов поклав виписку з протоколу на стіл.

— Бачите, як побудовані свідчення цього суб'єкта? Якщо цілком їм вірити, сам пан фон-Клейст — жертва обставин, він мало не заслуговує подяки за те, що вбив Мекензі Форда. А насправді, «один гад з'їв другу гадину», так, здається, написано в Достоєвського?

Андросов кивнув.

— Він убив мнимого Кобчикова тому, що був у безвихідному становищі, — продовжував Людов. — Диверсант, який пробирався до нього з-за кордону, лежав оглушений — з пістолетом, фальшивим паспортом і, безперечно, дуже великою сумою грошей у кишенях… Знадвору стукав Жуков, про взаємини якого з Шубіною резидент знав. На столі лежав розкритий складений ніж… Резидентові прийшла в голову вдала, на його погляд, думка: змазати картину того, що сталося, створити версію вбивства через ревнощі. Він був певен, що Шубіна, аби вийти сухою з води, підтримає цю версію перед нами. Він, звичайно, попередив би її про те, що сталося, але Шубіна ходила по магазинах з подругою з ресторану, і він не зміг того вечора поговорити з нею наодинці…

— Але ж Шубіна сама зізналася в убивстві, — сказав мічман неуважно, ніби думаючи про щось інше.

Майор замислено креслив олівцем на папері.

— Так, чому вона зізналася в тому, чого не зробила? Може, злякалася за Жукова, якого справді полюбила… Але більш правдоподібний інший мотив. Шубіна зміркувала сама, що, зізнавшись в убивстві незнайомця, має шанс затемнити справжню картину злочину. Цей негідник розбестив її, поступово перетворив на розтлінну і брехливу істоту.

— Кігтик застряв — птах пропав, — придушеним голосом сказав Агєєв.

— Саме так, Сергію Микитовичу. Те, до чого дійшла Шубіна, — страшне застереження іншим… Отже — план виник, треба було його негайно здійснити. Він перетягнув оглушеного від вікна до столу, прикінчив ударом ножа. Обчистив його кишені, забувши, правда, про ампулу в лацкані піджака… Одночасно з цим він обдумував новий злочин. Він бачив, як вибігла Ракитіна з кімнати, помітив на підлозі перстень і обривки знімка. І в нього виникла ідея компенсувати провал конспіративної квартири вербовкою нової жертви. Цією жертвою повинна була стати Тетяна Петрівна.

— Значить, він пересунув меблі, коли обривки знімка шукав?

— Він пересунув меблі, він підняв з підлоги утюг, стер з нього відбитки пальців Тетяни Петрівни, але мав необережність залишити на дзеркалі сліди власних пальців… Він не міг згадати, що утюг звичайно стояв у Шубіної на вікні, за завіскою, і поставив його на тумбочку, розбивши спохвату статуетку… Коли б. Ракитіна не наважилась одразу прийти до нас і повідомити про все, нам не так легко було б виявити її участь у справі… Шпигун зробив усе залежне від нього, щоб Ракитіна безповоротно загинула, проявивши слабкість духу, стала зрадницею Батьківщини.