Прекрасні катастрофи - Смолич Юрий Корнеевич. Страница 18

Руки в Йонеску затремтіли. Він зігнувся й похнюпився.

— Я боюся, — тихо мовив він. — Я боюся, бо я слабший від того, на кого ти кличеш повстати. Я прожив тільки сто літ і не хочу передчасно вкорочувати собі віку.

— Облуда! Хіба ти слабший? Хіба ти один? Хіба околишні селища не тремтять перед ім’ям Гальванеску? Хіба ж не затаїли вони в своїх серцях стільки ж обурення, як і ти?

Але Йонеску мовчав. Він похилився безсило і зовсім заховав свої думки за столітній заріст брів і сивої бороди. Тільки уста жували безперестанно, наче щось шепочучи нишком. Заспокоївшися, він стиха сказав:

— Може, ти й права, Йонеску старий, нерозумний і боязкий. Може, колись і він збагне твою мову. Може, мову цю колись збагнуть і всі інші, такі, як старий Йонеску. Колись вони наважаться. Колись — як спільне лихо згуртує їх і надасть їм відваги… Роби, як знаєш. Я не стримую тебе. Наважуйся. Усім, чим можу, я допоможу тобі.

Відчаявшись розбуркати старого, Сахно й Чіпаріу зібралися рушати. Вже був повний ранок і треба було поспішати. До Рені було далеченько.

Вирішили їхати до Рені, а не до Ізмаїла, бо, можливо, сам Гальванеску подався до Ізмаїла і, хто знає, може, вживає там якихось заходів. Хлопець Йонеску привів від старшого брата двох коней, і старий Йонеску віддав їх для Сахно й Чіпаріу, категорично відмовившись узяти за них грошову заставу.

— Як повернетесь, віддасте. Не зможете повернутися, пришліть через людей. Старого Йонеску знає ціла околиця, і ніхто не наважиться нечесно зайняти його добро, — сказав він. — Коли ж, хай милує бог, у дорозі спіткає вас лиха пригода й мені не вдасться побачити своїх коней, нехай буде це моїм внеском на ваше діло, якому я гаряче співчуваю.

Щиро попрощавшися з любим дідуганом, Сахно і Чіпаріу рушили. Запашний степ розкрив їм свої широкі груди й прийняв у свої теплі животворні обійми.

Від’їхавши вже ген далеко, вони озирнулися — ще видно було тремтливу блакить розлогих озер. На березі маячили непорушно три ледве помітні цятки. То випроваджував їх старий Йонеску з синами.

Коні Йонеску, як виявилося, були не дуже баскї. Тільки над полудень проминули верхівці синє плесо Кагулу й стали перед бурхливою пінявою Дунаю. Спека знесилила і коней, і їздців. Вони легко зітхнули, коли степовий суховій поступився перед благеньким погідним вітерцем з річної хвилі. Останні кілька кілометрів вони пробігли вчвал і досягли околиць Рені, коли виснажене спекою місто саме збиралося облягтися на обідній спочинок.

Довідавшися в квартального поліцейського адресу поліцейської управи, вони, не перепочиваючи, рушили просто туди. Але управа, як і всі установи, була вже зачинена до вечора, поки спаде спека. Доводилося або чекати вечірньої години, або робити свої заяви в котромусь із квартальних поліцій-відділів. Порадившися, товариші вирішили чекати: справа була надто серйозна, і не можна було покладатися на малоймовірну меткість квартального доглядача.

Така відстрочка була дуже прикра, бо не можна було баритися й кожна хвилина зволікання могла зле позначитися на дальшому розвиткові подій. Проте нічого не поробиш, доводилося гаяти час і чекати на вечірню прохолоду.

Однак Чіпаріу спала на думку дуже доречна пропозиція.

— Ми ж можемо заявити до сигуранци ^[21] . Я гадаю, що ця інституція не залежить від природи й безперервно працює і вдень і вночі.

— Слушно! — погодилася й Сахно. — До того ж хто його знає, можливо, нам якраз і треба до сигуранци, а не де поліції.

Отже, так і вирішено.

Дізнаватися адреси цієї секретної установи не було потреби, бо кожнісінький громадянин Румунської держави, а значить і Чіпаріу, дуже добре знав адресу того, під ким він ходить. У Рені сигуранца містилася в непоганому особняку в затишній частині нового міста на відлюдді.

Товаришам треба було перейти якраз через ціле місто з краю в край, щоб дістатися цієї інституції. Вони почимчикували порожніми і гарячими вулицями знесилено поснулого міста.

— Правду мовити, — розмірковував у дорозі Чіпаріу, — я не скажу, щоб мені дуже кортіло вшанувати своїм відвідуванням цю дорогу для кожного румуна установу. — Він хитро підкреслив слово “дорогу”, натякаючи на його двозначність. — У кожному разі, я дуже радий з того, що ми йдемо туди саме зараз, коли на вулиці нема нікого, крім заспаних поліцаїв. Принаймні мої товариші й надалі охоче тиснутимуть мені руку, а щодо поліцаїв, то, сподіваюся, вони навіть проймуться до мене пошаною, бачачи, як я сміливо відчиняю двері їхнього храму.

Сахно спинила балакучого шофера.

— Це все добре. Я сама ніколи не могла сподіватися, що потраплю до вашої “дорогої” установи в ролі претендента на її поміч. Але зараз, поки маємо ще час, нам треба порадитися й добре обміркувати, що ж, власне, будемо там говорити, на що скаржитися і чого домагатися.

— Коли так, то ми часу не маємо: вельмишановна інституція якраз за рогом, не більше як дві хвилини ходу.

Сахно спинилася.

— Тоді стривайте. Давайте десь притулимося й договоримося.

— Єсть!

Чіпаріу роздивився на всі боки. Навпростець через вулицю полискувала проти сонця велика вивіска невеличкої харчевні. Спека загнала туди кількох безпритульних парубків-боєринешів, які щедро заливали свою гірку самотню долю та літню спрагу терпким бессарабським вином.

Величезні порожні кухлі перед ними свідчили, що до вього довколишнього цим добродіям вже нема ніякого діла: вони були вже цілком пд владою лірики й самокритицизму. Вони не могли чимсь перешкодити розмові. Товариші зайшли до харчевні.

Сівши в кутку з воїми кухлями, товариші зразу взялися до діла. Але зразу ж і побачили, що їхнє становище досить прикре. Вони не мали ніяких доказів, нічим не могли аргументувати та й, нарешті, не знали, на що саме йдуть вони скаржитися. Виходило, наче винна в усьому була саме Сахно: вона ж бо викликала гнів у господаря за порушення свого слова й обопільної умови. Таємничі події в межах володінь Гальванеску? Але ж хто посвідчить, що вони — зовсім чужі й нікому не відомі люди — не брешуть? Хто не скаже, що все це витвір їхгбої — може, хворої, може, п’яної, а може, й злостивої — фантазії? А підозріння про злочинну діяльність доктора Гальванеску — відомого наукового діяча? Чим можуть вони обгрунтувати ці свої підозріння? Про який, нарешті, злочин вони говорять?. Де будь-які докази, очевидні факти?

Та їх зразу ж обвинуватять у наклепі і, чого доброго, самих заарештують, побачивши в їхній заяві тільки замір на шантаж.

Такі несподівані висновки збентежили й засмутили товаришів.

— Що ж нам робити? — безпорадно зітхнув Чіпаріу. — Може, справді послати все до чорта й просто намастити п’яти салом, поки не заскочив наш шановний професор?

— Я сама так починаю думати, — малодушно підтакнула Сахно. — Нам не повірять, та й край. А як довести?

Доводити й справді не було як. Доктор Гальванеску був надто відомий і всіма поважаний дідич. Пригоди ж товаришів були такі неймовірні, що навряд чи викликали б довір’я, навіть якби йшлося про якогось менш популярного, ніж Гальванеску. Отже, їхня зневіра була небезпідставна.

Проте Сахно хутко опанувала себе й відігнала занепадні настрої.

— Пусте! Ми таки підемо туди й розповімо все, що знаємо. Нехай перевірять наші свідчення. Залишити справу не можна. Навіть коли й забудемо про злочин, то хіба можна залишити все це діло? А експерименти, які я там побачила? Я не заспокоюся, поки не дізнаюся всього, поки не відкрию цієї проклятої таємниці Гальванеску.

— Коли у вас така палка допитливість до наукових експериментів Гальванеску, то, мені здається, вам не треба здіймати гармидер.

— Це правда. Я дуже жалкую, що так сталося. Я мушу зрозуміти його наукові досягнення, видерти їх у цього скупендри і передати людству.

— Однак, коли не помиляюся, ви дали йому підписку? Присягалися мовчати?

— Так… — похнюпилася Сахно. — І дуже дурну підписку. Моїм же листом він завжди зможе спростувати всі мої свідчення.